Вальдемар Балда ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №42, 2012-10-14
Віддавна винятково вже немодний автор записав колись думку настільки глибоку, скільки й ефектну, яка, на жаль, не старіє: коли історія повторюється, то, якщо за першим разом це була трагедія, то за другим уже буде тільки фарсом. Бон мот Карла Маркса винятково доречний, коли треба віднестися до медійного шуму, який зчинили останнім часом джентльмени з невеликим інтелектом, зате з величезною зухвалістю й незмірною пихою – репрезентантів диванної партійки з шумною назвою «Солідарна Польща», яким, здається, пригадалися методи родом з ПНР, отож постулюють вони радикальне обмеження можливості вживати двомовні таблиці, що інформують про назви місцевостей, де проживають представники національних меншин.
Але ж це вже було, усе це ми вже проходили. Особливо у 1977–1981 рр., коли неславної пам’яті пані міністр місцевої економіки і охорони середовища видала не консультоване ні з ким розпорядження, на основі якого змінено 121 назву місцевостей у тодішніх воєвідствах Кросненському, Новосанчівському, Перемиському і Тарнобжезькому, і, як на іронію долі, – його жертвою стали передусім назви, які є свідченням культурного багатства пограниччя між Заходом і Сходом, сліди по націях, що були складовою колишньої Речі Посполитої багатьох народів. І так, гарний Орелець став Орлем, Чертіж банальним Пшедмєсцєм, Сквіртне дивакуватим Сквєжином, чарівний Гораєць такою собі Домбровою, Ліщовате звичайним Залєсєм, Кобильниця-Руська ідіотичним Копитовом-Дольним, Кобильниця-Волоська не менш дурним Копитовом-Ґурним, Верхрата – Боґушовом, Радруж – Роздрожем, Бігаля – Заводзєм, Аксманичі – Вітольдовом, Угерці-Мінеральні стали називатися Нова Весь Бещадська, Прелуки – стали Пшеленчею, а Морохів – Мрочковим.
Справа ця була настільки варварська, що навіть великий користувач привілеїв минулої епохи, голова Об’єднання польських літераторів Ярослав Івашкевич не витримав і опублікував у «Творчості» гіркий фейлетон під назвою «Monitor Polski nr 21» (від назви урядового видання, в якому опубліковано список змін), а в ньому такі passusy: «Але просто почуття смутку охоплює людину, коли потрапить їй у руки число № 21 «Monitora Polskiego». Міститься в ньому декрет про перейменування біля двохсот сіл у Кросненському, Новосанчівському, Перемиському і Тарнобжезькому воєвідствах. Декрет цей покликується на закони про двоступеневий адміністративний поділ та про зміну закону про народні ради. Я не юридичний експерт, проте мені здається, що названі закони не містять юридичної основи для видачі розпорядження про зміну назв.
У будь-якому випадку, введені зміни викликають найбільші сумніви з найрізноманітніших приводів. Добре розумію, що змінено назву села Мордовня на село Спокійне, а навіть, поміркувавши, розумію, чому село Пшихойна змінило назву на Йодлувка… Але чому Чистогорб змінило назву на Ґурна Вєсь, яка різниця між назвами Ягонка і Ясень? Хресні батьки виразно переслідують літеру «г». Чому? Навіщо міняють гарне Лісковате на банальне Лісувек? Загалом, особи, які досить довго обдумували (хто?) ці зміни, не боялися найбільших банальностей і тривіальностей дійсно гігантських розмірів. При чому фантазія їхня була досить вбога, оскільки деякі нові назви, не зважаючи на складнощі, які це може викликати, повторюють кількакратно».
І ще: «Гарну назву Стажава перехрещено на Стависько! Тому хочу звернутися до міністр Марії Мільчарек, яка підписала це розпорядження, щоб мій район Стависько дозволила перейменувати на Стажава. Буде дуже гарно: будемо жити у Стажавій».
Протести, складені діячами ПТКТ (пол. PTTK, Polskiе Towarzystwо Turystyczno-Krajoznawczе), літераторами, журналістами, громадськими організаціями (навіть Колом сільських господинь!) принесли очікуваний результат. Розпорядження відмінено, хоч повністю шкоди не поправлено: Береги й надалі є Бжеґами, Чистогорб – Чистоґарбом, а ориґінальне Струбовиська в Бещадах – Стшебовісками – польська мова у своєму топономастичному аспекті знову могла тішитися багатством різноманітного походження. Але факт залишається фактом, що така безцеремонна поведінка комуністичних націоналістів (як не парадоксально, офіційно переодягнених у костюми інтернаціоналістів!) була трагедією для всіх, хто вміє прочитати у місцевих назвах історію, хто гордиться приналежністю до народу, що підтримує багатокультурну традицію.
А тепер маємо докладно те ж саме – тільки у формі фарсу. Обмеженим псевдополітикам з партії, яка послуговується у своїй назві як же гарним і зобов’язальним словом «солідарність», заважає можливість введення до загальногромадського обігу назв у формі і записі, які вживають представники національних меншин: вимагають аптечного і постійного підраховування, який відсоток мешканців місцевості, де дозволено на вміщення подвійної назви, становлять члени тієї меншини, щоб у випадку, коли знизиться до рівня менше як 20%, то другу таблицю lege artis усунути. Навіщо? Як офіційно твердять – «[…] з метою недопущення до почуття дискомфорту польського населення, яке мешкає у даній гміні».
Так складається, що з-посеред моїх предків (як по чоловічій, так і по жіночій лінії) не знаходжу нікого, хто б не був т.зв. корінним поляком – і не приховую, що дійсно відчуваю великий дискомфорт, але саме тому, що, зокрема, від мого імені виступають люди такого покрою, як підписанти проекту змін до Закону про національні меншини! Запевне тому, що по-різному дивимося на свою вітчизну. Для мене вітчизна гідна пошани доти, доки шанує права, почуття і вразливість усіх, хто вважають її своєю, поважають її права, шанують її символи; для них – мабуть тільки тоді, коли розрізняють з-посеред громадян кращих і гірших. Мені це пахне махровим расизмом, отож дуже прошу, щоб не надуживали моїм гаданим дискомфортом. Тим більше, що я займаю становище: приналежність до національної більшості не дає нікому ex definitione права іґнорувати меншість. Навпаки – бути більшістю означає, що можна їй менше, оскільки, як група сильніша і численніша зобов’язана задля дотримання звичайної пристойності шанувати права і почуття тих, хто з приводу простої арифметики не можуть не мати враження, що тією більшістю гегемонізовані. Тільки стільки…
Бажання ліквідувати деякі двомовні таблиці буцімто спричинене було страхом перед намноженням таких вивісок на землях, де проживає численна німецька меншина. Отож спроби позбутися назв лемківських, бойківських чи загально кажучи українських є випадковою «скалкою» фобії, маніфестованої нещодавнім гегемоном членів «Солідарної Польщі», який ужив формулювання про «закамуфльовану німецьку опцію». Буцімто; але це й так не має принципового значення. Значення має соромливий факт: оце в нашій вітчизні відзиваються расисти, за зразком своїх духовних побратимів з Польської об’єднаної робітничої партії, які вірили, що вимазування традиції та фальшування історії є патріотичним актом.
Бо в цій справі йдеться передусім про те, що розважний акт, який уможливлює меншинам чесно кажучи символічне підкреслення прав на проявлення своєї ідентичності – і то меншинам, які не прилетіли сюди з Місяця, а протягом віків були присутні серед суспільства Речі Посполитої, співтворили її велич, брали співвідповідальність за її успіхи й поразки! – і це тільки і виключно з користю для всіх. Є доказом спільного культурного багатства, прекрасного багатства; спонукає до мислення, шанування історії, поцінування спадщини минулих поколінь. І ніколи преніколи не повинен бути джерелом конфліктів. Вони не потрібні нікому; ну, може нікому, з винятком псевдополітиків, які єдиним дієвим методом присутності в суспільному дискурсі вважають цькування одних на других, антагонізування ближніх.
Бо ж чому не мало би бути в Польщі так, як є в румунській Орадеї – не такій вже й далекій. Там якось ніхто не вважає проблематичним факт, що місто офіційно носить дві назви – румунську Oradea та угорську Nagyvarad – а в запасі залишаються ще дві польські версії (Wielki Waradyn або Warad Wielki), німецька (Grosswardein), а також… турецька (Varat); про латинську Magnovaradinum навіть не згадуючи. Вже бачу мудреців зі «Солідарної Польщі» в тому місті… Але ж мали б заняття! І роботи при затиранні написів!
Те, що почали форсувати в нас, вважаю прикрим, нікому не потрібним проявом арогантності. А іншими словами – взявши до уваги ПНР-івське коріння спроб майстування з ориґінальними місцевими назвами – фарс. Фарс у виконанні профанів, які не шанують ближніх, а отже і не вміють шанувати самих себе! ■
