Славомир Савчук, Польське радіо Білосток ■ КРИНИЦЯ ■ №39, 2013-09-29
Увазі читачів пропонуємо інтерв’ю з Варварою Кузуб-Самосюк, засновницею і керівником відомого фольк-гурту «Черемшина», який став однією з візитних карток багатокультурного Підляського воєвідства. У репертуарі колективу переважають українські народні пісні – співані над Дніпром, на Лемківщині і, передусім, на рідному для членів колективу Підляшші. Та діяльність пані Варвари не обмежується лише музикуванням, концертами в Польщі і за кордоном, записами чергових платівок. Вона також є директором Ґмінного осередку культури в Черемсі, який активно діє, проводячи, для прикладу, численні майстер-класи з народного ремесла чи українського традиційного співу. У черемшанському осередку можна навчитися виплітати традиційні вироби з соломи, ткати килими на справжніх дерев’яних кроснах чи займатися гончарством.
Варвара Кузуб-Самосюк та її чоловік Мирослав Самосюк заснували Товариство любителів народної культури, яке є організатором однієї з найбільш відомих і цікавих подій фолькмузики в Польщі – Фестивалю багатьох культур та народів «З сільського подвір’я. Visegrad Wave In Czeremcha». Липневий фестиваль – це нагода пізнати фолькову музику з різних частин Європи. Це також покази кіно, виставки і театральні вистави, презентації реґіональної кухні й усього, що зв’язане з традиційною культурою та побутом. На фестивалі не обходиться без виконавців з України. Цього року члени колективу «Гуляйгород» вчили гостей українських народних танців, а друзі з Рівного, Людмила та Сергій Вострікови з ансамблю «Горина» – співати старовинних пісень з Полісся та Підляшшя.
Черемшанський культурний осередок співпрацює також із Союзом українців Підляшшя. Саме тут відбувається один з найбільших заходів союзу влітку – фестиваль «Джерела – українські традиції і трансформації». Про те, як вдається поєднати так багато завдань, та про притаманний для Підляшшя процес дозрівання до культурної і національної тотожності, з Варварою Кузуб-Самосюк розмовляв Славомир Савчук.
Славомир Савчук: У якому періоді Вашого життя можна було б шукати витоків музичного проекту «Черемшина»? Чи сприяла цьому родинна традиція, чи, можливо, погляд ззовні?
Варвара Кузуб-Самосюк: Родинна традиція, у невеликій мірі. Пам’ятаю, коли почала я музикувати, тобто навчатися гри на акордеоні у віці семи років, мій покійний батько дуже хотів, щоб я йому грала пісню «Ой чорна я си, чорна». Пам’ятаю, що грала я це в до-мажорі, тепер граю у вищій тональності ре-мажор, а тоді, будучи малою дитиною, просто не вміла я грати на чорних клавішах. Грала її зі слуху, не знаючи ще нот. З дитячих часів пам’ятаю співучу бабусю, хоча слід сказати, що і моя мама є дуже музикальною і гарно співає.
Пам’ятаю, бабуся родом з села Стовпці гарно співала дуже цікаві пісні, але не вдалося мені її записати чи десь разом виступити. Хоча слід сказати, що сама я ніколи з родиною не співала, не говорила нашою говіркою, в середній школі була «панкувою», слухала панк-музику. Студенткою мала багато зацікавлень, але якщо йдеться про музику, то це була переважно рок-музика.
Після навчання я повернулася до Черемхи і почала працювати в місцевому осередку культури. Моїм першим досвідом у народній музиці було акомпанування для співочого колективу, котрий згодом прийняв назву «Черемшина». Це була перша моя зустріч з фольклорною музикою. Пам’ятаю участь в оглядах, де звучали і українські, і білоруські пісні. Невдовзі цей колектив припинив свою діяльність, а вже за півроку я заснувала «Черемшину». Це було в листопаді 1993 р. – 20 літ тому. У грудні в Люблині відбувалися «Фолькові Миколайки». Я подзвонила до Боґдана Браґи і сказала, що хочемо взяти участь у конкурсі. Треба було швидко придумати назву, і ось так символічно, продовжуючи діяльність гурту, з яким я виступала раніше, швидко сказала, що це буде «Черемшина». Назва залишилася до сьогодні.
А якщо говорити про фолькові інспірації – ніде правди діти – був це Оркестр св. Миколая і люблинське середовище, з яким я зіткнулася під час навчання в Люблині. До певних речей треба дозріти. Мушу зізнатися, що в середній школі, а навіть на початку студентських років, це була ще значною мірою неґація власної культури. I, правду кажучи, навіть тепер не дивуюся молоді, яка з байдужістю, а то і з нехіттю, підходить до своєї культури. Просто людина починає розуміти в певний момент, що це, однак, важливо в її житті – доростає до того, щоб почати розмовляти говіркою, починає співати пісні, плекає певні традиції, народні й релігійні обряди. Очевидно, не всіх це стосується. Але можливо, треба мати дві такі дороги – одну свою, як незалежної людини, а другу – чужу, як когось, хто виріс і весь час живе в певному середовищі. Я ж тут, у Черемсі, працюю в культурі вже понад 25 літ. Це шматок часу – більше як половина життя, яке я досі прожила.
«Черемшина», як Ви згадували, грає вже 20 років. Як вдається втримати такий колектив – треба для цього дотримуватися якоїсь залізної дисципліни чи потрібна приязна атмосфера? Відомо, що склад колективу за ці роки дещо змінився.
Думаю, що ми – не лише музики-аматори, а й просто гурт друзів. Це, можливо, наш головний успіх. Люди з різних причин відходили з колективу: дехто одружувався, на світ приходили їхні діти, а пізніше – поверталися до «Черемшини». З приємністю зустрічаємося всі, навіть якщо хтось вже давно не є членом гурту. Сьогодні з першого, можна сказати – первісного складу, залишилося нас двоє – я та мій чоловік Мирослав, є ще дві дівчини зі старого складу, а ще п’ять осіб трошки пізніше прийшли до «Черемшини», хоч і серед них є особи, які грають вже понад десять років. Єднає нас також те, що ми виросли в цій культурі, вона нам близька, навіть Кшиськові, католику з Білостока, який свої юні літа провів у Черемсі.
У колективі треба любити один одного, шануватися, і якщо хтось не у змозі поїхати на концерт, хоче зробити перерву, не слід робити з цього проблеми, ставити умови. Знаю, що в деяких колективах діє принцип – не приходиш на репетиції, не заграєш декілька концертів – дякуємо тобі, ти вже не в колективі. Або любиш те, що робиш, або просто граєш, щоб заробляти гроші. А іноді це речі несумісні. Та нам це якось вдається – граємо вже 20 літ, це насправді багато часу. Просто приємно жити музикою і своєю культурою, а заодно – дбати про високий рівень і любити те, що робиш.
Чи думаєте Ви про себе як про приклад сучасної активної жінки на провінції. У невеликих місцевостях, де суспільна модель і роль жінки останніми роками змінюється, чи є вони щораз більш активними?
Думаю, що жінки дійсно є щораз активнішими, також в культурному житті. Можна це показати на прикладі музичних колективів. Приміром, ансамбль «Ранок» з Більська і його керівник Єлизавета Томчук. Колектив, який багато концертує. Згадую і про нашу черемшанську «Гілочку» під керівництвом Ірини Вішенко. Зрештою, коли дивлюсь на Україну, наприклад, Полісся та його музичну культуру, то саме жінки відіграють там головну роль. Це, передовсім, жінки є носіями культури, сильні жінки, які можуть щось переказати.
А чи є якісь зміни у свідомості на Підляшші? Я особисто завжди була близькою до таких емансипаційних думок. Вже з середньої школи жила за принципом, що в житті треба йти обраною дорогою, незважаючи на те, що інші хочуть, щоб ти підпорядкувався якимось схемам. Живучи в селі, треба мати чітко окреслену мету, а життя без мети, без пристрасті, зведеться в кінці до типового життя сільської жінки – ідеш на роботу або сидиш у хаті. А якщо не маєш доступу до кіно, театру, не ходиш на концерти, тоді твоє життя обмежується до телебачення й відвідування родини або знайомих. Коли маєш якусь пристрасть – робиш щось більше.
Особисто я не відчуваю по собі, що живу в селі. Мабуть, я навіть частіше відвідую театр або концертні зали, ніж мої знайомі, які живуть у місті. Вони їдуть на роботу автомобілем годину, а я на велосипеді – 10 хвилин, і тому я маю час та охоту на культурне життя або якусь подорож, а вони – такі змучені роботою, що їм уже нічого не хочеться. Тобто нині немає значення для жінки – живе вона в селі чи в місті. Село в цьому контексті не є гіршим.
Однак Ви в комфортній ситуації, бо Ваша діяльність – це праця в тандемі з чоловіком Мирославом. Ви дієте як спілка.
Це очевидно. Багато речей не вдалося б зробити, якби ми не діяли разом. «Черемшиною» я займаюся спільно з Мірком, фестивалем – теж з Мірком, багато культурних проектів у Ґмінному осередку культури ми також робимо з Мірком. У нас нема родинних перепон – ми не маємо дітей, але маємо багато подібних зацікавлень, спільні пристрасті, ну, може, єдине нас розділяє – я не граю у футбол, але люблю подивитися матч. Так що тут мені легше – не мушу нікого переконувати, щоб робити щось поза домом. Нема жодного бар’єру, тому що ми все робимо спільно. Зізнаюся, що це – щастя, яке я зустріла в моєму житті.
В нашому реґіоні питання національної тотожності є дуже складним. Чи у Вашому випадку також можна говорити про якийсь процес?
Я в останньому переписі записалася українкою. Це вимагає часу і переосмислення. Живу в Польщі, маю польське громадянство, але знаю, що мої корені не є польські. Якщо йдеться про мову, то нагадаю ще раз, що в молодості я не вживала говірки, вже в «Черемшині» я почала співати українські пісні, але мови я навчилася виключно з розмов мого тата з мамою. Колись допоміг мені розібратися з цим Роман Кумлик (гуцульський музик, мультиінструменталіст, керівник «Черемоша» з Верховини – ред.), коли я телефонувала йому у зв’язку з концертами, він сказав: «Ви – українка, ви гарно говорите українською». Так що приналежність мовна – очевидна. По-друге, мені природно легко спілкуватися з людьми з України. Не маю жодних проблем зі зрозумінням, що є у випадку з білоруською мовою. Це якийсь атавізм. Можна мати таке почуття українства – може, не стовідсоткове, бо не знаю добре ні історії України, ні її культури, але якось підсвідомо відчуваю з цією культурою зв’язок, і хтозна – може, колись глибше пізнаю її. Кажучи жартома, я статистично збільшила українську громаду на Підляшші, де є, до речі, багато осіб, які би могли заявити, що вони українці, але шляхом багатолітньої пропаґанди впоїли їм, що вони мають інше коріння. ■
