Марко Постiв-Яруга ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №1, 2019-01-06

Небо покрилися зірками
й та перша засвітилася, у ще одне Різдво.
Давайте, сядемо разом, щасливі за столом,
щоб не знайшлося порожнє місце,
після когось,
щоб надія жила в нас,
щоб народжений прокинув нас й тепло в нас,
серце для убогих, мудрість для загублених
дівчинок з сірниками а Україні мир

  Олександр Маслей

Об’єднання лемків бажає всім читачам «НС» і їх родинам Спокійних свят Різдва Христового та щасливого Нового року!

«Велийну Пiсьню» (Opowieść Wigilijną) Чарльca Дiккенсa трудно выобразити си без Духа Рiздвяных Сьват. Дух тых сьват має рiжны лиця, по мойому має вiн лице моє, твоє, сусiдкы або сусiда.

Церква в селі Гирова біля оспіваної Антоничем Дуклі. Фото Андрія Кобака

Лемкiвскє пережываня Ісусового Рiздва подiбне єст до того як го пережывают Полякы, Словакы, ци Чехы, але єст и чысто iнакше, такє лем наше.

Наше не мало и нигда хыбаль не буде мати єднакового лиця, причын єст дуже. Першу и хыбаль найбiльшу рiжницю робит час, но бо iнакшы сьвата были до 47’ рока и чысто iншы сут по тi нещаснi подii.

Акция «Вісла» єст барз мiцном цезуром, великом внутрiшньом границьом нашого родинного и церковного жытя. Лемкы гроджены на чужынi старе пережываня Рiздва Господнього знают лем з оповiдань родичiв, дiдiв и прадiдiв. Стары сьвата долго ищы жывы были в iхнi памяти. Часто оповiдали нам як давно сьваткувало ся, треба было вiдiти iх лице, як яснiло, як ся iм очы блищали або чути як ся iм тряс голос. Tого, на жаль, не зможу Вам описати. А може Вы тiж досьвiдчылисте в жытю чогоси подiбного. Зналисме, же фурт бануют за сьваткуванями в своi церкви и в своi хыжы, за колядуваньом з ровесниками по своiм и сусiдных селах. Оповiданями крiпили нас, кормили великом радiстьом и защыпляли в нас тугу за сьватами рiдного села. Ґывталисме вшытко, бо чулисме, же єст добре, бо якже не мало такє быти, коли по тiлкох роках ищы iх грiло и фурт давало iм радiст, котрой и для нас старчало. То доказ того, же добро само росне и переходит на другых. Товды трудно было мi поняти, о чiм так поправдi бесiдуют, але чул єм, же для них то барз важне, бо они тым ищы жыют. Не розумiл єм што стратили, што ня минуло, прецiн гродил єм ся на «заходi» в «позолоченi клiтцi», в своi родинi, але не в своiм селi, товды не мiг єм ищы того поняти. Прецiн хрестил ня римо-католицкi єґомосьць, бо на Долишнiм Шлеску, там дем рiс, товды ищы не было нашой церкви. Тамты першы сьвата были чысто iншыма сьватами, без сьваточной одправы, але Велия все была по старому, як Бог приказал.

Не вшыткых предкiв нашых выселено, в рiдным селi остали одружены з Поляками, гамерицкы громадяне и лiсны робiтникы. Остали, але и они в рiдным селi хоц были на своiм, в себе не были. Молили ся разом з польскыма осадниками, ходили до той самой церкви. В селi была лем єдна Служба Божа (а гнеска сут три), але товды, на жаль, в очах бiльшости наша церков была юж лем костелом. Але и так мож повiсти, же мали великє щесьця. Трафил ся iм людскi польскi єґомосьць, котри знал, же серед парафян сут неполякы и вiдiл, же барз тужат за своiм. Коли зближали ся «рускы» сьвата, повiл нашым людям, жебы пришли до церкви, же одправит iм Службу Божу. То нич, же была лем латиньска и по латинi, бо коляды сьпiвали нашы и по нашому. Сьпiвали и ридали, плакали з великой розпукы по тiм вшыткiм, што пережыли по 1947 роцi, але и з великой радости з того, же в своє Рiздво в своi церкви хоц своiма колядами можут Бога славити. Слезы были доказом iх превеликой тугы за рiдным обрядом и радости яку iм дає. Так было аж по 1956 роцi, до села зачали вертати нашы люде, бо аж од товды могли ту вертати.

Барже урочысте сьваткуваня Рiздва стало ся можливе аж товды, коли зас мож было на церковнi одправi, греко-католицкi або православнi, чути величезне, такє наше: З нами Бог, разумiте языци…, коли зас торжественнi лунал тропар: Рождество Твоє Христе Боже наш. Товды вшыткы во Христа ся облекали и радiст зас котила ся по неєднiм лици. Смотрiл єм и зас нич єм не розумiл, чом аж так мiцно декотры пережывают тоты рiздвяны одправы. Для ня вшытко было нормом, от дожыл єм наступных сьват. В моiм жытю не было проголины выкликаной акцийом «Вісла», гродил єм ся по тi величезнi бурi. Гнеска знам чом так было, чом тогом не розумiл, за коротком жыл и не пережыл єм того горя, без котре они пiше перешли, в єдных кєрпцях, а некотры босонiж. Потрiбувал єм веце часу и бiльшого зусиля, жебы зближыти ся до правди.

Час не стоiт в мiсци, тече як рiка, часом повiльнi, а часом так як по зливi и правдом єст, же два раз до той самой рiкы не застрянеш нигда. Гнеска маме волю, маме нашу церков (православну або греко-католицку), але той старой рiздвяной радости юж в нас не є тiлко, што давнiжше было єй в нашых родичах, о дiдах то юж ани не спомну. Дух Рiздвяных Сьват поблiд и посумнiл, єст невыразни, так якбы был з реклямы єдного лiку од болю головы. Хворiє? Хыбаль так. Зашкодило Му тото, же далисме ся понести хвилi гнешнього комерцийного сьвiта. Лiтаме за презентами для найближшых и думаме головнi юж хыбаль лем о сьваточнi трапезi, за часто забываме о найважнiжшiм.

Забываме о тiм, же: В бiднiм вертепi, в яслах на сiнi спочыл Владыка, Цар сьвiта, же: В яслах сповитий помiж быдляти спочыл на сiнi Бог необнятий. Не памятаме о тiм, же Отрочатко Боже найдеме: Не в царскi палатi, но медже быдляти, во пустыни, во яскини, треба (нам) всiм знати.

Так часто слова тоты сьпiваме, а не розумiєме того? Знаме, але знаня тото зопхалисме до темного кутика пiдсьвiдомости и за то не родит ся юж в нас тiвко радости што в душы нашых предкiв. Радиме ищы iх мовом, але не вшыткы и не думаме юж так як они.

Традиция єст добра коли жыє. Мам надiю, же не жыєме в скансенi, хоц неєден хотiл бы нас там заперти. Не бiйме ся вороженькiв, маме найкращу зброю, памятайме: З нами Бог, (адже) кого убоюся. Не будме ворогами сами собi, не стыдайме ся свого, муром стiйме при своiм, своi зо своiма, разом а не розбиты. Там де двох або трьох ся зыйде, Бог єст помедже нима. Єст и буде.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii, Лемки

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*