Павло Лоза ■ CПОГАДИ ■ №7, 2021-02-14

Минуло п’ятнадцять років від смерті колишнього голови Об’єднання українців у Польщі Мирона Кертичака. Пропонуємо читачам спогади тих, хто товаришував і працював з ним. Ми покажемо, яким пам’ятають його люди – як голову ОУП, студента, учасника мандрівок «Карпати», а ще людину, котра все своє життя віддавала Об’єднанню.

Мирон Кертичак

Марія Туцька, Перемишль

Коли думаю про Мирона, пригадується мені серпень 2005 року. Ми тоді організували 

«Рейд динозаврів» на честь 30-ї річниці першої подорожі «Карпати». Це була чудова зустріч з українцями мого покоління. Виявилося, що вона стала також останньою зустріччю з Мироном під час спільних мандрів. 

Я мала нагоду бачитися з ним не лише у подорожах, а також тоді, коли він приїжджав до ліцею в Лігниці, де я навчалася. Була колись така гарна традиція, що українські студенти відвідували українські ліцеї і розказували про факультети вищих навчальних закладів, на які варто вступати. Так вони дбали про те, щоби у міських осередках збільшувалася кількість молоді. Одним з таких людей був саме Мирон Кертичак.

Вже під час мого навчання у Кракові мене обрали делегаткою на засновницький З’їзд ОУП у 1990 році. Відтоді почалися наші частіші зустрічі з Мироном. З ним дуже добре працювалося, він був дуже відкритим до всіх, присвячував велику увагу людям і їх шанував. Саме Мирон Кертичак запропонував мені, щоб я стала головою Перемиського відділу ОУП. Я не могла йому відмовити. Був дуже вимогливим та працьовитим. Одного дня був у Лігниці, другого у Кракові, а опісля приїжджав до нас. Завдяки цьому, мав постійний безпосередній контакт з активістами відділів і гуртків. Так само «жертвували себе» наступні очільники ОУП – Юрій Рейт та Петро Тима. Розумію, що така активність, залученість до громадських справ, недоспані ночі мали наслідки для здоров’я Мирона. Він багато разів приїжджав на судові засідання до Перемишля у справі Народного дому. Він добре знав, що його приїзд теж нас на місці мобілізує бути активними. Треба сказати, що питання повернення українській громаді будівлі та її відбудову коштувало Миронові багато здоров’я. На жаль…

Мирон Кертичак з Марією Туцькою та Степаном Колосівським на бескидських полонинах у 2005 році

Cтефан Колосівський, Щецін

Була середина 70-х років минулого століття. У доросле життя входило перше покоління українців, народжених «на вигнанні». Це була хвиля великої громадсько-культурної активності молодіжних середовищ Варшави, Ґданська, Кракова, Вроцлава, Ольштина, Познані, Щеціна та інших міст. Групи студентів їздили одні до одних, виникла потреба у ширшій громадській діяльності. У 1976 році кроком в цьому напрямку стала ґданська «Уескатіада», що перетворилася пізніше в Молодіжний ярмарок. Саме тоді я зустрів Мирона, студента факультету фізики, який був не лише одним із організаторів заходу, а й брав активну участь у його художній частині – читав поезію одного з моїх улюблених письменників того часу Миколи Вінграновського – «Ніч Івана Богуна». Мирон не випадково вибрав цей текст. Він звучав як маніфест нашого покоління:

Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт.

Єднаймося. Ми той є грунт.

Подій майбутніх, вирішальних…

До бою, бо не буде бою

Ледачість знедолить і нас…. Ми знаємо, куди йдемо,

як наші ночі йдуть за днями.

І України знамено

Кричить і горбиться над нами.

Ми розуміли, що українство – це не щось, за чим можна лише плакати, тужити чи відправляти панахиди. Це велика справа, велика цінність, за яку нам треба і варто боротись. Добре розумів це і Мирон. Хочу звернути увагу, що те, ким він був, послідовно виникало з його вибору шляху ще з молодості. З учасника ельблонзьких дитячих фестивалів, організатора Молодіжних ярмарків, карпатських подорожей і студентського руху, митця-фотографа і журналіста він перетворився на авторитетного провідника української громади у Польщі. І не тільки. Він здобув великий авторитет і в структурах європейського та світового українства, а також – що для нього було найціннішим – у незалежній Україні, про яку мріяв і задля якої трудився. Не дивно, що його серце, таке щедре, не витримало навантаження. З-посеред багатьох мрій була у нього й така, щоб мати змогу бути і у Варшаві, і в Перемишлі, і в Ольштині, і в Бескидах, які так любив. Всюди хотів бути водночас.

***

Мирон Кертичак народився 29 січня 1955 року в селі Жуґені (Вармінсько-Мазурське воєводство), помер 25 січня 2006 року в Марках біля Варшави. У 1983 році закінчив фізичний факультет Ґданського університету, у 1998 році навчався у Варшавській школі економіки за спеціалізацією культурного менеджера. З 1976 по 1989 рік працював у Ґданську журналістом і фотографом у регіональних, професійних («Głos Stoczniowca») та студентських газетах. У 1974-1989 роках був активістом ланки Українського суспільно-культурного товариства у Ґданську, організовував молодіжні заходи, зокрема Молодіжні ярмарки, студентські мандрівки «Карпати». У 1990-1996 роках був секретарем Об’єднання українців у Польщі, а від 1996 року – головою Головної управи ОУП. У 2001 році його обрано заступником голови Європейського конгресу українців та членом Президії Всесвітньої координаційної ради України. 3 жовтня 2005 року він став співголовою польської Спільної комісії уряду і національних та етнічних меншин. Нагороджений державними орденами: Орден Відродження Польщі (2006), Орден «За заслуги» (Україна) II ступеня (2001), Орден «За заслуги» (Україна) III ступеня (2004).

Фото із сімейного архіву сім’ї Кертичаків

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*