(гс) ■ ГРОМАДА ■ 2009-09-10
Перемиська влада врешті зробила позитивний крок і відкрила стежку до повернення Народного дому його українським власникам. Пригадаймо декілька віх з історії НД, який урочисто відкрили й освятили 1904 р. і він став осідком для однойменного товариства.
Під час Першої світової війни будинок постраждав, однак кам’яницю не знищено. Після виселення українців у 1947-1956 рр. наша громада його не вживала. У 1956 р. в ньому відбувалися засновницькі збори Повітового правління УСКТ, а НД став центром суспільно-культурного життя українців. Рішенням комуністичної влади 1958 р. будинок передано у власність державі. Того ж року з’явилися перші прохання про його повернення українській громаді, проте безуспішні.
У 1989 р. тут проходять засновницькі збори товариства “Український народний дім”, спадкоємця передвоєнної організації-власника будинку. Рік пізніше ОУП укладає договір про оренду приміщень для своєї статутної діяльності. 1991 р. українські організації повторюють прохання про повернення Народного дому, однак знову немає позитивних рішень. В 1993-94 рр. за кошти українців будівлю ремонтують і модернізують. У 50-ті роковини акції “Вісла” в актовому залі встановлено й освячено пам’ятну дошку.
Наступні роки минають під знаком низки адміністративних дій та судових процесів навколо з’ясовування власницького стану НД, однак до останнього рішення перемиської влади він був складовою її комунального майна.
Від 1993 р. ОУП перестало вносити оплату за оренду, звертаючись до адміністратора з проханням про визнання коштів ремонту за рахунок орендної плати. Брак зрозуміння цієї справи допровадив до того, що 2004 р. у двері організації постукав судовий виконавець.
На початку 2008 р. керівники Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей спільно вирішили виділити на придбання НД 500 тис. доларів США. Львівщина, зокрема, пообіцяла надати половину необхідної суми. Потім президент України Віктор Ющенко надіслав до Перемишля листа, у якому йшлося про готовність української сторони викупити Народний дім для потреб української громади. У травні 2008 р. НД відвідала Сеймова комісія національних та етнічних меншин. Тоді віце-міністр внутрішніх справ і адміністрації Томаш Семоняк говорив, що бачить добру волю міста і запевнив, що “вона також є з боку міністра національної оборони, який дає згоду на передачу однієї з двох будівель як компенсацію для міста за Народний дім”.
Однак, доведений до фатального технічний стан будинку показує, що якась воля, напевне, була, проте важко її назвати доброю. Ще в липні цього року перемиські депутати звернулися до своїх львівських колеґ і декларували, що віддадуть українцям Народний дім тоді, коли у Львові буде виділена будівля для діяльності польських організацій. У зв’язку з цим останнє рішення органів місцевого самоуправління над Сяном трохи дивує, хоча більше тішить – може врешті-решт завершиться марафон з перешкодами, а словам “партнерство” чи “порозуміння” в контексті польсько-українських відносин повернеться їх справжнє значення.
“Hаше слово” №37, 13 вересня 2009 року {moscomment}
