Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №30, 2016-07-24
Напад молодих «всеполяків»/кресов’ян на релігійну маніфестацію українців 26 червня 2016 р. в Перемишлі (див. НС 28/2016: Б. Гук, Напад на українців у Перемишлі) вже став одним з найважливіших моментів історії відносин держави Польщі з громадянами української національності та співжиття українців з поляками після 1989 р. в місті над Сяном. Уся відповідальність спочиває на владі. Це влада спровокувала пряме фізичне насильство щодо української меншини, внаслідок чого на вулицю Перемишля увірвалася шовіністично налаштована ворожість не до «бандерівців», а етнічних «інших», тільки ідеологічно означених задля аґресії. Раніше, у квітні 2016 р., маніфестація ворожості національно-радикального табору до «інших», ким би вони не були, відбулася в Білостоці, де разом з поляками живуть православні українці та білоруси.
Усі хочемо якось зрозуміти, звідки і навіщо така аґресія? У цій статті я пропоную один зі способів розуміння події 26 червня, а вслід за нею втручання в інші справи українства в Перемишлі, що руйнують суспільство на місцях та міжнародне сусідство. Я буду інтерпретувати ці події, прийнявши поділ на три перспективи: довго-, середньо- та короткотермінову. У кожній основна увага приділятиметься владі – символічній або політичній, державній або самоврядній. Влада не може уникнути відповідальності і просто перенести її на громадян. Історія нас навчила, що за конфліктністю між людьми завжди стоїть інтерес влади.
Довга перспектива, тобто «Креси» понад етикою
Події в Перемишлі базуються на відпрацьованій спадщині Польського Королівства у Єхідній Європі. Пошук польського місця в Європі після 1989 р. відбувається на основі концепції «Кресів». Вони служать польською відповіддю Заходові на його цивілізаційні досягнення, їх представляють як толерантне мирне співжиття культур і націй. Однак щодо Сходу, зокрема України, – це історія колоніального насильства, хоч у нинішніх шкільних підручниках для молодих поляків «Креси» – це вищість Польщі над Україною і поляків над українцями, це змальовування українців як гайдамаків і «різунів». Насильство щодо українців зображене як оборона західної цивілізації. На сьогодні в польській культурі та політиці не видно сил, здатних критично переглянути доробок «Кресів», які так само нищили Польщу, як і Україну, Литву та Білорусь, а також неґативно вплинули й на польсько-російські відносини. І саме тому машина символічного і практичного насильства, якою є «Креси», не припинила своєї злочинної дії.
Якраз у місті над Сяном видно, що польське мислення «Кресами» (чи це буде «лівак» чи «всеполяк») є мисленням ексклюзивним: воно не допускає «іншого», виключає можливість існування «іншого» зі своєю власною позицією. І на тлі цієї ж неопрацьованої леґенди «Кресів» українці в Перемишлі 26 червня отримали лекцію про те, що подібно, як колись на «Кресах» вони не мали права до опору, так нині не мають права до власного місця в історії та незалежного розуміння історії. «Креси» актуалізувалися, підтверджуючи польське право на культурно-національну вищість над «людьми Сходу» та насильство над тими громадянами, яким хтось забажає доказати східний, недружній щодо поляків, родовід.
Середня перспектива, тобто «ПіС» на чорносотенному коні
З леґенди про польські цивілізаційні, духовні та фізичні жертви на сході Європи (зокрема у тій частині «Кресів», яка була Україною) черпає частину своїх виборчих та мобілізаційних можливостей права популістська партія «Право і справедливість». Вона сьогодні має повну владу в Польщі, проте хоче її поширити на польську націю та суспільство.
Широкий табір прихильників її лідера Ярослава Качинського складається з різних ідеологічних течій і політичних угруповань: від національних демократів і фундаменталістських римо-католиків через профашистських «всеполяків» до крайніх правих радикалів.
Історичними, несправедливими та неосудженими кривдами поляків на Сході «ПіС» оправдовує дедалі частіші акти аґресії чи насильства щодо неполяків у Польщі. Цинічно потурає поверненню до авторитарних стандартів міжетнічних відносин у період ІІ Речіпосполитої 1918–1939 рр. І тому як історичні, так й актуальні українці, жиди чи німці – це вороги. Вони перестають мати обличчя співгромадян, сусідів, людей.
Така історична політика призначена на внутрішній ринок. У міжнародних відносинах міждержавні договори дотримуються. Внутрішнім ринком є боротьба за виборчі показники «ПіС». Етнічна ксенофобія, на погляд цієї партії, це один з надійних засобів виборчої мобілізації. Тому «Право і справедливість», отримавши владу, випустидо на вулицю найгірший елемент: чорну сотню, яка, доки не сидить у в’язниці, має право голосувати.
Іншим дієвим елементом владної партії на користь «всеполяків» та фашистів на вулицях є внутрішній тиск на незгодних. Вони, класифіковані як «гірші поляки», мали б боятися вуличних «боївок» (бойових дружин – ред.) і припинити чинення політичного опору тій політичній силі, яка як єдина правильно знає минуле і майбутнє.
Одним із засобів тиску на суспільство є волинський «геноцид» 1943 р. Цього року «ПіС» майже привласнило собі та надзвичайно актуалізувало «пам’ять» про Волинь. Насправді ж відбулася заміна пам’яті політичною аґітацією зі шкодою для автентичної пам’яті. Люди Качинського у ЗМІ, сенаті чи сеймі дуже високо підняли значущість класифікацій історичних подій. Ми є свідками того, як від старого й не до кінця конкретизованого поняття «етнічної чистки» відбувся безцеремонний перехід до «геноциду» у виступі Я. Качинського в Сеймі РП 11 липня 2016 р.
Волинь стала універсальним інструментом внутрішньої політики не лише «ПіС», але й державної адміністрації щодо українців. Хвиля непотурання мертвим українським знакам пам’яті легко об’єднала руйнівників увічнень у Вербиці чи Молодичі з поліціантами чи прокурорами, які в 2015–2016 рр. узаконили ці злочини. Волинь і, зокрема, боротьба з уявним, але ж «потрібним» сьогодні відродженням українського націоналізму в Україні чи в Польщі, стала також можливістю оправдати чимало інших дій осіб, установ чи органів польської держави, незгідних з законом і нормами демократичного суспільства.
Дорога від стратегії («хто не з нами, той проти нас») до терору виявилася дуже короткою. Це показало 26 червня в Перемишлі. Цього дня релігійна процесія в очах «волинських уболівальників» стала маніфестацією бандерівської ОУН, вишивана сорочка – фашистським прапором, а мирні люди – українцями, тобто ворогами, яким місце не в польській «правовій» державі, а в «Бандерштаті» за східним кордоном.
Коротка перспектива, тобто перемиський волиняк Роберт Хома
Приклад небажання відрізнити добро від зла йде з гори. До перегонів за «першість Волині» став Роберт Хома.
Президент Перемишля не захотів першості у сфері злої пам’яті в руках інших, ніж його власні. Він не хотів звернути уваги на те, що дозвіл на «Волинь» без контролю в місті зі значною кількістю українських мешканців може закінчитися погано. Р. Хома не постарався показати різницю між ним як президентом міста і «всепольською» молоддю.
Дозволив, а потім оправдав провокації, які могли закінчитися трагічно.
На мій погляд, 26 червня трагедія відбулася також на рівні голови перемиського самоврядування – влади, представником якої є Р. Хома. Він не став на чолі походу, не захистив ні українців, ні «всеполяків/кресов’ян». Зате він постарався виставити до вітру дослівно всіх.
Оправданням була Волинь і найнижчі моральні компетенції Хоми: він взявся примушувати українських громадян міста до каяття.
Президент Перемишля, беручи приклад з «ПіС», поставив перешкоду відповідальності, здоровому глузду й законові. У мене нема сумнівів, що молодь, спровокована також і ним, ще може йому відплатити, тому що фраґменти біографії 23 молодих людей залишили тривалий слід у поліційних реєстрах.
Підсумки
Українців не перепросить прем’єр-міністр Польщі, а перемиська мерія не здійснить перегляду постави щодо українських мешканців міста. Ми мали б стати свідками відмови Р. Хоми від президентства в Перемишлі. Я сумніваюся, чи він здатний це зробити, адже тоді нібито заперечив би «геноцид» на Волині.
Без цих актів важко уявити собі, що в Республіці Польщі на порядок денний вирине питання відповідальності за аґресію, провокацію та спроби принизити українців. Не кажучи про надію, що ситуація унормується.
В середині 90-х років у Перемишлі важко було знайти молодь, схильну ворогувати на етнічному тлі. Ворожі акти при нагоді Фестивалю української культури організували тоді насамперед дозрілі люди. Сьогодні ситуація змінилась. Активізувалася молодь. Після 25 років «однонаціональна» держава РП, незахищена відповідальною поставою еліт, може втратити демократичні громадянські цінності і стати в’язницею «інших», як швидко національна ідея зі шкільних підручників, преси та екрану стала джерелом міжнаціональної аґресії. ■
