Кася Комар-Мацинська ■ ПОДІЇ ■ №30, 2019-07-28

Подорожуючи від села до села, мандрівник приносив людям давні легенди і нові вістки, важливі слова, доповнені музикою, нашіптувані таємниці. Разом із ним подорожували мелодії та сюжети. За посередництвом мандрівних старців (польською мовою «dziady») відбувалося змішування культур, і пісні з одного кінця континенту можна було віднайти у несподіваному місці далеко від регіону їхнього походження. (…) Мандрівний старець – це представник усної культури, призабутого сьогодні вміння розповідати.
(…) У ширшому значенні старці, як «Dziady» в Адама Міцкевича, – це наші предки. І до них ми звернемося, намагаючись повернути собі колишні часи, музику та культуру»

(Опис цьогорічного провідного мотиву фестивалю «Фольковисько», розміщений на головному сайті заходу).

«То тепер бурдон «ґ» і айн, цвай, драй – пішли!». Так дванадцятеро людей, чоловіків і жінок, зосередившись на нотах, що лежали перед ними, почали одночасно крутити своїми колісними лірами слідом за вчителем. Інструменти були великі та малі, квадратні, заокруглені, довгасті, класичні й сучасні. Інструктор був одягнений у футболку з написом «Закручений» («Zakręcony»), інструкторка, у свою чергу, мала напис «жінка з корбою» («kobieta z korbą»). «Добре, а тепер марш старого Королівства Галичини – у цьому випадку граємо бурдон «ц». Навіщо тут стільки нот, хто поставив стільки нот, дивіться на мене і викресліть кожну другу. Ну, тільки рівно грайте, бо принесу барабан, щоби вибивати вам ритм!».

Команда лірників-початківців у старій, дерев’яній гораєцькій церкві справила гарне і позитивне враження, хоча з культурологічної точки зору присутність у святині східного обряду будь-яких інструментів небажана. Та все ж специфічний звук ліри в дерев’яних стінах старовинної церкви створив своєрідну гармонію. Учасники майстер-класів протягом всього фестивалю кожного дня зустрічалися в цій церкві з учителями, багато годин вправлялися у грі на старовинному, а віднедавна – знову модному інструменті.

Фестиваль «Фольковисько», організований в Горайці (селі, розташованому в ґміні Цешанів любачівського повіту) вже вдев’яте, був дуже радісним святом. Він став уже певним брендом для любителів сучасної творчості, заснованої на народних мотивах. Захід організовують члени родини Пйотровських, які близько 10 років тому купили в центрі села будівлю старої школи та вирішили створити в ній екологічно-етнографічний комплекс «Хутір Гораєць», який став центром народної культури.

«Фольковисько» вражає продуманою організацією та сімейною атмосферою. Уже біля входу на площі перед «Хутором» можна побачити багато батьків з дітьми, для яких організатори передбачили чимало розваг: шоу велетенських мильних бульбашок, битва водяними кульками чи конкурс на найбільш замурзану гораєцьку дитину. Під час фестивалю його гості ходять по всьому селу, беруть участь у сплаві на байдарках, велосипедному рейді, різноманітних майстер-класах з рукоділля, народного танцю чи співу. Тут можна також смачно поїсти, випити кави чи місцевого пива, купити горнятка ручної роботи, сережки чи одяг.

Від самого початку діяльності організаторів фестивалю відчувалося їхнє захоплення українським минулим регіону. Такі місця, як Гораєць – де століттями проживали українці, а під час війни сталися трагічні події, які зачепили мирне населення – вимагають особливого підходу. Перші організовані в Горайці заходи містили чимало елементів, пов’язаних з українськими традиціями, намагалися заново відкрити якнайбільше замовчуваних фактів з українського минулого. На цьогорічному «Фольковиську» подібних мотивів було відносно небагато. Загальне враження від заходу – це образ свята народної культури без виокремлення конкретної національності, своєрідний етнічний та культурний конгломерат розваг, де простір заповнюють музика та ігри, дозволяючи бавитися і насолоджувати святом без глибших рефлексій. Тому згодом з’являється відчуття, що обіцяні історії та розповіді мандрівних старців приглушує не тільки звук колісної ліри, але й охота розслабитись та розважитись.
«Я поважаю те, що роблять організатори «Фольковиська». Вони принесли радість до цього місця на краю світу. Я неодноразово говорила з ними про складне польсько-українське минуле, – каже близька мені перемишлянка родом із Горайця. – Я знаю, які вони мають погляди, і що вони – відкриті люди. Але під час фестивалю мені важко туди поїхати й розважатися разом з усіма. У голові весь час звучать спогади моєї мами: «били, мордували, били, мордували…», яка пережила події квітня 1945 року, коли вояки батальйону польського державного збройного формування – Корпусу внутрішньої безпеки – вбили 174 українських жителів цього села. Цей образ повертався до неї все життя, вона передала його нам, тому для мене Гораєць є скорботним місцем. Навряд чи я коли-небудь зможу це змінити. Мабуть, що ні».

На краю села, посеред молодих березових та соснових насаджень, знаходиться старе українське кладовище. Завдяки зусиллям колишніх мешканців Горайця воно огороджене, тут зведений пам’ятник жертвам насильства з боку польських збройних формувань. Серед порослих мохом старих, камінних хрестів стоїть капличка і декілька багатших пам’ятників родини місцевої шляхти – баронів Бруницьких. З одного боку, вони значно вирізняються серед простих українських хрестів, з іншого – є наочним прикладом споконвічного співіснування та неоднозначного минулого цієї землі.

Лише природна для цього місця тиша поступається місцем звукам барабану. Не тих ударних, що допомагатимуть адептам лірництва дотримуватися маршового ритму – могутній звук барабану несеться зі сцени «Фольковиська», де відбуваються репетиції перед вечірнім концертом.

Фото авторки статті

Поділитися:

Категорії : Культура, Події

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*