Cвятослав Ґаль ■ ПОГЛЯДИ ■ №14, 2019-04-07

У суботу 9 березня в Народному Домі в Перемишлі відбулася презентація мультимедійного твору «Стук, стук. Там надалі дзвонять дзвони…».  На жаль, попри немалий бюджет заходу (десятки тисяч золотих), ми не почули слів пісні, яка супроводжувала ролик. Сюжет твору такий: група молодих людей, схожих на мародерів-повстанців, іде через засніжений ліс. Там вони викопують дзвін, який відносять до руїн церкви на Князях. У кінцевій сцені ми бачимо його у кадрах, знятих з безпілотника: око камери дивится через розбомблений купол, де люди оточують дзвін, який спочиває на землі і так і не дзвонить.

Шкода, що організатори не пригадали справжніх історій дзвонів, які донині мовчать, а використали вигаданий сюжет про безпілотник. У мене це асоціюється з культурним життям чергових поколінь жертв акції «Вісла», які – можливо, незворотньо – втратили пам’ять про культурне життя давнього Закерзоння.

Одна з таких історії мала місце в Літовищах. Там ще в минулому столітті давні мешканці, яких у 1951 році вигнали у Херсонщину, знайшли дзвони, які раніше закопали (як багато разів в історії села) перед черговим неспокоєм. Сучасна громада села вчинила дуже добре, вирішивши віддати дзвони давнім літовищанам, які проживають у Дудчанах.  На це, однак, не погодилася польська держава, яка поставила абсурдні вимоги викупу двох дзвонів (ціною мала бути картина Яцека Мальчевського).

Дзвони були «заарештовані» і до сьогодні знаходяться у музеї. Саме в цьому Перемишлі. Вони теж не дзвонять.

Не знаю, чи в ролику мусив заграти новий дзвін, в якому немає історії.  Не знаю, чи можна було, наприклад, уперше від 2001 року дати голос літовиським дзвонам. Чи можна було не обмежувати захід межами Польщі.  Зрештою, хіба не суттєво, кого виганяли в 1944, кого в 1947, а кого – в 1951 році. Кого на схід, кого – на захід.

Керівниця заходу, Оксана Терефенко, від початку підкреслювала, що не хоче перетворювати локальний захід на масштабний проект.

Коли я був у віці артистів, які знялися у ролику, я теж їздив у Князі. У сусідних Мриглодах я говорив зі старим Стахником, слухав на лісовій поляні Михайла Хая, що грав на лірі. У кінцевій сцені молоді люди безрадно стоять довкола дзвона, якого немає на чому повісити. Їм бракує культурного коду і пам’яті, і це – не їхня провина. Їм не залишили цього попередні покоління — покоління акультурації.

Здоровий дзвін гуде зі звуком  «бім-бом». «Стук-стук» – це звук дзвону, що тріснув.

Фото з архіву проекту СТУК-СТУК – автор Матеуш Бжезіняк

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*