КУЛЬТУРА ■ №4, 2019-01-27
Казкові звірі, часто з людськими рисами, птахи-квіти заселяють фантастичний світ творів Марії Приймаченко (Примаченко). Народилась художниця, представниця стилю «наївного мистецтва» або як його ще називають – примітивізму, 12 січня 110 років тому на Київщині. І за свої майже 90 років далі Києва та рідного села Болотня не виїжджала. Звідки ж взялися на її картинах фантастичні тварини: плямистий і зелений слон, чорний звір, гороховий звір, казкова пташка – павич та багато інших?
Приймаченко чи Примаченко?
Пов’язано це було головним чином із родиною. Адже родичі майбутньої художниці були творчо обдарованими людьми. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Оксентій Григорович, бондарював, був теслею-віртуозом, майстром-різьбярем. Мати, Параска Василівна – визнана майстриня вишивання. Від неї і перейняла Марія вміння створювати чарівний, український орнамент, незвичних тварин із народних казок.
Свої картини художниця завжди підписувала – Примаченко або просто «М.П.». Однак, вважається, що це зросійщений варіант прізвища. В усіх державних нагородах вона зазначена як Приймаченко. За однією із версій прізвище художниці походить від слова «приймак». Сама ж Марія, нібито, стверджувала, що в їх селі здавна казали не «приймак», а «примак», тому і має бути Примаченко. На цій же позиції стоїть і дослідник Микола Жулинський. Але також є думка, що використовувати «більш російський» варіант художниця почала лише у 1937 р., після успіху на кількох великих виставках – повернулася додому і почала підписуватися «по-городському». Український режисер Лесь Танюк пригадував якось свою розмову з художницею: «То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко? Приймаченко, – без вагань відповіла вона. – Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили». Тож художниця і сама не мала одностайної думки щодо правильного варіанту власного прізвища. Все залежало від її настрою.
Творчість як порятунок
У семирічному віці дівчинка захворіла. Діагноз – поліомієліт (Polio, Heine-Medina – ред.). В результаті, одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя вона залишилася інвалідкою і пересувалася на милицях. Не кожен зміг би змиритись з таким «вироком». Однак, Марія не пала духом. Порятунком стали фантазія та талант. Розрадою – яскравий, фантастичний світ її картин.
Найперше з’являються незвичні квіти та казкові звірі на стінах власної хати. «Починалося все це так, – згадувала художниця. – Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала різні квіти, побачені мною. А потім помітила синюва тий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Так на стінах домівки «розквітли» сині квіти. Сусідський хлопчик був вражений красою малюнків і не хотів іти додому, поки не отримає квітку. Сусіди запрошували дівчинку розписувати їхні оселі. Подивитися на ці малюнки приїздили з навколишніх сіл. Так розпочався її творчий шлях… у вісім років.
А справжнє визнання прийшло у 1936 р., коли вперше у Києві на Всеукраїнській виставці народного мистецтва експонувались її малюнки – «Звірі з Болотні». Художниці присуджено диплом I-го ступеня. Саме тоді Приймаченко запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. В цей час вона малює, вишиває, захоплюється керамікою. Зокрема, створює серію картин: «Бичок на прогулянці», «Синій лев», «Рябий звір», «Осел», «Баран», «Червоні ягідки», «Мавпи танцюють», «Два папуги» тощо. Світ образів робіт Марії Приймаченко, дійсно, фантастичний. В його основі лежать народні легенди, казки й оповідання.
Цікаво, що малювала звірів Приймаченко виключно з власної фантазії. Ще коли Марія навчалась в Києві у 1930-х роках, колеги порадили їй не ходити до зоопарку, щоб не «спотворювати буйну уяву». Справжніх екзотичних звірів художниця вперше побачила набагато пізніше, у цирку.
Скандали та плагіат
Марія Приймаченко жила дуже скромно. Майже бідувала. Свої картини ніколи не продавала, лише дарувала. Зараз її роботи користуються великим попитом. За ними полюють колекціонери. І не завжди чесно та відкрито. Так, 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Деякі правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.
2009 р. був визнаний роком Марії Приймаченко. Однак, за словами родичів художниці, в Україні більшість заходів, присвячених її пам’яті, відбувалися з порушенням авторських прав. Крім того, популярним зараз стало використання репродукцій картин на календарях, сумках, одязі без дозволу родини Приймаченко.
Також при організації і проведенні дитячого «Євробачення-2009», Національна телерадіокомпанія України використовувала в оформленні твори художниці без узгодження авторських прав. Родина Приймаченко подала до суду. В результаті тривалих переговорів сторони уклали мирову угоду, однією з умов якої є визнання Першим національним факту порушення авторських прав на використання творів художниці.
У 2013 р. розгорівся новий скандал. Фінська компанія «Marimekko», яка виробляє одяг і товари для дому, визнала, що один з її візерунків на одязі майже повністю ідентичний картині Марії Приймаченко 1963-го року «Щур у дорозі». Однак на цьому скандал не вичерпався. Фінський авіаперевізник FinnAir, в рамках співпраці з Marimekko, наніс цей малюнок («Metsanvaki» – «лісовий народ») на свої Аеробуси-330, які літають до Нью-Йорка і на Далекий Схід. Після повідомлення про плагіат авіакомпанія пообіцяла прибрати зображення.
Якби там не було, ім’я Марії Приймаченко та її фантастичний світ, що оживає в роботах художниці, відомі не лише на Батьківщині, а й далеко за кордоном. Вона створила понад 800 картин, близько 600 з них зберігаються в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.
