Михайло Добрянський ■ ПОДІЇ ■ №12, 2013-03-24
Літопису невелемовний звіт
Вкриває порох семи сотень літ,
Але під пилом тим горять слова,
Що їхня правда й дотепер жива.
Цими словами починається поема «Данило Галицький» Миколи Бажана, у якій поет описав переможну битву князя Данила з хрестоносним орденом Добжинських братів. Прогриміла вона 775 років тому в Дорогичині – навесні 1238 р. (вже й від моменту написання поеми минуло немало часу, отже сьогодні це вже порох майже восьми сотень літ).
У загалом дружніх відносинах поміж Романовичами – Данилом і Васильком, та польським князем Конрадом, який у 1207–1247 роки правив у Мазовії і перетворив її на незалежне князівство, ця подія була, так би мовити, антрактом, коротким епізодом ворогування. Адже перед цим епізодом Конрад підтримував Романовичів у боротьбі за Галич, а згодом зробив свій внесок до їхньої перемоги в битві під Ярославом (1245 р.), вирішальної для володіння Галичиною. Також їхні нащадки зберегли дружні відносини, скріплювані шлюбами – унаслідок чого останнім володарем Галицько-Волинської Русі у 1320-ті рр. був син мазовецького князя Тройдена і Данилової правнучки Марії – Болеслав-Юрій ІІ.
* * *
Дорогичин – найстарший руський «град» Підляшшя. Його при написанні загальноукраїнської історії не можна обминути увагою. Він уписаний і в біографію найвидатнішого володаря ХІІІ ст., адже Данило Романович у Дорогичині з’являвся не лише для того, щоб зіграти роль переможного воїна, але й також як будівничий – фундатор «прекрасної церкви Богородиці», та як політичний гравець на міжнародній арені Європи – саме тут 1253 р. він прийняв королівський вінець.
Від тих часів, коли Дорогичин був перлиною в діадемі руських князів, дуже багато дотепер змінилося. В сучасному місті навіть матеріальних слідів руської епохи, на жаль, дуже мало. Немає вже старовинних монастирів, а з церков залишилася тільки одна – Святого Миколая, побудована в ІІ пол. ХVІІІ ст. Також городище (здавалося б, найменш підвладний часові свідок минулого) води Бугу розмили настільки, що зберігся лише невеликий фраґмент валу. Декілька пам’яток княжої доби, знайдених місцевими мешканцями та археологами, можна побачити в невеличкому міському музеї, який відкривається спеціально при появі відвідувачів. Є ще вулиця, у 1990-ті рр. названа Даниловим іменем, але вона невеличка та пробігає поза центром.
Щоб уявити колишню велич цього містечка, яке нині нараховує заледве дві тисячі населення, треба сягнути до публікацій археологів та, звісно, до давньоукраїнських літописів. Аналіз літописних згадок про суміжні з польською Мазовією території над середнім відрізком Бугу переконує, що Дорогичин і положене вище за течією Берестя були своєрідними «вікнами на Захід». Тому київські князі, доки Київ відігравав роль політичного центру «всієї Руської землі», ці два городи над Бугом тримали під своїм безпосереднім контролем. Ситуація змінилася в середині ХІІ ст., коли Берестя й Дорогичин перейшли в руки родового відгалуження нащадків Володимира Мономаха, яке перетворилося в місцеву волинську династію. У ІІ пол. ХІІ ст. окремі її представники часто-густо конфліктували поміж собою, а княжили в найбільших городах Волині. Тоді й Дорогичин на деякий час став князівською столицею.
Найвидатнішою постаттю в роді виявився Роман Мстиславич, який зібрав і тримав у своїх руках більшість волинських волостей, відтак 1199 р. заволодів Галичем, у якому місцева династія Ростиславичів вимерла, а 1201 р. встановив навіть контроль над Києвом. Не дивно, що польський літописець Вінценти Кадлубек писав про Романа, що він «всевладно владарював майже над усіма землями й князями Русі». Однак це «всеруське» правління не було довгим, бо 1205 р. його перервала передчасна смерть князя під час інтервенції в Польщі.
Оскільки в момент смерті Романа його син Данило мав усього 4 роки, а молодший Василько – 2 роки, володіння Романові перейшли в руки інших князів, при тому в руські справи почали втручатися ще й іноземні родичі князя Романа – краківський князь Лешко Білий та угорський король Андрій ІІ. Тому першу половину життя обох Романовичів зайняла боротьба за повернення «вотчини» (батьківської спадщини), яку закінчила щойно переможна битва під Ярославом 1245 р.
Одним з епізодів цього «збирання батьківських земель» був конфлікт за Дорогичин, завершений навесні 1238 р. битвою, у якій військо Данила і Василька побило рицарів хрестоносного ордену Добжинських братів. «Коли ж настала весна, – читаємо в Галицько-Волинському літописі, – рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони до Берестія, але ріки наводнилися, і не змогли вони йти на ятвягів. Данило сказав: „Негоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам”. І пішли вони на них з великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир».
Саме ця подія ввела Дорогичин на сторінки української літератури ХХ ст.: представили її Микола Бажан у згаданій вже поемі «Данило Галицький» (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній повісті, написаній у 1944–1951 рр. Однак у цих творах, на виникнення яких великий вплив мали події ІІ Світової війни (згадані хрестоносці були ж німцями), літературний образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, а навіть тенденційно. Великою мірою це була не стільки вина згаданих письменників, скільки деяких колишніх істориків, не дуже зорієнтованих у ситуації волинсько-мазовецького пограниччя. Історики ці, прочитавши в літописі про «крижевників-темпличів», тобто орден хрестоносців-тамплієрів, робили висновок, що в Дорогичині Данило воював з діючими на території сучасних Латвії та Естонії німецькими ливонськими «мечоносцями», знаком котрих був намальований на щитах і плащах червоний меч (устав цього рицарського ордену був складений на зразок уставу тамплієрів, який виник у Єрусалимі під час хрестових походів і мав осідок біля храму – латиною templum – Соломона). Інші вважали, що Дорогичин захопили рицарі іншого німецького ордену, яких найчастіше називали «хрестоносцями» (носили чорні хрести на щитах і плащах), що їх на польсько-прусському пограниччі поселив князь Конрад Мазовецький.
Насправді «крижевники», яких 1238 р. побили Романовичі, були частиною ордену Прусських хрестових рицарів (їхній устав також спирався на устав тамплієрів), заснованого з ініціативи цього ж князя Конрада Мазовецького для оборони Мазовії від балтійського племені пруссів і поселеного 1228 р. в Добжині над Віслою. Коли 1235 р. з папського наказу ці т.зв. «добжинські брати» об’єдналися з могутнішими «хрестоносцями», частина з них не підпорядкувалася цій постанові. Це саме для них у березні 1237 р. Конрад Мазовецький видав грамоту на володіння Дорогичином та його околицями.
Спираючись на цей документ, більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький (у минулому – союзник Данила і Василька) заволодів Дорогичином 1235-го або 1236 р., коли змінив своє ставлення до Романовичів і підтримав їхніх конкурентів за володіння Галичем. Інакше думає сучасний київський історик, академік Микола Котляр, автор окремого нарису про війну Волинського князівства з Добжинським орденом, який згодом увійшов у монографію «Данило Галицький» (Київ, 2002). «Ми переконані в тому, – стверджує він, – що мазовецький князь ніколи не володів Дорогичином. У відомих науці джерелах про це немає згадок. Гадаємо, що Конрад з легким серцем обдарував орден добжинських рицарів землею і містом, які йому ніколи не належали».
Як би там не було, 1237 р. Дорогичин, хоч і на короткий час, опинився в руках Добжинського ордену. Через скупість джерел не знаємо, як виглядало його відвоювання руськими князями. Можливо, що відбулася битва під стінами дорогичинського граду, як це показано в літературних творах М. Бажана й А. Хижняка, а також на намальованій у 1983–1985 рр. картині Станіслава Серветника, яка тепер експонується у львівському Арсеналі (її огріхом є представлення хрестоносців у набагато пізніших обладунках та з прапорами, які б краще підходили до картини Ґрюнвальдської битви). Другий варіант – штурмування добре зміцненого граду з використанням облогової машинерії, якою розпоряджалася добірна Данилова піхота (такої думки є М. Котляр). Але це, на жаль, не єдина загадка без розгадки, яку залишили нам літописці минулих сторіч.
Дальші відносини руських володарів Володимира і Галича з Конрадом Мазовецьким та його нащадками складалися вже мирно. Військо мазовецького князя було співучасником перемоги Романовичів під Ярославом. Але невдовзі на Русь звалилася монгольська орда хана Батия. Монголи 1240 р. здобули та зруйнували Київ, захисником якого тоді був Данилів воєвода Дмитро, постраждали також галицькі та волинські волості. Наїзники Дорогичин оминули, але коли навесні 1241 р. прибув під його стіни Данило, який повертався з Мазовії, князя не впустив збунтований державець города, котрий, на думку деяких істориків, залишався у змові з галицькими боярами – останні, використовуючи обставини, знову почали свої дії проти князівської влади. Ось літописна розповідь: «Данило сказав: „Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти в нього”. І відійшов він, думаючи, що Бог колись же вчинить одплату державцеві города того. І оддав Бог город в руки Данилові, і він обновивши його спорудив тут церкву прекрасну на честь Пресвятої Богородиці». Неважко здогадатися, що саме в цій церкві 1253 р. відбулася коронація Данила на короля Русі.
■
