Cтепан Мігус ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №39, 2019-09-29

75-ті роковини трагічної депортації українців – незасуджений злочин

Другої неділі вересня, біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові, понад тисяча мешканців та гостей міста, у переддень Дня депортованих, вшанували сумну дату – 75 років від початку депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини автохтонних українців з території Закерзоння. У 1944–1946 роках майже півмільйона нещасних людей примусово, із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, переселили з Польщі до УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Депортація продовжувалася до 1951 року включно.

9 вересня 1944 року, ще до закінчення ІІ Світової війни, в Любліні, уряди УРСР та Польщі, підпорядковані більшовицькій Москві, уклали угоду про «евакуацію населення», яка передбачала повне звільнення територій, що відходили до Польщі, від українців шляхом переселення їх до УРСР, а етнічних поляків та євреїв – з України до Польщі. Протягом 1944–1951 років близько 700 тисяч українців було силоміць вигнано з прабатьківських земель. Вони залишили свої домівки, майно, могили близьких, храми. Нещасних вигнанців позбавлено також права повертатися на вітчизну. Екуменічну молитву за жертви депортації провів о. Богдан Прах, ректор Українського католицького університету у Львові.

– Сьогодні, коли ми говоримо про 75-ті роковини депортації, я в усіх медіа, на всіх телеканалах чую розмови не про нашу гідність, не про наші могили, не про те, що найважливіше, – рідний край наших предків, а про гроші, гроші, гроші… Коли наші діди тікали, чи брали вони з собою весь маєток? Ні. Вони брали чашу й ікону з церкви, тобто найсвятіше, що могло б нагадати наступним поколінням, ким вони є. Я розумію, що було вчинено, я знаю, що люди бідні, але будьмо чесними – кусень хліба ми нині маємо. Невже ми хочемо проміняти свою гідність, своїх предків, наші могили на потенційний кусень ковбаси? – говорила на віче у Львові народна депутатка України й талановита співачка Софія Федина.

– Нині, в 75-ті роковини тих подій, ми маємо голосно кричати про необхідність закону про депортацію, який засудить її як злочин комуністичного режиму, котрий діяв на теренах як УРСР, так і тогочасної комуністичної Польщі. Але якщо ми будемо говорити тільки про соціальні виплати, то не матимемо засудження того, що сталося. Пригадаймо: на 70-річчя депортації московська орда вдерлася в наш дім. Першими вони накрили градами місцевості, де були наші депортовані. Нині, коли ми хочемо, щоб московська орда понесла відповідальність за всі свої дії – і ті, які мали місце 75 років тому, і які вона здійснює зараз, – маємо боротися за те, щоб досі не покарані історичні злочини були засуджені. Зокрема, депортації 1944–1951 років, які мають бути визнані злочином проти українців.

Державне розпорядження «Про утворення Організаційного комітету та затвердження плану заходів з відзначення 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках» ухвалив 5 липня 2019 року Кабінет Міністрів України, на основі закону, прийнятого попередньою Верховною Радою держави. Це сталося вперше за 28 років існування незалежної України. Документ, як подають українські медіа, передбачає проведення меморіальних заходів, тематичних виставок архівних документів і фотовиставок; у закладах освіти, закладах культури – лекцій, засідань, семінарів, інших методичних, виховних, інформаційно-просвітницьких заходів з метою донесення до молоді та студентів об’єктивної інформації про передумови, перебіг і наслідки депортації українців, а також Міністерство освіти і науки України має запропонувати закладам загальної середньої та вищої освіти передбачити в навчальних планах вивчення історичних подій, що стосуються депортації українців.

– 9 вересня 1944 року два комуністичні режими, об’єкти міжнародного права – уряд УРСР і Польський комітет національного визволення, підписали в Любліні сумнозвісну «угоду про евакуацію українського населення з території тодішньої Польщі і польських – з території УРСР», – нагадав під час львівського віче його головний ініціатор, голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння», проф. Володимир Середа. – Скільки цинізму в самій назві цієї угоди. Слово «евакуація» означає тимчасовий захід, зумовлений тимчасовим переселенням чи виселенням унаслідок стихійного лиха або воєнних операцій… А виявляється, що ми – «евакуйовані» пожиттєво… Ця «евакуація» мала носити добровільний характер, що часто підкреслювалося в угоді. А насправді вона була зумовлена тим, що нас на прабатьківських землях не мало вже бути… Холмщина – край, який зазнав чи не найбільше лиха від польських боївок, польського підпілля ще в 1943-му, а особливо в 1944 році. Цим терором люди вже були морально «підготовлені» виїхати звідси, з цього пекла, бо кожен пережитий день ставав передумовою того, що відбуватиметься найближчої ночі. На одній Холмщині тільки навесні 1944 року спалено понад 50 українських сіл, і це лихоліття тривало далі. Але не тільки пограбування, масові вбивства були на порядку денному. Тотальна дискримінація українців, заборона українських шкіл, українського культурного життя, участі українців в аграрній реформі, при тому, що майже всі вони були селянами-хліборобами, – усе це стало причиною, що люди погоджувалися виїжджати на «добровільних» засадах. Добровільна «евакуація» провалилася остаточно навесні 1945 року. Тому масові вбивства були перенесені на Надсяння. Якщо символом трагедії Холмщини є Сагринь, то символом трагедії Надсяння є Павлокома. Можна ще назвати десятки інших місцевостей, де відбувалися трагічні події. Згадаю хоча б Пискоровичі, де нинішня польська повітова, навіть воєводська влада усвідомлює, що там сталося. Переселенська комісія зібрала українців з Пискоровичів і навколишніх сіл у школі. Тимчасом село оточила польська боївка «Волиняка», «Кудлатого» та інших. Бандити, вигнавши комісію, почали вбивати тих безборонних людей…

У серпні 1945 року польська комуністична влада перестала гратися в добровільність виселення.

– Три спеціально підготовлені польські дивізії з вересня 1945-го і в 1946 році вже фактично примусово проводили переселення, – продовжив проф. Володимир Середа. На цьому, однак, зловісна депортація не закінчилася. У 1947 році злочинна за своєю суттю влада, вже в межах комуністичної Польщі, депортувала в рамках операції «Вісла» з прабатьківських земель на північ і захід країни майже 150 тисяч українців. І це ще не був кінець. У 1948–1951 роках, у рамках передачі територій Польщі, було депортовано до України понад 40 тисяч українців.

Учасниками львівського скорбного віче були й очільники Львівщини та Львова. Голова Львівської обласної державної адміністрації Маркіян Мальський сказав, зокрема: «Під відкритим небом, на очах у Тараса Шевченка ми зі скорботою згадуємо тих, кого позбавили рідної домівки. Сотні тисяч людей втратили все, про що мріє кожна людина, – спокій, рідну домівку, маму, батька, своїх рідних, з якими хотіли б жити разом… Ми пам’ятаємо, чиї долі були зруйновані тоталітарним режимом. Не раз намагалися знищити наш народ, але він не здався. І я вірю, що не здасться. Допоки ми навчаємо наших дітей берегти власну історію, на Україну чекає краще майбутнє. Переселення, репресії – ці слова чорними нитками виткані на сторінках нашої історії».

Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин не має сумніву, що «примусова депортація мала ознаки армійських операцій – її організували швидко, у межах двох годин давали зібратися».

– Якщо зробити рейтинг злочинів більшовицького режиму проти українців, то в п’ятірці, поруч із геноцидом, голодоморами й жахіттями ІІ Світової війни, однозначно було б так зване «добровільне виселення», – наголосив він. – Кого не встигли вигнати тоді, вигнали з батьківщини в інші періоди, які ми теж вшановуємо на Львівщині, але, на жаль, не всі їх як слід вшановують в Україні. Маю на увазі операцію «Вісла», яку провели з українцями ще в більш витончений спосіб, зі зброєю в руках… Я сподіваюся, що теперішня Верховна Рада України, як і минула, яка встановила День депортованих, вшановуватиме пам’ять депортованих українців належним чином…

У львівському віче взяв також участь заступник голови міста Андрій Москаленко. Він переконував, що ці трагічні сторінки історії «завжди будуть з нами».

– Націю не можна побороти, – наголосив він, – той дух, який є в Україні, не можна здолати – це показує і теперішня ситуація з агресією Росії. Розуміймо, що майбутнього не може бути без пам’яті про минуле. Лише пам’ятаючи і віддаючи належне кожній, навіть найтрагічнішій, сторінці нашої історії, зможемо мати майбутнє.

Загалом, за підрахунками проф. Володимира Середи, з автохтонних земель було депортовано майже 700 тисяч українців. За права цих депортованих та їхніх нащадків змагається роками об’єднання «Закерзоння» та інші організації. Вони ставлять вимогу перед державною владою України дати, як підкреслив Володимир Середа на віче, «об’єктивну політично-правову оцінку цьому злочину, який був депортацією за національною ознакою». Професор зачитав чергове звернення в цій справі до президента, голови Верховної Ради України, депутатів, уряду, вимагаючи надати ще живим з-посеред цих 700 тисяч статус депортованих осіб.

Закінчуючи львівське віче, депутатка Софія Федина сказала обнадійливі слова, спрямовані до всіх українців: «Наш біль зробив нас сильнішими, наш біль дав нам можливість вижити, коли все було проти нас. Давайте ж цей біль, це обурення, ці всі сльози, які пролиті за 75 років, акумулюємо, щоб показати всім українцям, якими ми можемо бути згуртованими, безкомпромісними й непереможними. Ми реально перемогли за ті 75 років. Тож перестаньмо плакати та здобудемо свою спільну українську перемогу».

Фото – Іван Рокита

Поділитися: