ФЕСТИВАЛЬ українського кіно

Анна Коженьовська-БігунКУЛЬТУРА2009-12-18

{mosimage}

Усе вказує на те, що Фестиваль українського кіно, який перший раз з’явився у Польщі минулого року, знайшов тут постійну прописку. У Ґдині, Кракові й Варшаві у листопаді знову відбулася презентація найновішої української кінопродукції. Показано шість фільмів, загалом цікавіших за тогорічні. І навіть організатори постаралися й зробили принаймні щось у плані реклами, бо цим разом на найменш численному сеансі у Варшаві було на 300 відсотків більше глядачів ніж попередньо, тобто дев’ять.

Заради справедливості, слід сказати, що в кінотеатрі „Феміна” бувало й значно більше любителів українських фільмів, хоч у Варшаві цим разом не було великого відкриття і гучної прес-конференції. Фестиваль почався погано, закінчився ще гірше, але посередині було навіть цікаво. Першою – дуже невдалою стрічкою – була „Помаранчева любов” Алана Бадоєва. Фільм напакований настільки різноманітними ідеями і конвенціями, що важко було в них розібратися. Зовсім незрозуміло було також, якою ж саме історією автор хоче з нами поділитися і на чому ставить наголос. Ось дві паралельні розповіді: одна родом з „Love Story”, друга з „Пили”. Молода закохана пара (він – російськомовний, вона україномовна) шукає для себе квартири. Що вони закохані (і то дуже), знаємо точно, бо режисер без змилування розповідає нам про це в довгих і дуже художніх картинах. Молоді люди натрапляють на дивне оголошення старого, дуже хворого чоловіка. Тут на момент покидаємо кольоровий бразильський романс і входимо в похмурий антураж кіно жахів. Старий пропонує їм форму гри: якщо тих двоє справді так кохають одне одного, то хай сидять у квартирі зачинені до його (скорої) смерті. Витримають – будуть мати квартиру і гроші. Чому ця ідея має служити у фільмі – важко сказати, бо сюжет міг би спокійно розвиватися й без такої карколомної конструкції. Отже, входять вони до квартири – дивного простору, і… знову повертаємося до нудотної історії. Кохання коханням, аж тут раптом виявляється, що дівчина хвора на СНІД і тоді хлопець починає робити все, щоб теж заразитися і спільно з нею переживати біль. На цьому етапі можна вже передбачити, як закінчиться ця історія. Однак, на жаль, до фінішу ще далеко, треба витримати серію, щоправда, гарно знятих, але смертельно нудних образів. Основна проблема фільму полягає в тому, що його крихка і досить банальна драматургічна конструкція не в змозі витримати тягар усієї формальної надбудови і просто розсипається.

Чорнобиль і революція
Натомість дуже добре враження справила кінострічка, показана того вечора другою. „Аврора” Оксани Байрак – це, мабуть, перший український художній фільм, присвячений чорнобильській трагедії. Розповідає він історію дівчинки – жертви радіації, яка потрапила до американської лікарні. Там вона знайомиться з хореографом – зіркою світового балету, еміґрантом з СРСР. Ця зустріч виявилася неймовірно важливою для них обох, хоча для кожного з іншої причини. Фільм побудований на простих, але дуже переконливих емоціях, з по-справжньому зворушливими (не сльозавими) психологічними мотиваціями. Часом трохи довгуватий (що, зрештою, було характерною рисою всіх стрічок фестивалю), з розтягнутим закінченням, проте розповідав цікаву, логічну і переконливу історію, презентував багатовимірні персонажі з плоті й крові. Можливо, що до історії українського кіно ввійдуть картини про трагедію в Чорнобилі та евакуацію міста й околиць. Зняті детально, майже в документальний спосіб, без пафосу, без гліцеринових сліз, без відеороликового монтажу, вони справляють велике враження. Так, якби перший раз відкрито перед нами щось дуже важливе – людський вимір тої гекатомби, якби перший раз дозволено нам заглянути жертвам у вічі й відчути їхню беззахисність.
Другий вечір почався також помаранчевим акцентом. Відкрило його „Помаранчеве небо” Олександра Кірієнка – історія складної любові між представниками ворожих таборів під час президентських виборів 2004 р. Він – російськомовний, вона українськомовна (ориґінально, правда ж?). Він – син київського можновладця, вона – донька львівських інтеліґентів. Словом, Ромео і Джульєтта, до чого зрештою режисер прямо признається, кажучи молодим читати фраґмент п’єси. Розгортається все на фоні випадків, які тоді відбувалися в Україні: сценки з різних місць і подій укладаються, як пазл, бачимо калейдоскоп людських постав і характерів. Цей фільм нагадує трохи сентиментальну подорож до місця, де колись усе було гарне, просте і зрозуміле. Такий собі пам’ятник втраченим надіям.
Далі можна було подивитися стрічку в зовсім іншому жанрі – утриману в конвенції магічного реалізму, який дуже популярний в різних видах українського образотворчого мистецтва. Зрештою слід сказати, що цього року фільми були показані в продуманому порядку, на відміну від минулорічного фестивалю, коли піком нетактовності стала презентація біографії владики Шептицького поруч з еротичною картиною „Сафо”. Але повернімося до другої проекції, тобто фільму „Одного разу я прокинусь” Марини Кондратьєвої. Це оптимістична і досить забавна розповідь про справжню силу людських мрій. Отож, молодий режисер хоче зробити некомерційний фільм, у якому не було б жодного конфлікту. Візит у дивного психотерапевта справляє, що наш герой отримує такий шанс, на превелике щастя своє, бо вже не нас – глядачів, які мусять дивитися фільм у фільмі, причому цей другий, внутрішній, фільм смертельно нудний, як то звичайно буває з фільмами, у яких немає конфлікту. Крім молодого режисера у властивій стрічці з’являються теж інші, смішні й симпатичні персонажі, які також успішно міняють своє життя завдяки радам доктора. Усі ці трансформації людської долі спостерігають і коментують різні комахи, як жучок сонечко і бабка, мишки і пташки. Тут ніби відбулася заміна ролями – не людина досліджує їх, а вони людину. Марина Кондратьєва грається з глядачем, вводить багато інтелектуальних провокацій – часом з успіхом, часом, на жаль, ні, але їй безсумнівно вдається створити цікаву атмосферу розповіді, трактуючи її напівжартома.

Романтично й історично
Багато мішаних відчуттів може викликати друга стрічка Олександра Кірієнка „Прощання”. Напевно цікавинкою для польської публіки був Міхал Жебровський, який грав головну чоловічу роль і на додаток непогано. З технічної точки зору напевно це був добрий фільм: здібні актори, гарні зйомочні плани, справний монтаж, щоправда, часом трохи задовгі секвенції, але можна витримати. Однак у драматургічному плані ми побачили сльозаву історію. Від рівня бразильської мильної опери відрізнялася виключно перерахованими вище технічними перевагами. Решта – елементи, притаманні саме тому жанру. Отже, дія відбувається серед багатих людей, у розкішному антуражі. Маємо подвійну зраду – герой покидає дівчину й одружується з її найкращою подружкою. Дружина не досить, що вихована в дитячому будинку, то ще й дуже хвора. Перед смертю хоче всім допомогти: чоловіка сватає з подружкою, з якою раніше помирилася, відшукує свою справжню матір, вибачає їй і поєднує всю сім’ю. Врешті помирає, але кінець не приходить швидко. Режисер ще мусить поепатувати стражданням, розриваючи душі глядачів сумовитою музикою і сентиментальними листівками. Не треба додавати, що герої красиві й аж до болю шляхетні. У фіналі всі хусточки стають вже мокрі від сліз і щойно кінцеві титри приносять полегшення.
Останнім акордом була „Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка. Скажу відразу – найбільше розчарування фестивалю. Цей фільм привабив справді багато глядачів. Перед проекцією відбулася зустріч з режисером, який ґарантував усім, що зараз побачать справжнє українське кіно і гордо додав, що російський міністр культури заборонив показувати цей фільм. Після перегляду стало зрозуміло, що кожен міністр культури повинен заборонити показувати цей фільм, хоч, очевидно, з інших міркувань. Ризикую ствердити, що настільки закрученого і нудного кітчу в найгіршому виданні Варшава давно вже не бачила. Навіть важко у двох словах сказати, про що там ідеться і чому мають служити накопичені ефекти кожного виду, які тільки можливі. У карикатурному напівреальному світі гетьман Іван Мазепа веде війну з царем Петром І. Жести героїв штучно перебільшені, характери занадто яскраві, костюми здеформовані, сценографія театралізована. А серед театральних декорацій та умовних реквізитів відбувається дія, під час якої герої ведуть політичні переговори, конструюють воєнні плани і переживають любовні інтриґи. Іллєнко, згідно з конвенцією фільму, висміює недоліки Петра І і безжалісно показує його жорстокість. А при тому всьому засипає фільм такою кількістю реквізитів, деталей, асоціацій і псевдомистецьких ідей, що в результаті його твір нестерпно втомлює глядача. Рідко з’являються в ньому добрі, міцні сцени, які привертають увагу, хоч заради справедливості треба сказати, що вони таки трапляються, але виглядають, наче острови серед якогось великого рейваху.
Що принесе Фестиваль українського кіно наступного року? Поживемо – побачимо. Сама ідея організувати таку подію в Польщі дуже цінна і важлива, навіть якщо деякі фільми не до кінця задовольняють очікування глядачів. Отже, бажаємо фестивалеві успіхів і трохи більшої рекламної активності організаторів.

„Наше слово” №51, 20 грудня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*