Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №51, 2015-12-19
Оце 26 жовтня виповнилося 130 років з дня народження Андрія Ніковського (1885–1942) – громадсько-політичного і державного діяча, міністра закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) у 1920–1922 рр., літературознавця та публіциста.
За політичними переконаннями Андрій Ніковський – соціаліст, який схилявся до розбудови української держави. Його світогляд за життя зазнав еволюційних змін від автономії до федералізму та усвідомлення потреби повної державної самостійності. «Автономія, федерація і самостійність – це все слова одного порядку, а тільки різні міри незалежності чи самостійності, різні способи – од найменшого до найбільшого – здійснення національного самоозначення», – підсумовував політик у статті «Наше життя».
У період національно-визвольних змагань у 1917 – 1921 рр. А. Ніковський активно долучається до громадсько-політичних процесів у країні. У березні 1917 р. він стає членом Української Центральної Ради, а після приходу до влади гетьманців у квітні 1918 р. переходить до нового режиму в опозицію. Влітку 1918 р. за його ініціативою засновано Український національний союз, до якого увійшла значна частина опозиційних Павлові Скоропадському політичних партій. А. Ніковський був переконаним противником більшовизму. Коли більшовики окупували Київ 1919 р. та на початку 1920-го, Ніковському доводилось переховуватися, часом вдаючись до конспірації.
Варшавська угода
Навесні 1920 р. українсько-польські відносини вийшли на новий рівень. Підписано 21 квітня Варшавську угоду, яка передбачала військово-політичний союз між Польщею та УНР. Крім того, успіху досягнуто в польсько-біль-шовицькій війні. На початку травня 1920 р. польсько-українські війська увійшли до Києва.
Та не все так добре складалося у владних верхівках УНР. Початок травня 1920 р. позначився урядовою кризою. Прем’єр-міністр Ісаак Мазепа з прибічниками неґативно ставились до нещодавно підписаного Варшавського договору і засуджували польсько-український союз. Старий Кабінет Міністрів 19 травня пішов у відставку. Цього ж дня Симон Петлюра вирушив до Києва для ведення переговорів з Громадським комітетом (утворений у травні з участю Ніковського) щодо формування нового уряду.
Остаточно 26 травня 1920 р. створено і затверджено Кабінет Міністрів. Головою Ради Народних Міністрів (Уряд УНР) призначено В’ячеслава Прокоповича, а міністром закордонних справ став Андрій Ніковський.
У непростий час приступив до виконання своїх обов’язків новопризначений міністр закордонних справ. На початку червня 1920 р. більшовики розпочинають контрнаступ. Київ довелось спішно залишати. У Жмеринці 11 червня відбулося засідання Ради Народних Міністрів. Присутні представники уряду виголосили доповіді. Першим виступив міністр закордонних справ А. Ніковський, охарактеризував зовнішньополітичний курс УНР, назвавши партнерів та противників серед європейських країн. А закінчував виступ наступними словами: «Міжнародне становище України є позитивне і тверде, як ніколи. Це нам послідня змога – буде тоді наша держава».
Новий міністр закордонних справ офіційно підтримав пропольський зовнішньополітичний курс. У червні 1920 р. він надіслав польському МЗС ноту, у якій обіцяв надалі поглиблювати дружні відносини між УНР і Річчю Посполитою. Водночас А. Ніковський намагався з’ясувати реальну позицію польської сторони до української державності. З цією метою 27 травня 1920 р. він розіслав усім українським дипломатичним представникам обіжник, у якому просив подавати інформацію про ставлення польських закордонних представників до уряду УНР.
Потрібно також звернути увагу на одну цікаву річ. Текст Варшавського договору 1920 р., на якому базувалися польсько-українські стосунки, довгий час залишався невідомим, навіть для верхівки дипломатичного корпусу за кордоном. Така утаємниченість неґативно впливала на роботу посольств і дипломатичних місій УНР, керівники яких неодноразово зверталися до Ніковського з питанням, чи можуть вони з огляду на союзний договір самостійно вести переговори і підписувати договори. У відповідь міністр закордонних справ в обіжнику від 5 липня 1920 р. повідомляв, що угода між Україною і Польщею «заключена на підставі повної рівноправності обох держав, без усякої якої-небудь однобічної зависимости одної держави від другої – і що в першій мірі до ведення самостійних переговорів як теж до заключування торговельних договорів Української Народньої Республіки з другими державами ніяких перепон не має».
Одним із заходів, що ілюструє зовнішньополітичний курс УНР часів міністра Ніковського, є серпнева конференція 1920 р. З метою наведення порядку в справах закордонного представництва А. Ніковський 18–19 серпня скликав у Відні конференцію послів і голів дипломатичних місій УНР. Причин для її проведення було щонайменше дві: перша – організувати продуктивну працю іноземних представництв УНР, друга – з’ясувати політичну ситуацію у Європі та визначити перспективи України в міжнародній політиці.
Спілкування міністра закордонних справ з послами і головами місій відкрило для нього багато неприємних моментів у діяльності української дипломатії: «Зібрана у Відні конференція послів і голів місій виявила повний розгардіяш у політиці, організації, акції й фінансах закордонного представництва. Місії працювали на власну руч, широко розкидали гроші, ангажувалися у всякі непевні справи, не мали ніякого зв’язку з урядом, не діставали ніяких інструкцій», – згадував А. Ніковський. Виступивши перед учасниками конференції з коротким оглядом стратегічного і політичного становища в Україні, міністр підкреслив, що вся увага українського дипломатичного корпусу має бути зосереджена на підтримці армії та активній дипломатичній праці і пропаґанді.
Інформаційній кампанії Ніковський надавав великого значення. Він 4 вересня 1920 р. подав до Ради Міністрів УНР доповідь «Про пропаганду за кордоном», у якій зупинився на основних недоліках державної інформаційної політики, а саме наголосив, що нема її централізації та уніфікації. Наполягав на рішучих діях. На його думку, першочергові завдання уряду у сфері пропаґанди полягали в наступному: активізувати діяльність пресових та інформаційних бюро і налагодити їх зв’язок з МЗС, створити центральне пресове бюро, яке інформувало б іноземну пресу про всі вияви громадянського і політичного життя УНР та формувати європейську суспільну думку шляхом проведення конґресів, лекцій і з’їздів. Однак через обмежені кошти розгорнути в повному обсязі інформаційну кампанію в країнах Європи не вдалося.
Ризький мир
Найважчим випробуванням для А. Ніковського в ролі міністра закордонних справ УНР стало зближення Польщі та Радянської Росії, що завершилося Ризьким миром 18 березня 1921 р. Такий стан справ фактично означав скасування Варшавської угоди між Польщею та УНР. Втративши союзника у війні з більшовиками, армія УНР деякий час ще продовжувала вести збройну боротьбу. Проте сили сторін були нерівними. Українські війська 20 листопада 1920 р. перетнули річку Збруч, були інтерновані в польських таборах. Урядові установи УНР та більша частина політичних діячів наприкінці 1920 р. перенесли свою діяльність до Польщі.
Українська сторона була обурена одностороннім порушенням польсько-українського військово-політичного союзу. І все ж, не дивлячись на офіційні протести українського МЗС, змінити стан справ не вдалося. У цей час А. Ніковський замислюється над хибністю зовнішньополітичного курсу УНР та орієнтацію на Польщу. Він 13 жовтня 1920 р. звертається до голови Ради Народних Міністрів В. Прокоповича з проханням про демісію. А вже наступного дня, 14 жовтня, Симон Петлюра відправляє у відставку весь уряд Прокоповича. Проте це був тактичний крок. А. Ніковський входить до наступного уряду Андрія Лівицького, так само провідним залишається курс на Польщу.
Вдруге очоливши міністерство закордонних справ УНР, А. Ніковський, не дивлячись на складність військово-політичної ситуації, у якій опинилася УНР у жовтні-листопаді 1920 р., робить усе можливе, щоб заручитися якомога ширшою підтримкою західноєвропейських держав та відстояти право української держави на самостійне існування.
Зимовий похід
Після еміґрації до Польщі на початку 1921 р. бере участь у праці дипломатичної місії УНР у Варшаві. Ніковський, як і більшість українських еміґрантів, уважає, що перебування за кордоном є тимчасовим. Тому він активно долучається до підготовки Другого зимового походу Армії УНР (жовтень-листопад 1921 р.). Зокрема, міністр опікується матеріальною та інформаційною підтримкою і звертається до дипломатичних місій УНР щодо закупівлі зброї, амуніції та медикаментів за кордоном; розсилає інформаційні повідомлення про хід повстання в Україні урядам іноземних держав. Крім того, А. Ніковський веде переговори про спільні дії з російськими військовими в Польщі. Він був членом української делеґації на переговорах з Борисом Савінковим (російський політичний діяч, учасник Білого руху), який на той час жив у Варшаві, про спільні дії. Навіть підписали угоду про взаємне визнання Української Народної Республіки і Російського політичного комітету, розроблено велику військову конвенцію. Та відчайдушним спробам українців повернутись на батьківщину не судилося здійснитись. Другий зимовий похід закінчився повною поразкою військових частин УНР. А союз із Савінковим так і не був реалізований.
А. Ніковський 1922 р. відходить від дипломатичної діяльності. Наступні два роки живе у Берліні. Не полишає надії повернутися в Україну, де залишались його діти. Крім того, Ніковський повірив радянській пропаґанді, думав, що, повернувшись додому, зможе вільно займатися науковою діяльністю без переслідувань за політичними переконаннями. За сприянням друга Сергія Єфремова він 1924 р. отримує дозвіл на в’їзд до Радянської України.
Однак мрії про спокійне життя в Києві швидко розвіялися. Вже 1929 р. А. Ніковського арештували як одного з імовірних керівників вигаданої радянською владою Спілки визволення України. Його засудили до 10 років ув’язнення. Після звільнення 1940 р. мешкав у своєї доньки в Ленінграді, де й помер 1942 р. під час блокади міста.
Говорячи про Андрія Ніковського – міністра закордонних справ УНР, потрібно пам’ятати, що за найскладніших військово-політичних обставин він докладав максимум зусиль для гідного представлення української держави у міжнародній сфері. Навіть в еміграції не полишав надії вигнати окупантів з українських земель, закликаючи світову громадськість долучитися до визволення своєї батьківщини. ■
