Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №52, 2019-12-29

Останнім часом у Польщі з’явилася можливість оглядати навіть найновіші українські фільми. Цьому сприяють різноманітні кінофестивалі й налагоджена співпраця українських та польських інтелектуалів. Кінострічка «Заборонений» про легендарного українського поета Василя Стуса побувала у Варшаві вже декілька разів.

Її творці – режисер Роман Бровко, сценаристи Сергій Дзюба й Артемій Кірсанов – презентували фільм також і в інших польських містах: Любліні, Кракові та Ґданську. Зокрема, кінопоказ пройшов 4 грудня у варшавському «Kino iluzjon», а після фільму відбулася розмова з режисером і сценаристами. Стрічка «Заборонений» зібрала у Польщі багато глядачів, адже на перший художній фільм про геніального українського поета чекали українці в усьому світі. Не відлякали глядачів і негативні відгуки рецензентів на фільм, яких, на жаль, було набагато більше, ніж позитивних. Мабуть, зацікавлення самою темою перемогло страх розчарування. Для початку варто зазначити, що довкола «Забороненого» крутились інтриги ще до його виходу.

Зокрема, через заплановану в стрічці сцену суду над поетом, де злощасним адвокатом, що радше не захищає свого клієнта, а прирікає на ув’язнення, є скандальний український політик Віктор Медведчук. А сварки точилися через те, що творці фільму заявили: на них сильно тиснуть зрозуміло які середовища, тому вони мусять прибрати епізод із Медведчуком. Суспільство обурилось, адже картина якраз про боротьбу з утисками з боку політичної системи та незламність Василя Стуса, тому нелогічно йти на поступки у творенні фільму. Сцену суду автори стрічки повернули, і ми до неї також ще повернемося згодом. Перше, що справді вражає на початку перегляду «Забороненого», – зовнішня схожість актора Дмитра Ярошенка на свого персонажа Василя Стуса. Наступне, що одразу трохи охолоджує захват, – як Василь Стус говорить.

Сцена на самому початку стрічки, де поет знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Валею, має атмосферу якоїсь штучності й награності. Ну але ж це тільки старт, тож заспокоюємо емоції і даємо трохи часу собі придивитись, а сюжету – розгорнутись. А далі нас все ще тримає відчуття своєрідної екзальтованості, адже ось він – довгоочікуваний фільм про одну з найвидатніших постатей української літератури та історії. Воно змішане з розумінням, як нам такі фільми зараз потрібні. І саме завдяки цим емоціям нам вдається додивитися стрічку до самого кінця. Тому що, на жаль, ні сюжет, ні персонажі, ні в основному гра акторів, окрім деяких випадків, у фільмі «Заборонений» не здатні глибоко вразити або дуже сподобатись.

Діалоги звучать штучно, сцени скачуть одна за другою, при цьому жодна з них не є розкритою й завершеною. Хронологія подій у стрічці хаотична. Відчувається, події ніби летять перед нами похапцем, чогось відверто бракує, а інші деталі занадто розтягнені. Найбільш прикрим є те, що і сам образ Василя Стуса постає перед нами якоюсь мішаниною гасел, фраз, бурхливих емоцій: зазвичай праведного гніву, пов’язаного з надмірно чутливою безпорадністю. Він не є ані цілісним, ані добре зіграним, ані переконливим.

Насправді відверто боляче критикувати кіно, яке могло б змінити в головах сучасних українців дуже багато. На зустрічі після перегляду «Забороненого» у Варшаві, самі творці висловили думку, що якби такі патріотичні українські фільми почали знімати ще 20 років тому, ситуація в Україні, зокрема на Донбасі, була б кращою. Автори стрічки не заперечують, що це ідеологічне кіно, і наголошують на тому, що українці, як і всі інші народи, мають право створювати агітаційні фільми (в хорошому сенсі) про своїх героїв. Можна додати: якби українці почали робити такі потрібні стрічки 20 років тому, то, можливо, сучасні кінематографічні роботи були б вже набагато кращими, ніж те, що маємо. А друга річ: навіть попри те, що український кінематограф молодий, не має достатньо досвіду й бюджету, все ж хочеться бачити стрічки, особливо на такі гучні теми і про таких видатних особистостей, достойного рівня і якості. Висловлювання творців «Забороненого» після проекції фільму звучали гарно, зворушливо й патріотично.

Йшла мова про паралелі з теперішнім часом, а саме про подібність історій ув’язнення Василя Стуса та Олега Сенцова. Також обговорювалася символічність стрічки, її універсальність у будь-якій країні. Адже в ній розповідається про те, як імперія нищить людину і як справді сильна, творча особистість протистоїть системі. У теорії творці фільму все говорять вірно. Тому ще більш незручно за те, що на практиці їхні добрі інтенції та мистецькі візії втілені досить слабо. Після перегляду «Забороненого» відчувається якийсь мікс із недопережитих емоцій, недорозказаних історій і в підсумку певне розчарування від усвідомлення, що не отримали від фільму того, що очікували. Так, наче мали зустрітися з кимось для нас дуже важливим, а побачили лише його тінь. Коли із залу пролунали питання про вищезгадані перипетії зі сценою за участі Медведчука, режисер і сценаристи не дали вичерпної відповіді. До речі, у фільмі ми цю сцену таки бачимо – повноцінно не розкриту і якусь безглузду. Зазначимо, що ніде жодним словом не згадується, що перед нами Медведчук. Автори пояснили, що не мали офіційного дозволу на використання його імені.

З одного боку, це можна зрозуміти. А з іншого – знову ж таки, це ж кіно про Стуса, який не боявся ніяких заборон. Тому важко прийняти факт, що сам фільм заборон «боїться», а його автори йдуть на різні компроміси. Пролунало питання, чи не вважають автори, що стрічка втратить велику частину потенційної авдиторії через те, як однобічно та негативно в ній висвітлено Донбас, і що це знову поділить людей, створюючи нові стереотипи. (У фільмі є досить яскраві сцени з донецького періоду життя Стуса: п’яні шахтарі у їдальні чіпляються до

Стуса та іншого вчителя через українську мову; у поета під вікном влаштували розгардіяш та пиятику російськомовні жителі Донбасу). Відповідь на це запитання, на мою думку, була досить дивною. Режисер зазначив, що в первинному вигляді фільм мав 180 хвилин. Тоді в ньому були також позитивні сцени про Донбас, наприклад, про перше кохання Стуса – російськомовну дівчину зі сходу. Але вони мусили щось повикидати зі стрічки, тому багато не ввійшло до остаточної версії. Протягом зустрічі творці фільму про Стуса декілька разів порадили придбати книгу-сценарій «Заборонений», переконуючи глядачів, що в книзі, на відміну від фільму, є все, що потрібно. Прозвучало питання, як творці «Забороненого» сприймають негативні рецензії. Режисер сказав, що позитивних відгуків багато, а критикують в основному проросійські критики. І що начебто напади на українське будуть завжди, адже багато кому просто невигідно, щоб українське якісне кіно розвивалося. З цієї відповіді видається, що в конструктивній критиці творці «Забороненого», мабуть, не зацікавлені і що конкретна рецензія має шанси потрапити до папки із ярликом «вороги українського».

Аби не завершувати на песимістичній ноті, варто зауважити: попри все у фільмі є сцени, які, навіть з огляду на все вище сказане, емоційно зачіпають. У першій частині фільму – це епізод на київській прем’єрі легендарної стрічки «Тіні забутих предків». Коли Стус встав і прокричав: «Усі, хто проти терору, встаньте!» – по спині побігли мурашки. Може, це і не заслуга режисерів, а просто незмірна любов та повага до Василя Стуса, і теж чомусь В’ячеслав Чорновіл у цьому епізоді більше схожий на Івана Франка, але сльози зворушення виступили. Наступний коментар стосується гри деяких акторів. Уже не в першому українському фільмі сильнішими, справнішими виглядають негативні персонажі.

Те саме і в «Забороненому». У частині про ув’язнення Стуса добре зіграні ролі працівників табору – лейтенанта Кузнєцова (Віталій Салій) та майора Журавльова (Олег Масленніков). Образ романтичної й водночас жорстокої кегебістки Віри (Євгенія Гладій), котра має до легендарного українського поета змішані емоції, вийшов теж досить непогано. Після перегляду фільму «Заборонений» виникло запитання: що краще – щоб цього кіно взагалі не було, а ми сиділи й далі чекали на ідеальний фільм про Василя Стуса, чи все-таки щоб фільм, з усіма своїми мінусами та недопрацюваннями, побачив світ. Мабуть, вихід «Забороненого» – це хай маленька, але все ж більше перемога, а не поразка українського кінематографу.

І хай вона кульгає на дві ноги, слабенька та квола, але все-таки перемога. Бо навіть крізь призму критики до фільму ми говоримо ще раз і ще раз про самого Стуса, пригадуємо його творчість, додатково цікавимося його непростим життєвим шляхом.

І я думаю, якщо хоч одна людина завдяки стрічці довідалася про Василя Стуса вперше або вирішила поглибити знання про нього і його вірші – то фільм уже відбувся. Стус був терплячим, то й ми не мусимо одразу вимагати бездоганної кінематографічної роботи про нього.

Поділитися: