Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №12, 2020-03-22

Близько півгектара – таку площу має цей простір. Втиснутий посеред розлогих полів, він уособлює справжню історично-культурну мозаїку цієї землі. Тут ростуть височенні дерева та минулорічна суха трава. Поруч десятиліттями спочивають останки різних людей, яких доля пов’язала з цим місцем – часто незалежно від їхнього власного бажання. Це – воїни німецької армії часів І Світової війни, жовніри Війська Польського, загиблі у вересні 1939 року, отець Платон Лаврисевич – парох місцевої греко-католицької парафії з ХІХ століття, улан армії варшавського князівства Ґаспер Бромінський.

Спочивають там також кілька десятків інших людей, що не мають почесних звань чи визначних заслуг. Їхні охайні та відновлені могили, біля яких хтось нещодавно поклав штучні квіти та запалив свічки, можна означити як історичні лише за датою смерті на надгробках. На перший погляд важко встановити, ким насправді були ті, чиї імена та прізвища написані тут латинкою. Можна робити лише приблизні висновки з огляду на те, що люди, які тут поховані, відійшли у вічність 1927, 1938 або 1942 року. Однозначно відомо лише, що вони походили звідси – були тутешніми.

Коли я вперше заходжу на старе кладовище в Сагрині (село, розташоване у гміні Вербковичі Грубешівського повіту Люблінського воєводства у Польщі), там триває православне богослужіння. Відчуваю незвично сильний запах фіміаму і ладану. Я слухаю староцерковні співи та молитви, оминаю тісну групу людей, спостерігаю крізь металевий, різьблений у формі виноградної лози хрест за двадцятьма священиками трьома ієрархами у пишних, фіолетових ризах. Близький на перший погляд світ обрядів православ’я виглядає для мене дещо екзотично, там само, як і ландшафт цього регіону – з одного боку, схожий на знайому Любачівщину чи Томашівщину, з іншого – вже з якоюсь інакшою забудовою, лісами, населенням.

Щороку на відзначення дня пам’яті загиблих 10 березня 1944 року українських мешканців села Сагринь, яких убили військові Армії крайової та Селянських батальйонів (Batalionów Chłopskich), приїжджають делегати з Польщі та з України. Цього року помітною була передусім українська сторона – духовенство та віряни. Також прийшов, як і кожного року, голова Українського товариства Григорій Купріянович.

Після закінчення богослужінь кладовище помалу затихало. Ще де-не-де прискіпливі жіночки вішали мальовано-вишивані рушники на старі хрести або запалювали свічки.

– Де його посадиш у землю, там воно і росте, – сказала одна з них, саджаючи біля сагринських хрестів фіолетові крокуси, які привезла з собою у високому кошику. – Так, з мого городу. Най мають мертві, хоч щось. Це – душам на розраду.

* * *

Так, «Наше слово» – це часто газета з хрестами. Трапляється, що редакторам дуже важко підібрати такі фотографії до текстів, на більшості з яких не було би пам’ятників або могил. Хоча іноді хочеться більш прогресивного змісту, але чи це часи такі, чи просто так уже склалося – бо «пам’ять» є все ж головною складовою цього видання. І знову, цього разу – після березневих вшанувань пам’яті українських жертв у Павлокомі (7 березня) і Сагрині (10 березня) – з’являється текст про могили. Хибне коло. Очевидно, справді є речі, яких не оминути.

Відколи я живу на південному сході Польщі, маю нагоду частіше бувати в різних місцях, які нагадують про трагічне минуле українських жителів цієї землі. Вони свідчать про неймовірно заплутану і складну історію тутешнього польсько-українського співіснування, яке до сьогодні викликає море негативних емоцій – як з боку нащадків жертв тодішніх конфліктів, так і з боку того народу, представники якого в минулому чинили злочини. Цю «спалену землю», яка простягається (умовно кажучи) від Павлокоми до Сагриня, я відчуваю (хоча мій рік народження вказує на те, що я вже не повинна цього відчувати) як певною мірою «отруєну» територію чи ледь присохлу рану, яка час від часу знову гноїться і допікає тим, хто з усіх сил намагається жити далі і зрештою дозволити собі не згадувати, не пам’ятати. Бо погане – здавалося би – минуло.

Але пам’ять – це неймовірно причіплива річ, як реп’ях. Вона, хоч-не-хоч, залишається важкою складовою нашої ідентичності. Певно, саме тому пам’ять – це також політичний фетиш та засіб маніпуляції. Їй надають певної форми, нею зловживають, граються нею, наче м’ячиками в пінг-понг або гольф, що кому подобається. Пам’яттю виправдовують промахи сучасності, відсутність планів на майбутнє: мовляв, завтра у нас не буде нічого спільного, бо ми пам’ятаємо про те, що ви зробили нам вчора.

Отже, надто часто відвідини місць пам’яті, як з польського, так і з українського боку, нагадують політичні віча, демонстрацію патріотичних символів, змагання за те, хто привезе більше прапорів та згадає більше жертв. Цифри, стяги, а в найкращому випадку – сам релігійний обряд – ось до чого зводиться наша пам’ять.

– Знаєш, цього року до Сагриня не збирається жодна вельмишановна політична делегація. Давай поїдемо туди удвох і просто прочитаємо імена всіх загиблих, – зателефонувала мені за тиждень до цього Аня Домбровська. Полька, та сама, яка шила червоночорну сорочку на вулицях Перемишля, яка поставила у Перемишлі на Площі Ринок стіл, посадила за нього голову Об’єднання українців у Польщі та дала можливість «справжнім полякам» з ним поговорити. Та сама дівчина, яка рік тому стала на кладовищі у Сагрині та прочитала список українців, чиї життя обірвалися 10 березня 1944 року.

Ні. Читання списку загиблих – це не нова ідея. Так роблять, наприклад, у Белжеці, де був розташований табір смерті, у якому вбили півмільйона євреїв. Зараз на його місці стоїть меморіал та музей Голокосту. Проте там просто неможливо читати всі імена і прізвища загиблих, їх надто багато – тому зачитують лише імена.

Цей максимально простий обряд дозволяє повернути людині, чиє життя трагічно обірвалося, пам’ять про її існування, суб’єктність. На мою думку, це – найкраще, що ми можемо зараз зробити. Відмовитися від превалювання форми, привернути увагу до самої суті трагедії – вбивства Людини. Не анонімної особи і не цифри зі статистики.

Пам’ятати можна без свічок та парафіну, політичних промов, пластмасових квітів, кадила, вигуків «Слава Україні». Чиста пам’ять про іншу людину може зробити більше, ніж банальні, бездумні патріотичні чи політичні жести.

Добра пам’ять – це «фіолетовий крокус» душам на розраду. Або незле, тихе слово – чиєсь ім’я. Аби хтось його прочитав.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*