Степан Мігус ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №48, 2013-12-01

Вже сама ініціатива голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука та голови Волинської обласної ради Володимира Войтовича організувати зустрічі представників українських меншин заслуговує на визнання. Ця подія має всі шанси стати першим вагомим кроком у налагодженні системної і повноцінної співпраці між закордонними українцями та батьківщиною. У першу чергу потрібне вироблення системи взаємокорисної співпраці, яку, наприклад, має Польща. Однак для цього вся вертикаль української влади повинна змінити ставлення, по-перше, до своїх же громадян – трудових міґрантів, студентів, які никають беззахисно по світі в пошуках кращої долі, а по-друге − до українців, які є громадянами інших держав, щоб люди, приїжджаючи в Україну, не чули, що вони, наприклад, поляки.

Форум проходив в обласному центрі Волині – Луцьку 22 і 23 жовтня. Українці з Польщі та Білорусі спільно з представниками установ культури і громадських неурядових організацій Волині обговорили важливі питання співпраці з українськими меншинами сусідніх країн. Від української громади в Польщі на волинській зустрічі були присутні члени Головної управи Об’єднання українців у Польщі: голова Щецинського відділу ОУП Іван Сирник, голова Ольштинського відділу ОУП Степан Мігус, а також голова Українського товариства в Люблині д-р Григорій Купріянович. Українську громадську організацію Берестейщини в Білорусі представляла делеґація, яку очолював голова об’єднання Михайло Петрович. У президії форуму поряд з ініціаторами сиділи й українські дипломати, а саме генеральний консул України в Люблині Іван Грицак та генеральний консул України в Бересті Олег Мисик.
Голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук відкрив засідання, привітавши всіх присутніх. У виступі він підкреслив, що в рамках форуму зібралися ті люди, які незалежно від місця проживання вважають себе українцями. «вважаю обов’язком і держави, і місцевої влади, і кожного свідомого громадянина України підтримати українців за кордоном. Бо там, за якихось кілька десятків кілометрів від наших домівок, живуть такі ж українські родини. І мабуть, мають навіть більше бажання бачити державу Україну розвинутою, незалежною європейською країною. На порозі перших реальних кроків – нашого споконвічного європейського вибору – дуже важливим є кожен ваш крок там, поза межами України. Дуже важливим… Тому прохання моє, будьте послами доброї української волі в Польщі, в інших державах, всюди, де ви живете», – сказав Б. Клімчук.
У свою чергу голова Волинської обласної ради Володимир Войтович навів дані за 2010 р., згідно з якими на той час за кордоном проживало понад 10 мільйонів українців. За словами керманича волинських депутатів, вирішення проблеми еміґрації й підтримки українських громадян за кордоном та українців, які є громадянами інших країн, повинна бути пріоритетною для кожної влади. Протягом останніх трьох років ми виділяємо кошти і щодо транскордонного співробітництва, і щодо роботи з закордонними українцями. Ця динаміка спочатку вимірювалася сотнями тисяч гривень, а цього року – 400 тисячами гривень. Можна говорити красномовні речі, а можна просто знаходити фінансові й матеріальні можливості, щоб реалізовувати ці програми», – наголосив В. Войтович.
Генеральний консул України в Люблині Іван Грицак звернув увагу на важливий чинник: «Гадаю, що корисним для вирішення цих питань буде інтерпелювати до наших „печерських висот” (мікрорайон Києва, де знаходяться будинки уряду – ред.), що прозвучало в усіх тезах на цій зустрічі». За словами дипломата з Люблина, сьогодні проблемою для українців, які проживають поза межами України, зокрема в Польщі, є українська мова. «У п’ятдесяти навчальних закладах мого консульського округу (а це три воєвідства: Підляське, Підкарпатське і Люблинське) навчаються близько семи тисяч молодих людей з України. Це не тільки Івано-Франківськ, Волинь, Львів. Це вся Україна. От чого нам, українцям, не вистачає, так це гордості за себе, за Україну, за українську мову. Робітник з України три місяці збирає в Польщі фрукти чи овочі. Приходить до консульства, на якому висить український прапор, і починає говорити до мене… польською мовою. Гірше того, студент з України, який навчається в Люблині п’ять років, приходить до мене і вимагає говорити до нього або польською, або англійською мовою… Асиміляція йде повним ходом. Наша молодь, переважна її більшість, прийшовши на терени Польщі, намагається розчинитися в цьому середовищі», – поділився своїми спостереженнями І. Грицак. Обурює консула і практика виїзду за кордон абітурієнтів після 9 класу. За його словами, не варто відправляти неповнолітніх дітей у невизначене майбутнє (ще й без опіки дорослих).
Учасники зборів ствердили, що заохочування українських дітей до навчання в Польщі буває також прибутковим промислом. Адже в українських містах працюють аґенти, які за одного студента одержують від 100 до 500 євро. На цьому з особливим натиском наголосив голова Щецинського відділу ОУП Іван Сирник, закликаючи владу «запанувати над цим неподобством», бо ж часто трапляється, що залишені діти-студенти обирають у житті неправильний шлях, який спочатку видається легким і добрим.
Під час форуму представники українських громад із Польщі озвучили цілий ряд невирішених питань, звернули особливу увагу на проблему з українськими еміґрантами-заробітчанами і студентами, про яких українська влада ніяк не дбає, залишаючи їх на поталу долі.

Українцям з Польщі, як повітря, потрібний постійний контакт з вітчизною і допомога духовної батьківщини. Та йдеться не про матеріальну допомогу, а про присутність України в діях українських громад. Одне тільки ОУП має майже сто гуртків, розсіяних по всій Польщі. Це готові культурні представництва України, які мають досвід у культурній та освітній діяльності. А тимчасом лише зрідка, найчастіше завдяки особистим контактам, доходить до співпраці з Україною. І зводиться це до запрошення одного чи іншого художнього колективу, до того ж оплачуючи йому транспорт. Представники українських громад із Польщі наголосили, що чомусь Україна більше зацікавлена у співробітництві з тими реґіонами Польщі, де і серед білого дня не знайдеш українців. А у випадках, коли співпраця все-таки налагоджується з українськими місцевими громадами, скажімо, у Холмі чи Люблині, українська сторона забуває запросити їх при нагоді відвідання Польщі. Наприклад, поляки, їдучи до своїх партнерів в Україну, завжди вимагають зустрічі з представниками польської меншини.
Якщо учні українських шкіл у Польщі можуть відвідувати Україну, то дітвора та юнацтво з пунктів навчання практично не має такої можливості. «Тож яким чином привити любов до України, до української мови, до історії, коли ця вимріяна батьківщина їхніх батьків є… віртуальною?», – запитували учасники засідання з Польщі. Українській освіті в Польщі необхідна література, навчальні посібники, яких на місці не роздобути.
– На зустрічі також ішла мова про Народний дім у Перемишлі – символ українства на етнічних землях, який вимагає капітального ремонту. Раніше складені декларації про допомогу представників української влади, – перш за все це стосується деяких західних областей, – так і залишилися на папері.
Українські представники з Польщі озвучили цілий ряд проблем, проте з великим подивом спостерігали за байдужістю представників місцевих засобів масової інформації. Журналісти, правда, відвідали форум, але, записавши на камеру один-два синхрони учасників, за декілька хвилин зникли. Тільки єдиний волинський журналіст, пенсіонер Василь Ворон, широко висвітлив у реґіональному волинському телебаченні і радіо проблеми, які порушувалися на з’їзді в Луцьку. Натомість пізніше в пресі лише подекуди з’являлися коротенькі замітки про непересічну подію, а на офіційному сайті Волинської обласної державної адміністрації найширше був висвітлений виступ голови реґіональної влади. Не названо навіть імен і прізвищ учасників з Польщі й Білорусі, не враховуючи дипломатів…
Українцям треба міняти менталітет. Вони мають знати, хто є хто. Навіть в анонсі самого форуму знайшлася суттєва неточність, коли всіх українців у Польщі назвали «українською діаспорою». Адже українців, які є громадянами Польщі з діда-прадіда, важко зарахувати до діаспори.
Хоч згадана зустріч – це лише перший крок у правильному напрямку, та все ж таки деякі декларації з боку влади були озвучені. Голова обласної адміністрації Б. Клімчук публічно дав розпорядження своїм підлеглим знайти 10 тисяч євро на ремонт Народного дому в Перемишлі. Крім того, для дітей з Польщі вже є можливість найближчого літа відпочити на озері Світязь і поєднати це з пізнаванням України. Також можна сподіватись, що українські шкільні бібліотеки поповняться книжками. Волинська влада пообіцяла допомагати художнім колективам з поїздками до Польщі, зокрема всесвітньовідомому народному хорові «Волинь» на Різдвяні свята. Можливо, врешті важливі культурні заходи в Україні частіше будуть відвідувати українські художні гурти з Польщі. Однак у майбутньому необхідні спільні дії з метою підготовки програми системної співпраці, а не зустрічей при нагоді. Хочеться вірити, що це не було чергове «казав пан – кожух дам», а початок плідної співпраці заради майбутнього України. ■

КОМЕНТАР:
Іван Сирник, голова Щецинського відділу ОУП, член Головної управи ОУП
Українська держава не створила суттєвої довгострокової програми підтримки, співпраці, дій, узгодженої з українськими меншинами. Без цього складно говорити про майбутнє партнерське співробітництво. Щоб був хоча б найменший шанс на постійну співпрацю й підтримку, обов’язково треба створити в обласних держадміністраціях комісії у справах співпраці з закордонним українством. Адміністрації, які щиро хочуть підтримувати своїх братів і сестер поза межами України, повинні підписати договори з організаціями меншин, у нашому випадку з ОУП. Хочеться, щоб українська сторона взяла на себе хоча б частину витрат, необхідних для діяльності організацій меншин. Мрію і про благодійні виступи в Польщі українських колективів, які спонсорувала б або держава, або меценати-бізнесмени. Таким чином українська громада почувалася б сильнішою, отримала б суттєву підтримку, що викликало би почуття гордості за свою духовну батьківщину. Закордонні українці повинні стати рівноправними партнерами України. Однак громадяни України мають одержати вичерпну інформацію про закордонне українство. Вони мають знати, що ми не поляки, не білоруси, не німці українського походження, а українці, які є громадянами інших держав. У першу чергу це мали б роз’яснювати засоби масової інформації, які до цього часу практично не цікавилися закордонними українцями. Якщо буде повна інформація, з’явиться і розуміння, і бажання співпрацювати. Жагу до такої інформації можна відчути з обох боків. У Луцьку зроблено суттєвий крок до закордонного українства. Сподіваймося, що на другому кроці нога не зависне в повітрі.

Д-­р Григорій Купріянович, голова Українського товариства в Люблині
Це дуже добре, що відбулася зустріч, присвячена співпраці України, а точніше Волинської області, з українцями, які живуть за кордонами України, тобто (у випадку цього форуму) в Польщі та в Білорусі. На сьогодні вражає відсутність системного підходу з боку української держави до співпраці з цими громадами. Треба сподіватися, що ця зустріч започаткує зміни в підході до закордонного українства. Хочеться вірити, що впершу чергу появиться зрозуміння факту існування українців за межами України. Ми неоднократно звертали увагу, що проживаючи поза межами нашої духовної вітчизни, часто мусимо пояснювати в Україні, що за її кордонами також живуть українці. І що ми не є поляки чи білоруси українського походження, а ми є члени української нації. Варто підкреслити, що в першу чергу нам ідеться про певну повагу. Матеріальна чи інша допомога є в цьому випадку другорядна. Ми вистояли і залишилися собою без жодної підтримки ззовні. І далі будемо собою. Хоч, звичайно, підтримка України дозволила б нам набагато краще зберігати українську ідентичність, і набагато краще працювати, щоб українська культура на тих територіях далі зберігалася.
Записав с.м.

Поділитися: