Вальдемар Балда ■ КУЛЬТУРА ■ 2011-09-08
{mosimage}
Непоміченим проходить ювілей стосорокаріччя від дня народження Григорія Кузневича – талановитого скульптора, видатного митця, який походить з колишнього каменярського осередку в Брусні, що біля Любачева. Однак на забуття він не заслуговує…
Згаданий осередок розвивався принаймні від XVII ст. в трьох селах (Старому та Новому Брусні й у Дойчбаху (Deutschbach) – теперішній Полянці-Горинецькій), що використовували кар’єр вапнякового піщанику, звідси вийшло дуже багато каменярів, які з великою майстерністю перетворювали скалу в ужиткові товари (жорна, стільниці, сходи, архітектурні елементи) і декоративні вироби (придорожні хрести, надгробні плити). Однак Кузневич вперше підняв ремесло до рівня мистецтва.
Кузневич – відомий, залежно від джерела, як Гриць або Григорій Кузневич (тому будемо його тут називати на два способи…) – народився 30 вересня 1871 р. в Старому Брусні. Зростав у багатодітній родині, з ранніх років він спостерігав за роботою майстрів, що працювали в сусідстві: влітку обробляли поле, а взимку видобували камінь, обробляли його, а готові продукти пізніше доручали продавати тим, які в сільському поділі ролей отримали функцію своєрідних комівояжерів, що подорожували з кам’яним товаром від ярмарку до ярмарку.
Грицеві пощастило більше, ніж іншим: його ранні роботи побачив професор Львівської політехніки Юліан Захаревич і оцінивши, що їх автор безсумнівно талановитий, виклопотав для нього в галицькому Крайовому відділі стипендію на навчання в Державній промисловій школі у Львові. Кузневич не змарнував шансу, однак стипендія була не дуже велика (або ж молодий митець мав забагато неспожитої енергії) – в будь-якому випадку, бруснянин швидко знайшов місце у відомій скульптурній майстерні Юліана Марковського, митця відомого і шанованого. Під його керівництвом Гриць мав перші успіхи: наприклад, допомагав майстрові при створенні пам’ятника Янові Кілінському, що був встановлений у Стрийському у парку.
Його кар’єра набрала швидкості. Кузневич 1899 р. переїхав до Італії. Він провів там три роки – і не досить, що значно розвинув свої вміння, то ще й повернувся як переможець художніх конкурсів, нагороджений і за скульптури, і за малюнки. Через рік після повернення перейняв заклад померлого Марковського; на жаль, хоч фірма була відома, а він талановитий і працьовитий, не пробився як незалежний творець через велику конкуренцію – в ті часи у Львові боролися за замовлення аж 120 каменярів! Після свого маестро докінчив ще пам’ятник Бартошеві Ґловацькому, поставлений на Личаківській рогатці.
Вихід був один: Сполучені Штати. Кузневич поїхав за океан 1907 р. П’ять років провів на еміґрації і не був це час змарнований: залишив по собі в Нью-Йорку, Клівленді, Пітсбурґу і Філадельфії безліч декоративних елементів, побудованих тоді будівель (світських і сакральних), і шляхів комунікації (мости, віадуки). Однак великої кар’єри він не зробив – а може просто не вмів упоратися з тугою за батьківщиною? – і 1912 р. повернувся до Львова.
Його впевнену руку, схильність до алегорії і символіки, любов до оздоблювання статуй драпуванням швидко оцінили замовники: багато його творів з цього періоду прикрашають Личаківське кладовище. Крім того, знаходив роботу при оздоблюванні громадських будівель.
Цей період перервав вибух Першої світової війни. Неспокійні роки Гриць провів в Одесі, де він заробляв на життя… ремонтуючи годинники. Потім – з невідомих причин – не повернувся в середовище, в якому мав успіхи, а поїхав у рідне село, де отримав прізвисько “Артист”. Десять років пізніше взяв замовлення, яке – принаймні для нижче підписаного – є загадковим.
Отож, 1928 р. влада Горинця замовила в Кузневича пам’ятник на честь загиблих у польсько-українській війні, в 10-ту річницю битви між Військом польським та збройними формуваннями Західно-Української Народної Республіки. Завдання він виконав ідеально: з брусненського каменю витесав високу колону, увінчану величезним орлом, що зривається до польоту, прикрашену багатьма символами; найбільш зворушливим елементом композиції є фіґура смертельно втомленого солдата – в польському стрілецькому мундирі, без шапки, в онучах, які видно з розв’язаного взуття… – що присів біля підніжжя монумента.
Що думав він, працюючи над пам’ятником, що відчував? Адже знав, хто і з якою метою його споруджує: він сам викував напис, що звучить однозначно – “За свободу, землю і віру батьків, за пам’ятки нашого народу проллялася кров у сірі грудневі дні. Полеглим – народ, 1928” – кому був присвячений. Важко припустити, що в глибині душі увічнював пам’ять земляків, які воювали того 1918 року за незалежну Україну… А може сприйняв замовлення як митець, який просто мусить якось заробляти на життя, хоче залишити для нащадків зразок своїх умінь?
Горинецький монумент – це найвидатніша і найбільш відома робота Кузневича з міжвоєнного періоду. Щоправда, поклав він ще поліхромію в мурованій церкві в Цешанові, намалював образи до церковного іконостасу в родинному Старому Брусні, проте більшість його творів – це цвинтарні пам’ятники. Для місцевих каменярів (Любицьких, Бірнбахів, Підгорецьких, Заборняків, Сахарків) багато користі дало повернення талановитого земляка з великого світу: підглядали його проекти, брали з нього приклад. Знавці історії брусненського осередку кажуть, що Гриць підняв його мистецтво на вищий рівень. Розповсюдив символи й алегорії, наситив ліризмом свої фіґури, з неймовірною легкістю формував кам’яний одяг і драпування. Це все відповідало найновішим тенденціям у європейській скульптурі.
Григорій Кузневич у Старому Брусні провів останні спокійні роки. Після Другої світової війни, коли союзники порядкували прикордонні справи, разом з іншими, хто не відцурався своєї приналежності до українського народу, був депортований на схід. Митець із Брусна потрапив до Ганачівки, що лежить неподалік від міста його юності і перших успіхів – Львова. Що з ним сталося тоді – не відомо, можливо, з огляду на літній вік не приймав більше замовлень. Зрештою, то були останні роки його життя: він помер 9 січня 1948 р. Цілком забутий…
“Наше слово” №37, 11 вересня 2011 року {moscomment}
