Франкові сліди в бойківському Надсянні

ІСТОРІЯ ■ №2, 2019-01-13

Іван Франко – визначна постать в історії національного відродження українців Галичини, всієї України, численні моменти біографії якої вписані також в історію Надсяння.

Іван Франко з дружиною Ольгою, 1886 рік.

Звісно, найбільш відомі епізоди – це участь у виборах до австрійського парламенту (1895 та 1897 роки) від округу, який охоплював надсянські
повіти – Перемиський, Мостиський та Добромильський. Раніше, у квітні 1894 року, І. Франко читав у Перемишлі доповіді, зокрема про Тараса Шевченка, відтак не один раз там з’являвся, щоб працювати з рукописами єпархіальної бібліотеки й зачитувати чергові доповіді та свої літературні твори (у травні 1903 року приїжджав разом із Михайлом Грушевським). Безсумнівно, літературним відгуком його перших відвідин міста став один із віршів збірки «Зів’яле листя» («Другий жмуток», 1895), який починається словами «В Перемишлі, де Сян пливе зелений,//Стояв на мості я в важкій задумі» та по суті є переспівом оповідання, почутого «над Сяном від народу», обрамленим заявами про душевно-любовні страждання ліричного героя. Деяких перемиських персонажів, зокрема пару «національних антиподів»: москвофіла Миколу Атоневича (до речі – свого вчителя в дрогобицькій гімназії) та «ветерана галицько-руського українофільства» Костя Горбаля, як і перемиського єпископа Пелеша, Франко згадав у сатиричному вірші «Вандрівка русина з Бідою» (1893), коли «їхав русини понад Сян», де «здибав Біду», та й був змушений взяти її в «об’їзд» місцями, у яких відбувалися різні некорисні для українців справи.

Однак реальні Франкові сліди в Надсянні не обмежуються Перемишлем, але сягають дуже близько до сянових джерел, про що можемо прочитати хоча б у статті «Уваги про походження назви „бойки”» («Житє і слово», 1895), де Франко згадує, що йому «доводилось жити пару разів по кілька неділь в Дидьові». Можна сказати, що Франкове зацікавлення Бойківщиною мало чисто особистий характер, адже його рідне село Нагуєвичі розташоване в цьому ж регіоні. Натомість знайомство з його надсянською частиною було заслугою шкільного товариша (можливо, й родича) о. Івана Кузіва (1857–1918). Із 1885 року аж до своєї смерті прослужив у парафії у селі Дидьова, яке за кільканадцять кілометрів від Літовищ (Лютовиськ) розташовувалося
прямо на березі Сяну.

Зі збережених клаптиків кореспонденції видно, що Франко не лише навідувався до о. Івана, але навіть пробував придбати в Дидьовій у власність будинок для літнього відпочинку. Знайомство подружжя Франків із дидьовським парохом швидко заплодоносило на народознавчому ґрунті. Спочатку в 1886 році Ольга Франко, «почасти на своїх власних спостереженнях, а по части на усних і писаних матеріалах, достарчених о. Іваном Кузьовим», написала статтю «Карпатські бойки і їх родинне життя» (надрукована у альманасі «Перший вінок», 1887). Відтак сам о. Кузів опублікував у львівській «Зорі» статтю «Життя-буття, звичаї і обичаї гірського народу в Дидьові» (1889).

Коли в 1904 році Науковим товариством імені Шевченка у Львові й Товариством австрійської етнографії у Відні була організована наукова експедиція для антропологічно-етнографічного дослідження Бойківщини, Іван Франко, який брав у ній участь протягом 18 серпня – 5 вересня, повів товаришів – Федора Вовка й Зенона Кузелю – знайомою собі околицею. Вчені прибули зі Львова залізницею до Устриків-Долішніх, звідки дорогою через Бандрів подалися на 10 днів до села Мшанець, яке розташоване одразу за сучасним польсько-українським кордоном (по сусідству з Бистрим та Михнівцем – усі ці три села знаходяться над потоком Мшанець і його притоками). Мшанецьким парохом був історик та етнограф, член НТШ о. Михайло Зубрицький. Дослідники, як згодом писав Франко у статті-звіті «Етнографічна експедиція на Бойківщину», у домі цього «доброго знавця західної гірської Бойківщини […] зустріли сердечний прийом, інтелігентну активну допомогу та сприяння». На думку Франка, «вибір Мшанця як першої робочої зупинки нашої експедиції був дуже щасливий, бо це село розташоване надзвичайно вигідно –як завдяки збереженню стародавніх рис у культурі та способі життя, так і, з другого боку, через його дуже жваві торговельні зв’язки з гуцулами на сході і лемками на заході (особливо завдяки торгівлі живими вівцями); воно утворює місток між тими двома етнографічними групами українського народу, що теж залишило свої сліди на місцевій культурі».

Тут сучасний етнограф, зокрема польський, може зробити зауваження, що поселення лемків по відношенню до Мшанця – «за горами, за лісами», але в той час питання лемківсько-бойківської межі не було ще детально вивчене, навіть вважалося, що до Лемківщини належить
майже весь Ліський повіт. Такої думки був і Франко, який у вищезгаданій статті про назву «бойки» писав, що «понад усім горішнім Сяном, від Сянока аж до Дидьови бачимо ненастанні повільні переходи й відтінки від лемків до бойків – і в одежі, і в способі будування хат, і в діялекті», а в дальшій частині статті-звіту висловив своє переконання, що поселення лемків «на схід тягнуться майже до містечка Лютовиська», а бойки заселяють лише «середню частину гір від Лютовиськ до Делятина».

У Мшанці дослідники зібрали велику колекцію бойківських предметів, які потрапили до фондів Музею австрійської етнографії. Завітали також до Літовищ «саме в дні великого ярмарку худоби (26 серпня), що внаслідок тривалої посухи і загрозливої нестачі паші та великого падіння цін на живу худобу проходив досить сумно. Тут ми закупили кілька запропонованих нам предметів, виготовлених у місцевому стилі, а також чимало своєрідних зразків намиста, виготовлених селянками; жінки продавали нам їх просто з шиї». Черговим місцем праці була вже Дидьова. Хоч дещо завадила погана погода, там «теж зроблено вимірювання та фотографічні знімки, оглянено селянські хати і закуплено в сусідньому селі Локоть декілька музейних предметів». Через Локоть і Тернаву експедиція перейшла до містечка Борині, щоб продовжувати дослідження в центральній частині Бойківщини.

Експедиція мала науковий характер, але у творчій спадщині Франка записалася вона не лише цитованою вище статтею, яку з низкою ілюстрацій надрукував віденський журнал «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» («Eine etnologische Expedition in das Bojkenland», 1905). Враження від ярмарку в Літовищах письменник використав у другій редакції повісті «Boa constrictor» (вважається вершиною Франкової прози), над якою він почав працювати в 1905 році. Ось фрагменти з доданого тоді мистецького опису цієї події: «Наближалася Спасівська ярмарка в Лютовиськах. Уже від самої Турки всі дороги, всі гірські стежки роїлися то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голіруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, то верхівнями, головно жидами, факторами, барашівниками, сільськими арендарями та згінниками, що торгували худобою, арендували випаси та полонини. Ішли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з сього остатнього головно за вівцями або вовною.

На всіх бродах Сяну люди, воли, вівці: одні бридуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по коліна в воді, що б’ється і бризькає довкола голих ніг мов розтоплене скло; инші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще инші попасають де-будь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

Уже над вечір у Лютовиськах панувала велика тіснота, а в ночі довкола місточка майже від самої Чорної скрізь попри дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них ані стаєн, ані заїздів.

Другого дня Лютовиська представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усіх боків, так від самого ранку заливали, затісняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, корів, овець усі шляхи, вулиці,
площі і навіть подвір’я домів у місточку. Коли в церкві почалася відправа, вже ціле місточко було повне худоби так, що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять мінут часу, тепер треба було цілої години часу і незвичайної праці та обережності, щоб протиснутися поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. Зате по хребтах та карках волів можна-б було вигідно і швидко прошпаціруватися вдовж і впоперек Лютовиськ від кінця до кінця. Рик худоби, гойканє погоничів, блеянє овець, гармідер торгів клекотіли в повітрі і гули здалека мов кипяток у величезнім казані».

Повість вийшла друком у 1907 році у Львові, а рік пізніше її автор знов з’явився над горішнім Сяном. Як пише Ярослав Тирик, який написав путівник «Дорогами і стежками Івана Франка», разом із сім’єю приїхав він на новозбудовану залізничну станцію в Соколиках, а звідти кіньми дістався до Беньової, де зупинився на кількаденний відпочинок. Отже, Надсянська Бойківщина – країна Франкових слідів.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*