ГРОМАДА ■ №10, 2019-03-10

25 років на Північному Підляшші продовжується вивчення української мови в садках і школах Більська-Підляського, Черемхи й Білостока. Перший пункт у регіоні виник у 1994 році в початковій школі № 4 у Більську-Підляському як результат активності українських діячів із Союзу українців Підляшшя та зацікавлення батьків. Проте початки українського шкільництва на цій території сягають набагато глибше – ще 1917 року.

Заняття в українському класі в Комплексі шкіл імені Адама Міцкевича в Більську (зараз це початкова школа), 2013 р. Фото авторки статті

Історія українського шкільництва на території, що розташована між річками Нарва та Буг, – усе ще недостатньо вивчене дослідниками питання. У загальній свідомості переважає переконання, що на цій окраїнній землі, заселеній україномовним населенням, до 1990-х не існувало ні українських шкіл, ні пунктів навчання української мови. Джерельні матеріали, які стосуються українського шкільництва на Північному Підляшші, свідчать, однак, що перші українські школи виникли на цій території вже в часи Української Народної Республіки.

Початки українського шкільництва на Підляшші

Історія української мови в межиріччі Нарви та Бугу невідривно пов’язана з політичною історією цього периферійного клаптика української етнічної території. Хоча рішенням Берестейського миру значна його частина мала опинитися поза межами УНР, у травні 1918 року Рада міністрів у Києві прийняла етнографічний принцип визначення кордонів, та в межі української держави мали бути включені Берестейський, Більський, Кобринський та Пружанський повіти Гродненської губернії.

Відомо, що вже в 1917 році на північ від річки Буг почалося творення українського шкільництва. Цю тему досліджував д-р габ. Роман Висоцький, який на основі джерельних матеріалів визначив, що українські школи в часи УНР виникли в містечках Милейчиці, Мельник та Дорогичин. Тодішня преса повідомляла й про кілька інших українських навчальних закладів у межах Більського повіту.

Найбільше матеріалів збереглося про школу в Милейчицях у тодішньому Берестейському повіті. Відомо, що вже в грудні 1917 року діяла в містечку двокласна українська школа, в якій працювало двоє вчителів, зокрема уродженець близьких Рогачів. Вона проіснувала до 1919 року, коли на Підляшшя ввійшли польські війська, які, ліквідуючи українські школи, відкривали свої.

Фото авторки статті

Як підкреслює Р. Висоцький, тема цікава, але кропітка, оскільки треба було б провести велику роботу в архівах, крім кількох польських, також у Львові, Києві, Бересті, Гродні, Мінську, може, й Москві, а також попрацювати в бібліотеках. Можливо,  вдалося б показати в новому світлі не лише історію українського шкільництва на Підляшші, але й процеси творення нації на цій території.

Про те, що архіви приховують ще багато цікавого, свідчить хоча б виявлена нещодавно «Заява делегатів Більського повіту Гродненської губернії до Канцелярії Директорії УНР про приєднання повіту до УНР» від 27 січня 1919 року. Отже, виходить, що підляшани на початку ХХ ст. не до кінця були етнографічною масою без національної свідомості.

Міжвоєнні роки

У міжвоєнних роках україномовне населення Підляшшя не мало можливості вчити в школах рідну мову, оскільки це було заборонено польським законодавством. Як підкреслюють підляські старожили, місцеве населення, взагалі, було малоосвічене через дискримінаційну політику держави: «Невельмі наших люді допускалі до школи, хотіелі, коб ми темни билі. Скуончив штири кляси, або штири ліета в першуй клясі проседів, і всьо».

У міжвоєнний період деякі форми навчання української мови (суботні школи, українознавчі курси, доповіді) вели колишні солдати Армії УНР, які на початку 1920-х поселилися, зокрема, в Біловежі, Гайнівці та Білостоці. Відомо, що в 1933 році в Гайнівці вони відкрили садок для українських дітей. У пресі з’являлася також інформація про українську школу. Проте установи петлюрівців були розраховані для навчання дітей українських емігрантів.

Україномовні підляшани – до білоруських шкіл!

Унаслідок агресії Радянського Союзу проти Польщі у вересні 1939 року Підляшшя було приєднане до Білоруської РСР. Це спричинило заходи щодо введення білоруської мови до місцевих шкіл. Проте «рідна» білоруська мова в широкому масштабі з’явилася в межиріччі Нарви та Бугу вже після війни як елемент ширшої політики, пов’язаної з будуванням на україномовній території «білоруської національної меншини». Варто тут процитувати підляського соціолога проф. Володимира Павлючука, який писав: «Велику роль у консолідації білоруської етнічної групи на Білосточчині відігравало білоруське шкільництво. Вже в 1949 році на всій території, де мешкало православне населення Білосточчини, була створена мережа шкіл «з білоруською мовою навчання». У ґмінах, у яких населення користувалося білоруськими говірками, але було католицького віросповідання, таких шкіл не організували. Спочатку в планах міністерства були фактично школи з білоруською мовою навчання (…) Ідея виявилася нереальною, головним чином через те, що не були приготовані педагогічні кадри, а також через опір середовища, яке хвилювалося за подальшу долю молоді, що навчалася в тих школах. Отже, це закінчилося тим, що залишилася назва “школи з білоруською мовою викладання”, білоруська мова була в них присутня лише як один з предметів. Відкрилися також два ліцеї з білоруською мовою навчання, а у Варшавському університеті почала працювати кафедра білоруської філології, де вчилися магістри білоруської філології. Таким чином було сформовано велику кількість педагогічних кадрів, пов’язаних з білоруським шкільництвом, які брали участь у його захисті та пропагуванні білоруської ідеї на цій території».

Фото авторки статті

Про спосіб творення шкіл із білоруською мовою як додатковим предметом пише також Юрій Гаврилюк у книжці «Kraje ruskie – Bielsk, Mielnik, Drohiczyn». Автор  показує механізми впровадження незнайомої «рідної» мови до підляських шкіл. Як підкреслює історик, ситуація примусу нерідко викликала опір директорів шкіл, батьків і самих учнів, які не хотіли білоруської, підкреслюючи, що це чужа мова. Протести з’являлися в багатьох місцевостях, між іншими в Більську-Підляському, Милейчицях, Поличній, Вільці-Терехівській. Бувало, що місцеве населення домагалося введення вивчання української мови (такі спроби були, наприклад, у Добриводі та Вільці-Терехівській), проте безрезультатно.

У Кліщелях все-таки вчили рідну мову

Єдиною місцевістю, у якій вдалося створити українські організаційні структури та ввести у школі навчання української мови як рідної, були Кліщелі. Саме в цьому містечку в 1957 році виник гурток Українського громадсько-культурного товариства, а в 1966-му – кліщелівські діти почали вчитися української мови. Учителем став Олександр Смоліковський (1947–2009), випускник Педагогічного ліцею в Бартошицях. У 2007 році він згадував: «Уже після матури приїхала до нас редактор “Нашого слова” і шукала кандидатів до навчання української мови в пункті в Кліщелях. Виявилося, що там існував гурток УСКТ, діяв український театр, і активісти цього кола, Андрій Німий і Євген Конахович, зібрали підписи батьків та отримали згоду на вивчання української мови в початковій школі в Кліщелях. Очевидно, не без труднощів, але ціль осягнули».

У Кліщелях українську мову як рідну в трьох групах вчили близько 20-ти дітей. Проте навчання, яке відбувалося в складних умовах, тривало неповні два роки.

 «Обставини були трохи інші, ніж сьогодні, бо не було жодної допомоги, – продовжував О. Смоліковський. – Проте учні, які приходили, робили великі поступи й під кінець року, принаймні ті з п’ятого-шостого класу, вже вільно читали по-українськи. Наступного року ми продовжували науку, але не тривало то довго, тільки до весни. Навесні я отримав білет до війська, отже у квітні закінчилася наука української мови в цій початковій школі. Після війська мені вже не дозволили повернутися до Кліщелів, отже ця справа завмерла».

Рідна мова – знову в підляських школах

Сприятливі умови для відновлення навчання української мови як рідної на Підляшші з’явилися тільки в 1990-х роках. За чверть століття активності українського середовища в регіоні вдалося організувати вісім пунктів на рівні садків та початкових шкіл, які діють у Більську-Підляському, Черемсі й Білостоці. У 2018/2019 навчальному році української мови вчиться в них 414 дітей і молодих людей. Це мало, якщо візьмемо до уваги потенціал україномовного населення регіону. Однак це багато, коли подивитися на історію підляських українців, яких тут не мало бути. Багато чого втрачено, тому важко мріяти про відновлення навчання української мови в полонізованих уже містечках: Мельнику, Дорогичині, Милейчицях чи Кліщелях. Окрім Черемхи, не вдалося, та навряд чи вдасться, організувати вивчання рідної мови в підляських селах. У сільських школах україномовні діти надалі вивчають як рідну білоруську мову; крім того, населені пункти помітно обезлюднюються. Тому майбутній розвиток пунктів навчання української мови слід пов’язувати з міськими осередками – Більськом-Підляським і Білостоком, у яких формується сучасне підляське українство.

Поділитися:

Схожі статті

Єлизавета Томчук: «Робота в дитячому ансамблі – це велика відповідальність для керівника»

Людмила Лабович ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №26, 2020-06-28 Ансамбль пісні і танцю «Ранок» є візитівкою підляських українців та найбільшим гуртом, що об’єднує дітей і молодь,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*