Олексій Ліончук ■ ІСТОРІЯ ■ №51, 2019-12-22

Україна виборювала свою незалежність століттями, а здобула – за лічені місяці, коли імперія послабила свої міцні обійми. Більшість важливих рішень у новітній історії держави приймалися або восени, або взимку. Так, Верховна Рада (тодішньої ще Української Радянської Соціалістичної Республіки) затвердила Акт проголошення цілковитої незалежності України 24 серпня, але референдум, який мав його підтвердити, був запланований одночасно з президентськими виборами 1 грудня 1991 року. Чому він був потрібен, яким було і є його практичне значення?

Фото з Вікіпедії

Березневий референдум – спроба порятунку Союзу

17 березня того ж 1991 року, коли Радянський Союз ще здавався міцною геополітичною реальністю, Михайло Горбачов та його оточення вирішили оновити СРСР, провівши для початку всесоюзний референдум. На нього винесли питання: «Чи підтримуєте збереження Союзу як федерації рівноправних суверенних республік, у якому повністю гарантувалися би права і свободи людей?». Цей плебісцит бойкотували шість республік (Литва, Латвія, Естонія, Вірменія, Грузія та Молдова), але на території України влада комуністів залишалася міцною. Тому на референдум прийшли понад 80% громадян, що мали право голосу. А підтримали ідею оновленого СРСР 70,2% респондентів. Проте варто зазначити, що у нашій країні на той самий референдум винесли ще два питання: «Чи буде Україна частиною Союзу радянських суверенних держав саме на основі Декларації про державний суверенітет Української РСР?» та «Чи підтримуєте ви повну незалежність України, що гарантує рівні права всім громадянам, незалежно від їх національності й віросповідання?». Останнє питання за рішенням обласних рад додали лише у трьох західних областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській. У Галичині 88% опитаних висловилися за незалежність України. А серед киян лише 44,6% сказали «так» новому союзному договору. Тобто значна частина результатів референдуму була сфальшована. Відоме правило сталінських часів – «важливо не як голосують, а як рахують» – продовжувало діяти.

Березневе волевиявлення створювало правову колізію під час прийняття рішення щодо незалежності України Верховною Радою. Ті члени комуністичної більшості, які вагалися, чи варто голосувати за Акт проголошення незалежності, позбулися сумнівів, коли Ігор Юхновський запропонував компроміс: на підтвердження провести всеукраїнський референдум. Перед голосуванням Леонід Кравчук зателефонував до Михайла Горбачова та Бориса Єльцина і поставив їх перед фактом: український парламент проголосує за цілковиту незалежність країни. Реакція Горбачова була досить гострою. Він заявив, рішення Ради не матиме сили, оскільки на весняному референдумі громадяни республіки висловилися за збереження Союзу. Тому плебісцит на підтвердження Акту незалежності мав скасувати рішення березневого опитування. У цій ситуації інтереси комуністичної більшості та націонал-демократичних сил співпали. Відтак Верховна Рада вирішила провести референдум 1 грудня 1991 року. На ньому кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую» або ж «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». За словами Ігоря Юхновського, те, що в остаточний проект постанови додали пункт про референдум – це значна заслуга Леоніда Кравчука, оскільки ця пропозиція була озвучена лише усно. Але, зважаючи на інтерес голови парламенту в цьому питанні, усі залишилися задоволені кінцевим результатом сесії.

Шлях до грудневого волевиявлення 1991 року

Кожен із кандидатів на посаду президента під час зустрічей з виборцями агітував підтримати на референдумі Акт проголошення незалежності України. Активну кампанію підтримки проводив також Рух та інші націонал-демократичні сили. Зокрема, серед жителів республіки поширювали результати досліджень експертів з Deutsche Bank від 1990 року. На основі інформації про мінеральні поклади, агропромисловий комплекс, рівень індустріалізації країни та рівень освіченості населення вони зробили висновок, що Україна серед радянських республік має найліпші стартові позиції для заможного життя. Це був один із вагомих чинників того, що за незалежність на референдумі проголосували понад 90% виборців.

Фото з фейсбук-сторінки Петра Порошенка

Нагадаю статистичні дані всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Так, із 37885 тисяч громадян, внесених до списків для таємного голосування, у референдумі взяли участь 84,18%. З них позитивно відповіли 90,92%. Зокрема, у Криму на запитання референдуму зазначили відповідь «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі – 50,57%, у Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській областях Акт про незалежність підтвердили понад 80% опитаних; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосували понад 95%, у решті областей – понад 90% українців. Такого результату не очікували ані в Києві, ані в Москві. Михайло Горбачов усе ще намагався врятувати Радянський Союз і сподівався, що підтримка української незалежності 1 грудня буде меншою, аніж підтримка ідеї збереження СРСР на березневому референдумі. Натомість українські суверен-комуністи на чолі з Леонідом Кравчуком були задоволені таким результатом. Сам голова Верховної Ради, маючи дані соціологічних опитувань, що демонстрували його цілковиту перевагу над суперниками у президентських перегонах, на зустрічах із виборцями активніше агітував голосувати за незалежність України, ніж говорив про себе як про кандидата на пост голови держави.

Тараса Чорновіл згадував: коли оголосили попередні результати референдуму, його батько, В’ячеслав Чорновіл, радів цьому, мов мала дитина. Зрештою, піднесена атмосфера панувала тоді серед більшості громадян незалежної держави. Навіть зрусифікований схід України потужно заявив про бажання жити у вільній та демократичній країні. Вчителі у школах починали уроки з розповіді про те, що Україна тепер є повноцінною незалежною державою, а президентом обрали Леоніда Кравчука. Очільник Росії також визнав результати народного волевиявлення.

Президент Кравчук: чому саме він?

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 року, відбулися вибори президента України. Центральна виборча комісія зареєструвала 6 кандидатів, які зібрали по 100 тисяч підписів: Леоніда Кравчука, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Ігоря Юхновського, Володимира Гриньова і Теофіла Табурянського. Вибори виграв Леонід Кравчук, за нього проголосували 61,59% громадян. Інститут президенства, запроваджений у липні 1991 року, перебував у зародковому стані: обсяг повноважень глави держави залишався невизначеним і слабко регламентованим, а це могло стати підґрунтям для правових конфліктів з іншими гілками влади.

Біля витоків відносин між гілками влади та суспільством стояв перший президент незалежної України Леонід Кравчук, політична філософія якого зводилася до здатності знайти компроміс зі всіма, з ким тільки можливо. Як стверджує політолог Олександр Мотиль, Кравчук був «концептуальним президентом»; його політику науковець називає «сюрреалістичною». Та й колишні комуністи були зацікавлені в перемозі Кравчука – у такий спосіб вони намагалися зберегти своє домінування, змінивши партійну приналежність.

Фото з Вікіпедії

5 грудня 1991 року на урочистому засіданні Верховної Ради Леонід Кравчук склав присягу президента. Міжнародні спостерігачі визнали вибори вільними та зафіксували значний відрив вчорашнього ідеолога Комуністичної партії. Після оголошення офіційних результатів українського референдуму він поїхав до Біловезької Пущі на зустріч із білоруським та російським очільниками – Станіславом Шушкевичем та Борисом Єльциним. Згадуючи пізніше про Біловезьку угоду, політик говорив: «Ми довели всьому людству, що імперії можна знищувати мирним шляхом без великої крові».  

Отже, український референдум остаточно поховав усі плани зі збереження Радянського Союзу. Хоча керівництво Росії все-таки сподівалося, що за 3-4 роки Україна сама попроситься назад, не витримавши економічного натиску сусіда. Своїм вибором громадяни України тоді змінили хід світової історії, звільнивши з тюрми народів решту республік. Після оголошення результатів референдуму більшість держав світу визнали незалежність України.

Навряд чи хтось із людей, які прийшли на виборчі дільниці того зимового дня, могли собі уявити, що через 23 роки це доленосне рішення будуть захищати зі зброєю в руках їхні діти та внуки.

Поділитися:

Категорії : Історія, Політика

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*