Роман Кабачій ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-11-19
{mosimage}Галичани обрали партію Олега Тягнибока. Утім, розчарувавшись, можуть забути про неї, як попередньо про Тимошенко та Ющенка. Ще 1 листопада зранку більшість екзит-полів (опитувань виборців – ред.), проведених в областях Західної України, вказувала на беззаперечне лідерство праворадикальної партії “Свобода”: в обласних центрах Галичини націоналісти набирали понад 30% голосів, на Волині – як мінімум 10%.
Перші результати підрахунку голосів показали зниження позиції свободівців на 10% – на обласних виборах замість очікуваних 25%: як на Львівщині, так і на Івано-Франківщині “Свобода” опустилася до 16%. Лідер партії Олег Тягнибок заявив про те, що фальсифікація відбувається через підконтрольні владі комісії. Він не виключає перевиборів у кількох областях (принаймні у цьому він згідний з партією “Батьківщина” Юлії Тимошенко). Реґіональні представництва “Свободи” в Криму й Херсоні вимагали перевиборів ще до офіційного проголошення результатів.
Про що свідчить успіх “Свободи”? Він викликаний кількома, незалежними один від одного, факторами. У Львівській області з допомогою механізму клонування владою партії “Батьківщина” остання була знята з перегонів в останній день. Тому прихильники Тимошенко мали можливість змінити свій намір на користь “Свободи” вже безпосередньо у виборчій кабінці. По-друге, влада почала ставити палиці в колеса “Свободі” ще під час підрахунку голосів, після оголошення результатів опитувань. Партії реґіонів потрібна марґінальна націоналістична опозиція на периферіях, “бандерівським” образом якої можна лякати “мирних жителів” Півдня та Сходу, але не на рівні більшості в обласних радах, чинних мерів міст і з перспективою поширення далі Збруча й Горині. Тому показовими є приклади з Київщини: у м. Вишневе при перспективі обрання депутатом обласної ради партійного заступника Тягнибока, а водночас народного артиста України, Богдана Бенюка його конкурент в останній момент “отримав” у двох дільницях додаткову тисячу голосів; при виборах у міську раду м. Бучі “Свободу”, локальна організація якої дуже сильна, територіальна комісія зняла з перегонів: Януковичу “Свобода” під боком не потрібна.
За загальноукраїнським опитуванням, “Свобода” набирала в середньому 5% голосів, себто її шанси потрапити в парламент уже вищі, ніж у комуністів та Народної партії Литвина. Прихід “Свободи” означає, безсумнівно, радикалізацію українського політичного життя. Якщо в Польщі на ножі перейшли дві центристські партії і вже є смертельні жертви, то в Україні подібне цілком не за горами через поляризацію поглядів: у тій же Одесі до 10% набрала партія “Родіна”, ультрашовіністичний проект, що існує на російські гроші. У Криму “Русскій блок”, “прогресивні соціалісти” Наталії Вітренко також мали непоганий електоральний врожай. Себто в загальноукраїнському масштабі радіти нічому.
Ще один аспект, навколо якого йдуть суперечки і де провідні представники “Свободи” повинні так чи інакше втручатися: чи можна “Свободу” вважати політичною силою, яку не сором показати в Європі? Чи її “антикацапські” та “антижидівські” лозунґи, заяви є марґінальними і не вартими уваги, чи вона дійсно належить до тих ультрасил, прихід до влади яких закрив би вчергове Україні двері в Євросоюз? Під час розмови в російській службі “Радіо Свобода”, у якій мені довелося брати участь, один слухач із Москви натякнув, що правий радикалізм у кількох країнах Західної Європи є на сьогодні трендом. Проте у Ле Пена, Йорґа Гайдера чи навіть у Романа Ґертиха цілком різні мотиви. Радикалізм “Свободи” у певному моменті може повернутися проти власних співгромадян: нам не загрожують наразі натовпи мусульман чи ромів, які живуть у своїх ґето і не бажають прийняти рацію країни проживання. Російськомовні громадяни України є її патріотами, і в переважній більшості підтримують державний статус української мови.
Тож Янукович “потрібен” Тягнибоку приблизно такою ж мірою, як і Тягнибок – Януковичу…
“Наше слово” №47, 21 листопада 2010 року
