У переповненому залі послухати Прохаська та поринути в чарівний гуцульський світ Вінценза в перекладі земляка прийшло чимало студентів, знаних письменників, науковців, художників, музикантів, етнологів, громадських діячів, представників преси.

Дійству додавав гуцульських нот місцевий музикант, який грою на цимбалах та автентичним карпатським вбранням створював відповідний настрій.

– Не знаю, чи був би цей переклад, якби не професор Оля Гнатюк, – розповідає Т. Прохасько, – адже саме вона запропонувала мені взятися за Вінценза. І за це я їй дуже вдячний.
Працював Прохасько над перекладом рік.
– Польська мова Вінцензових творів – важка, – зізнається він. – Прочитати її, навіть носієві мови, також нелегко. Цю книгу можна порівняти з гірськими дорогами, плаями, вона не лакована й не “асфальтована”, у ній немає ніяких вказівників. І тому вона – справжня. Отже спочатку я мусив перекладати просто українською, а лише згодом додавав гуцульських слів, які стали окрасою твору. Сам автор Вінценз – навпаки, укладав її по-гуцульськи, а потім “причісував” польською. А отже, переклад – це своєрідне віддзеркалення віддзеркаленого.
Переклади знаного твору українською вже є. Вони написані у 1950-ті та на поч. 1960-х рр. Т. Прохасько спеціально вирішив їх не читати. Жодного. Робив це для того, щоб його переклад був неповторним. І прикарпатському письменникові це вдалося. Навіть попри те, що економічна доцільність кількох перекладів одного й того самого твору є дуже низькою, проте, якщо йдеться про Вінценза, на нього та його твори такі закони не діють. “Я настільки полюбив Вінценза і його твори, що вихід у світ цієї книжки став для мене важливіший, аніж моїх власних творів”, – резюмує письменник.
– Коли я намагалася редаґувати переклад Тараса, – каже Галина Петросаняк, – то в мене було відчуття і подивування від того, наскільки змаліли люди, та водночас вражала життєва й духовна сила описаних Вінцензом людей. У них дуже непросте життя, важкий щоденний побут, але люди залишалися серед того – гідними. Чоловіки й жінки з книги польського письменника випромінюють найкращими людськими якостями. Ніхто з них особливо не скаржиться на життя, не плаче й не скиглить. Бо гори не терплять сліз, гори народжують, ростять та приймають у суворе лоно бідної на врожаї землі лише витривалих, сильних, мужніх, справедливих, шляхетних. Таких, що й справді подібні до гір. Таких, як камінь, таких, як мур.
Для них край їхніх гір був центром Всесвіту. Поза Карпатами такого Всесвіту було дуже мало. Так місцеві люди, за Вінцензом, вірили, що десь дуже-дуже далеко є Рим, а там старенький і добрий дідок-папа, є ще й Відень з його цісарем. Останній також нещасний, бо не може дозволити собі нічого людського – та й правди про світ йому ніхто не каже. Є ще й Дунай, ріка рік, проте де вона – також ніхто не знає. А ще є країна сироїдів, де страшні люди їдять сире м’ясо. Сироїди жили десь далеко на Півночі: приблизно так уявляли собі горяни росіян. А вже десь на кінці світу є рахмани – Божі люди. Для них після Великодня по ріці спускали шкаралупину від писанок, аби ті бачили, що ще існує світ, що ще немає Апокаліпсису…
Перед тим, як взятися за переклад, Т. Прохасько багато читав та дізнався про постать С. Вінценза, який виріс на Гуцульщині, говорив мовою горян. Його ще маленьким хлопчиком нянька-гуцулка навчала мови, пісень, коломийок. І водночас – це носій великої європейської культури. Він отримав блискучу освіту й настільки любив українців, що під час війни 1918 р. не хотів разом з поляками воювати проти своїх братів. Лише 1920 р.., коли польсько-українське військо ішло на Київ, то він приєднався до спільної боротьби з більшовиками. У село Бистрець, в якому Вінценз побудував собі гуцульську хату, до нього приїжджало чимало європейців, котрі, якби не польський письменник, не мали б ніколи змоги побувати в Карпатах.
Вінценза 1939 р. арештували більшовики. За нього просили знані київські письменники. І вже будучи в Угорщині, відомий митець допомагав рятуватися євреям. З останніми його також пов’язувала дружба з дитинства. За це С. Вінценз отримав почесне звання “Праведника світу”. Епопею “На високій полонині”, не спокусившись принадами західного світу, він написав у Швейцарії. Пригадуючи собі все те, чим марив, де хотів би жити, з чим його пов’язували доля і Бог.

“Наше слово” №15, 8 квітня 2012 року {moscomment}