Наталя Кравчук ■ ГРОМАДА ■ 2011-05-18
{mosimage}
Фестивалі української пісні, музики й танцю почалися в Сяноці, були в Кентшині (один раз) і Кошаліні (тричі), довго завойовували Сопот (6 разів), повернулися на рідні землі – до Перемишля (двічі), потім знов до Сопота (чотирикратно), щоб тепер податися ще раз до Кошаліна, який завжди сприяв подібним українським заходам. Помор’я від 28 червня до 3 липня 2011 р. прийматиме в себе ювілейний – ХХ Фестиваль української культури (ФУК), що буде свідченням нашої присутності там, покаже нашу національну ідентичність і творчу спроможність. Захід вартий того: на його історію і доробок працювали чи не три покоління українців – організаторів, лідерів, виконавців і глядачів. Слід нам про них пам’ятати.
Історія українських фестивалів у Польщі пов’язана з політичною еволюцією Польської Народної Республіки від 1956 до 1989 р., а також з її ставленням до національних меншин, зокрема українців. Тому під час “ґомулківської відлиги” в 60-х рр. українці щораз відважніше споглядали на рідні землі і робили спроби повернутися. Тут теж уескатівський актив, за підтримки лемківських лідерів, наважився провести фестиваль української культури. Місто Перемишль 1966 р. гостило в себе, щоправда, фестиваль, але драмгуртків УСКТ, Сянік рік пізніше – захід, на якому присутні були всі види сценічного мистецтва. На дводенному святі виступили художні колективи з Сянока, Вроцлава, Команчі, Кальникова, Зиндранової, Лісця, бандуристи з Ґданська, Тшеб’ятова, молодіжний оркестр з М’ястка і педліцеїсти з Бартошиць, а також перемиська і варшавська естради. Зведеним хором УСКТ дириґував маестро Ярослав Полянський. Гостем фестивалю був український ансамбль зі Словаччини “Карпатянин”.
Задум організування ФУК у Польщі зародився під час свята культури у Свиднику. Південних побратимів 1964 р. відвідала група діячів УСКТ – і вона вирішила створити подібне свято для українців у Польщі. І, як виявилося, початки не були поганими. На сяніцькій сцені будинку культури виступило 15 колективів зі 172 особами. Глядачів прийшло близько семи сотень. Головний редактор “НС” Адріан Гошовський тоді писав: “Справа тут не стільки в майстерності виконавців і змісті програми, скільки у величезному голоді на рідне слово, на українську пісню і танок”. У післяфестивальних висловлюваннях усі заявляли, що Сянік на рідних землях повинен стати постійним місцем щорічних фестивалів, бо тільки таким чином можна вдосконалювати організаційно-технічні умови заходу.
І справді, наступні фестивалі проходили щорічно, але вже на півночі Польщі – в Кентшині (1968 р.) і Кошаліні (1969 р.).
У ІІ фестивалі в Кентшині взяло участь 18 колективів, найкращих з тих, що виступали на відбіркових оглядах. І тим разом візиткою художнього мистецтва українців у Польщі був збірний варшавсько-ґданський хор під орудою Я. Полянського.
Вирізнялися учні з української школи в Банях-Мазурських, з пункту навчання в Ґлембоцьку та фольклорні групи, які діяли в Лісах і Кліщелях та інші.
На ІІІ фестиваль до Кошаліна приїхало теж 18 уескатівських гуртів з 300 членами. Всі вони були переможцями міжвоєвідських оглядів художніх колективів, у яких брало участь 40 груп. Саме шанс виступити на центральній “уескатіаді” давав поштовх для зростання мистецького рівня колективів, він ставав масовим, охоплював усі середовища українців – від сіл, містечок і міст по столицю Польщі. “Лети, моя пісне, лети” в Кошаліні зібрала тритисячну публіку на трьох концертах. Зведений хор під дириґуванням Я. Полянського і соліст Великого театру у Варшаві Володимир Денисенко були доказом високого рівня співочого мистецтва українців у Польщі.
Потім на політичному обрії з’явилася ера Ґерека, що пропаґувала ідею політично-національної єдності держави й народу – відтак почалися ускладнення в уескатівській культурній діяльності. Наступили перерви між черговими фестивалями. У 1971 і 1973 рр. фестивалі вдалося провести у Варшаві.
ІV варшавський фестиваль приурочений був 15-літтю УСКТ і проходив у будинку нового театру “Rozrywka” на Повіслі. Був він “святом росту художньої майстерності, росту амбіцій, дозрівання уескатівських кадрів вокально-музичної самодіяльності, її постійного зростання в молодому й наймолодшому поколіннях”, – читаємо в репортажі Антона Верби. А славнозвісний “Рушничок” у виконанні відомих польських солістів – Леокадії та Бернарда Ладишів – став незабутньою мистецькою подією в історії наших фестивалів. Золотими буквами записався також сольний виступ з варшавсько-ґданським хором великого співака В. Денисенка і соліста музичного театру зі Щецина Мирослава Кравчука. Тут Леся Лемішко – тоді учениця початкової школи в Катовицях своїм ліричним голосом чи не започаткувала свою співочу професійну кар’єру на сценах Варшави і Вроцлава.
У свою чергу, V ФУК 1973 р. в Старогрецькому театрі варшавських Лазєнок зібрав біля двох десятків колективів. Тут з великим успіхом представив себе чоловічий хор “Журавлі”, в якого був тільки річний досвід, і мішаний хор “Дума”, репертуар котрого – то відшукані Я. Полянським перлини української хорової класики минулих століть. Другий день фестивалю проходив теж у престижному залі Національної філармонії, де, поруч із хоровими колективами дорослих, виступали й шкільні, зокрема, дитячі. Організатори запевняли, що саме столиця стане постійним місцем для цього роду культурних зустрічей українців.
На жаль, не знайшлося тут уже ніколи пристановища для презентації української культури. Від останнього варшавського фестивалю до наступного – 1977 р. в Кошаліні – пройшло аж 4 роки. В амфітеатрі міста проведено VІ Центральний огляд гуртків художньої самодіяльності, присвячений 60-й річниці Жовтневої соціалістичної революції. Так, не дивуйтеся. Кожний тоді більший захід мусив бути приурочений якійсь великій політичній події, бо від того залежав дозвіл і фінансування. У святі взяло участь 300 виконавців з 12 вибраних колективів. Відсутні були деякі чільні колективи попередніх фестивалів, бо тоді в уескатівській праці помітно бракувало відповідних інструкторів для самодіяльних художніх колективів. Оскільки перші свята називалися фестивалями, тепер дозволено на термін “огляд”, що у свідомості глядача применшувало значення події. Також нециклічність свят, довша перерва спричинили те, що занепадали, припиняли працю окремі виконавці та цілі ансамблі.
На оживлення “культурного сезону”, як з любов’ю вживали це окреслення керманичі УСКТ, при нових директивах для діячів, довелося знов чекати чотири роки.
І тим разом усі зібралися в Кошаліні в червневі дні 1981-го, коли атмосфера неспокою і побоювань у країні не навіювала ентузіазму як організаторам, виконавцям, так і глядачам. Був це теж ювілейний рік – 25-річчя УСКТ. І центральне рішення влади про те, що VІІ огляд може відбутися на кошти публіки. Пішла в терен повна мобілізація активу при розповсюдженні вхідних квитків. Громада відмінно склала іспит.
Кошалінським амфітеатром заволоділи колективи з 17 місцевостей і діти з їхнього огляду, що відбувся напередодні свята.
А потім 1983 р. рідна пісня звела нас у сопотський гурт – і то на довгі роки, бо у свідомості громади Лісова опера закарбувалася на 25 років (якщо не враховувати 1995 і 1997 р., коли з фестивалем подалися до Перемишля, і дво чи трирічних перерв).
VІІІ Центральний огляд 1983 р. (хоч ми надалі вживали назву “фестиваль”) зібрав усі покоління українців, які жили піснею і стверджувалися в пісні. На цю духовну сієсту приїхали тисячі глядачів, а красу музичної культури дарували артисти- аматори з маленьких сіл і культурних центрів країни, з лемківського Бескиду, Підляшшя і з над мазурсько- приморських озер, з українських ліцеїв, групками і чисельними ансамблями. Понад 26 колективів, 480 виконавців творило уескатівське свято української пісні, музики і танцю з 5 тисячами глядачів на кожному з трьох концертів.
Таку популярність викликали й чергові огляди -фестивалі в Сопоті (ІХ – 1985 р., Х – 1987 р., ХІ – 1989 р., ХІІ – 1991 р., ХІІІ – 1993 р.), до якого, немов до нашої Мекки, подавалися у співочий гурт українці звідусіль – і не страшні їм були відстані. Це місце мало дивовижну силу, що оволоділа людьми. Просто свій зі своїм тут зустрічався, бо умови для цього були досконалими.
На мить повернімося ще до одного з заходів – особливого, з 1989 р. Тоді, коли в країні ледь починалася трансформація державної системи, українці, особливо молодь (нині сорокалітні діячі громади) відважилися на піднесення синьо -жовтого прапора і патріотичних гасел, а навіть на сцену запросили обраного від “Солідарності” три тижні раніше депутата Сейму Польщі Володимира Мокрого і лідера Української гельсінської спілки, дисидента Богдана Гориня. На сцені виступали солісти з України. Присутні піднеслися і вперше, хто бадьоро, хто тихцем (були ще такі!) заспівали “Ще не вмерла Україна”. І це був зламний момент і для громади, і для організаційної структури та її керівництва. Потім на наші фестивалі навідувалися офіційні делеґації вже з вільної України, українські дипломати з Польщі, а також професійні ансамблі з материка – країни над Дніпром.
Здійснити чергові культурні заходи, але вже на рідних землях, тобто в Перемишлі, не було просто. У 1995 і 1997 рр. для влади міста і частини жителів ми були небажаними гістьми. Після довгих переговорів представників центральної влади й організаторів заходу, тобто керівництва ОУП, місцева влада відхилила заборону проведення тут ФУК. У розпалі літа втиснули нас у спортивний зал, а другим разом – на окраїнах міста виділили стадіон, де під відкритим небом, у винятковій спекоті ХV фестиваль української культури пройшов, усупереч сподіванням, успішно. Тоді же відбувся концерт- реквієм у пам’ять 50- ліття акції “Вісла”.
Тут варто пригадати деякі слова Мирона Кертичака – головного організатора, трудівника, що долав усі перепони на дорозі до проведення фестивалю над Сяном. “Разом зі спогадами про трагічне минуле, – казав він, – хочемо показати світові, що ми прожили, що розвиваємося і плекаємо культуру та з надією споглядаємо в майбутнє. Бо ми вистояли, а за нами йдуть наступні покоління”.
Двічі ми приїхали до перемиського граду з рідною культурою, якої не треба було лякатися і пришивати нам політиканство. У наступні роки центральний український захід повернувся до Сопота, ближче до тих місць, де в більшості виселенцями довелося нам жити.
Завершуючи скорочений аналіз наших фестивалів, хочу усвідомити: вищенаведені слова тодішнього голови ОУП становлять свого роду заповіт М. Кертичака. Збуваються його віщування, бо за ним пішли послідовники, його вихованці, які гідно представляють громаду і продовжують традицію організування чергових центральних свят української культури в Польщі. Цим разом ініціатори з ОУП запрошують нас до Кошаліна. Тисячами присутніх заявімо про себе і покажімо високий рівень нашого мистецтва та культуротворчу спроможність.
“Наше слово” №21, 22 травня 2011 року {moscomment}
