Docudays UA: Що найбільше хвилює українських режисерів?

Олена ЧурановаУКРАЇНА№14, 2018-04-08

XV Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA – одна з найяскравіших щорічних подій у Києві. Фестиваль привозить в українську столицю міжнародні документальні хіти, а також показує українські новинки. Національна програма, яка цього року виросла у повнометражну, кожного року розкриває найболючіші відверті теми, актуальні не лише сьогодні.

Рівність понад усе

▲ Кадр з фільму «Какофонія Донбасу»
Кадр з фільму «Какофонія Донбасу»

Крім показу фільмів, Docudays UA на тиждень стає майданчиком, де проводяться дискусії, майстер-класи, зустрічі з режисерами. Основна тема фестивалю визначає і найголовнішу проблему, на яку хочуть звернути увагу організатори. Цього року – це «Рівні рівності». Один з організаторів, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко пояснив вибір даної теми так: «Стереотипи про інакшість та особливість, підкріплені державою на інституційному рівні, призводять до трагедій рівня Голокосту, примусового винищення психічно хворих, депортації цілих народів і народностей, що їх демонстрували гітлерівська Німеччина і СРСР сталінських часів. У цьому вигляді дискримінація, доведена до абсолюту, є найвагомішим аргументом для того, щоб її не допускати навіть у найменших проявах».
«Рівні рівності» були основною лінією і спеціальних заходів, вплинули на облаштування самого фестивалю, організатори якого намагалися зробити його максимально доступним. Чи не вперше для всіх охочих організовано майстер-клас зі створення тифлокоментарів – спеціальних коментарів для незрячих чи слабозорих людей, щоб вони теж могли дивитися кіно. «Цінність рівності сприймає лише половина населення України. Тому рівність потребує активних дій з боку правозахисників», – зазначили в оргкомітеті Docudays UA.

Про що розказували українські режисери
Порівнюючи з попереднім фестивалем, цього року на екрани знову прийшла війна, події на Донбасі. З короткометражного кіно українські режисери виросли до повного метра. Цього року кількості повнометражок було достатньо, щоб створити окрему національну конкурсну програму «DOCU/УКРАЇНА». Журі відібрало 6 учасників із 100 заявок, які представили в Києві свої прем’єри.
Така програма свідчить «про зрілість фестивалю і про зрілість українського кінематографа, яка проявляється не тільки у кількості фільмів та їхній тематиці, а й у географії учасників кінопроцесу, який не обмежується Україною», – говорить кінокритик Ігор Грабович. Так, чимало проектів знімаються спільно з іншими країнами, за участі українських режисерів, які живуть не в Україні, але все одно повертаються до тем у межах Батьківщини з ширшим контекстом.
Наприклад, таким є фільм «Какофонія Донбасу» одесита Ігоря Мінаєва, який живе і працює у Франції. Це експериментальний фільм, який поєднує кінохроніку, радянські агітфільми, документальні зйомки шахтарського страйку 1989 р., сьогоднішні кадри війни, побуту окупованих територій. Замість симфонії, коли все поєднується, виходить какофонія, яка й є сьогоднішньою реальністю Донбасу.
Інший фільм – «Вона та війна» – створила українка Марія Кондакова, що також живе у Франції. Героїнями фільму є українки, які зробили війну частиною свого життя. Лєра Бурлакова, що до АТО була журналісткою, не змогла стояти осторонь, а тепер перебування на передовій для неї – життєва необхідність. Навіть потрапивши на ротацію, вона більш за все прагне повернутися назад, бо не може залишатись бездіяльною. Інша історія медсестри Ірини Іванюш із позивним «Лютик», яка втратила в АТО обидві ноги, проте продовжує працювати, їздити на машині. «Я ні про що не шкодую», – каже вона у фільмі. Третя ж історія як аналогія майбутнього – про Марію, яка тільки вчиться стріляти, долати перешкоди і готується стати в перші ряди в разі першої атаки на рідний Київ. Сама режисерка фільму Марія Кондакова зазначила, що її, «перш за все, цікавило питання: чому вони пішли на війну і чи були готові заплатити найвищу ціну за це».
АТО відлунювалось і в інших повнометражних стрічках, як у фільмі «Явных признаков нет» Аліни Горлової. Оксана Якубова, героїня фільму, повернулася з АТО, але найважчим для неї є життя після війни – у цивільному світі для неї «немає тем для розмов». Більш того, обов’язком Оксани стало оповіщення рідних про вбитих та поранених, заповнення окремої папки про те, хто як і коли загинув. Фільм піднімає питання посттравматичного синдрому (ПТСР), від якого страждають люди, що побували на війні. Головна героїня каже: «Я дивлюся на них (учасників АТО – прим. ред.) та розумію, що їм всім треба у лікарню, але в Харкові їм кажуть: „Явных признаков ПТСР нет”».
Тема Євромайдану знову зазвучала на Docudays UA через фільм Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової, Юрія Ґрузінова «Перша сотня». Це історія про життя й долю активістів Революції гідності, які створили Першу сотню самооборони, а після подій на Майдані вирушили на війну. Один із творців стрічки Ярослав Пілунський розповів, що «фільм зітканий як людська пам’ять, у якій минуле наповнене вибірковими подіями особистих переживань. Разом з тим, він прагне осмислити новітній український час та події в проекції на історію людства».

Крім війни
Українське документальне кіно, як дзеркало, у якому відобразилася не тільки війна. Тут і боротьба за зміни у фільмі «Майже 10.000 виборців» Уляни Осовської, і вічні роздуми про смерть та буденність життя у стрічці «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть» Тані Ходаківської, Олександра Стеколенка, і відеощоденники хлопця, який існує між двома світами США та Україною у фільмі «Whereufrom» Дмитра Лавриненка і т.д. Утім, всі ці історії про те, що хвилює країну та її мешканців. «Українські фільми останнього часу, зображаючи драматичні перипетії, у яких опинилася наша країна й усі ми, не намагаються залишатися просто фільмами, вони дають відчуття спільної долі всіх нас, спільного шляху, спільної боротьби, і, врешті-решт, спільної перемоги», – зазначив кінокритик Ігор Грабович.
Зростання кількості повного метру режисерів, які створюють якісний продукт, тем, про які варто розказати за допомогою камери, свідчать про те, що українське документальне кіно розвивається і заявляє про себе не тільки в Києві, але й у міжнародному кінопросторі. ■

Поділитися:

Категорії : Україна, Культура

Схожі статті

Роман Любий: «Ми продовжуємо традиції українського поетичного кіно»

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30 Український документаліст Роман Любий починав як хронікер Майдану в групі «Вавилон'13». Його короткометражки увійшли до альманахів «Сильніше,...