ДО 120-РІЧЧЯ від дня народження заслуженого душпастиря з Перемищини – о. Івана Лебедовича

Ярослав СтехІСТОРІЯ2010-08-05

{mosimage}

Отець Іван Лебедович народився 2 вересня 1890 р. в Горайці на Любачівщині в сім’ї Теодора та Анни з роду Лебедовичів. Родина ця – рідкісна в Галичині, своїм корінням сягала, мабуть, східноукраїнських земель. Коли вона сюди примандрувала – невідомо. Її сліди знаходилися в архівах у Варшаві, але, незважаючи на походження, ця родина, особливо о. Іван Лебедович, заслуговує на нашу загальнонаціональну увагу й шану. Отець Іван – справді яскрава особистість, проте, на жаль, недостатньо вивчена й відома в Україні.

Якось так складається історія життя українського народу протягом віків, що не завжди ми спроможні видобувати на яв тих славних і заслужених будівничих, що звершують нетлінні собори, живописців, композиторів, воїнів, поетів, педагогів і священнослужителів. Історія тисячолітньої боротьби людей за свободу й гідне життя – це наш головний фундамент буття, про який ми повинні знати. Історія не повинна бути terra incognita: це наша відповідальність перед нащадками, перед майбутнім. Тому схилімо голови перед великими заслугами нашого ювіляра і принагідно пізнаймо його дух, епоху та багатогранне життя й відданість праці, яка повністю була присвячена Україні. Пам’ять важлива в контексті подій, що завершуються в історії народу. Нашим обов’язком є пригадати спадкоємство, яке ми отримали від попередніх визначних постатей, а отже – і від о. Івана Лебедовича.
Ювілянт початкову школу закінчив у рідному селі, крім цього, його додатково вчив родич -учитель – Григорій Лебедович, якого польські військові формації вбили 6 квітня 1945 р. Пізніше Іван вчився в Українській державній чоловічій гімназії в Перемишлі й успішно закінчив її 1910 р. Уже як гімназист Іван був активним молодіжним діячем. Він заснував у рідному Горайці спортивне товариство “Січ”, яке діяло відповідно до статуту “Сокола” і навколо якого масово гуртувалася наша молодь. Хлопці й дівчата займалися спортом, а також робили вправи на військовий лад, під проводом підстаршин, які служили в австрійському війську. Сам Іван був передовим спортсменом – від молодих років займався спортом. Але згідно з родинною традицією вирішено, що Іван має стати священиком. Отже, після середньої школи він вступив на теологічні студії. Три роки вчився в духовній семінарії у Львові і четвертий рік – у Перемишлі. Ці роки навчання пройшли в нього дуже швидко. Це був 1914 р., початок І Світової війни. Саме тоді проголошено в Австрійській імперії загальну мобілізацію. Насправді семінаристів- богословів до війська не брали, але чимало священиків служило в армії, виконуючи релігійну та допоміжну місію. Слід пригадати, що, за підступною ініціативою поляків, у тому часі майже всіх українських священиків і свідому інтеліґенцію на Динівщині та значною мірою на Перемищині й Лемківщині тоді ув’язнено. У Селиськах заарештували спершу о. Теодора Савойку (майбутнього тестя о. Івана Лебедовича), відтак – двох його старших синів, Романа і Любомира, а наприкінці – решту родини, навіть двох малолітніх дітей. Заскрипіли в’язничні ключі за священиками: о. Копистянським з Лубної, о. Пережилом з Кінського, о. Солтикевичем з Улюча, деканом о. Жарським з Глідна, о. Чайковським з Павлокоми, о. Гайдукевичем з Доброї-Шляхетської та ін. На місцях залишилися в усій окрузі – на лівому боці Сяну – о. Калужняцький в Іздебках, а на правому боці – о. Сікора в Добрій -Рустикальній. Жорстоко поводилися з ув’язненими: їм заборонили навіть розмовляти між собою, їх морили голодом. Однак війна розгорялася, російські війська наступали, фронт посувався вперед. Чимало священиків та представників української інтеліґенції під приводом москвофільства додатково ув’язнено та вивезено до табору в Талергофі. У той час на всю Чесанівщину залишився тільки один священик – о. Юрій Черкавський у Дахнові. Усі інші з різних місцевостей були вивезені до різних таборів. У селі Люблинці неподалік Горайця за часів російської окупації парафію прийняв православний священик. Для свячень, до яких зголосилося більше богословів, тодішній капітульний вікарій о. митрат Кароль Волошинський, запросив преосвященного Григорія Хомишина зі Станіславова. Кінцеві свячення відбулися 5 грудня 1915 р. в катедрі Св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Після висвячення першу душпастирську працю о. Іван виконував у Сяноці, де вчив релігії у п’яти школах. 1 листопада 1916 р. був призначений адміністратором парафії в Павлокомі. Звідси в травні 1917 р. він зголосився бути польовим духівником при австрійському війську. Його призначено до І армії, що знаходилася в Семигороді, у місті Марошвашаргелі. Там як священик він сповідав і відправляв богослужіння для окремих частин і займався прифронтовими читальнями – їх називали “Зольдатенгайм”. Звідси був відправлений на фронт, займаючи місце о. Михайла Комарницького, катехита з Перемишля, який відійшов з фронту. Ранньою весною 1918 р. перейшов до “фельдсуперіорату” до Перемишля і після двох тижнів його послали далі на італійський фронт, до 77-го полку піхоти, що рекрутувався з околиць Самбора, Дрогобича та Перемишля. У полку старшин майже не було українців, а були чехи, поляки, хорвати, німці тощо. Зближався так званий тринадцятий наступ проти італійців у травні 1918 р. На фронті було обмаль харчів. Почався завзятий бій, але в березні 1919 р. о. Іван був звільнений від своїх обов’язків. Через Відень він дістається до Українського уряду і його призначено до Станіславова, де став польовим духівником І Галицького корпусу, який тоді квартирував у м. Редехові. Бойовий хрест він пройшов в УГА і в липні 1919 р. перейшов з УГА за Збруч. У бойових сутичках частина, у якій служив о. Іван, дійшла до Вінниці. Там пережив своєрідне “примирення” з більшовицькими загонами. Але незабаром перейшов до V Сокальської бригади під командою Миколи Аркаса. Саме цей полк у квітні 1920 р. був використаний у протипольській боротьбі в околицях Літина на Поділлі. Коли з ініціативи сотника Юліяна Головінського та інших остаточно зірвано з більшовиками “союз”, тоді частини УГА почали об’єднуватися з військами УНР. На жаль, поляки пішли на змову з червоною Москвою і підступно почали роззброювати українські військові частини, осаджуючи їх у таборах полонених. У цей період о. І. Лебедович захворів і завдяки лікареві Барвінському його відпустили на волю. Він повернувся спочатку до Селиськ у Березівський повіт, а згодом перевівся до с. Вiжомлi біля Судової Вишні. Працюючи в церквах, о. І. Лебедович розказував вірним про боротьбу і посвяту українського воїна. Особливо виголошував він приголомшливі проповіді, які у вірних будили глибокі почуття. Проте горе чувало. 11 жовтня 1921 р. при народженні дочки Роми Лідії померла його дружина Наталія. Цю трагічну смерть отець Іван болісно пережив. Тоді він переїжджає до Павлокоми. Від 1922 до 1944 р. був призначений на пароха до Бірчі на Перемищині. Своєю наполегливою працею активізував українську діяльність на цій території. З наближенням совєтського фронту о. Іван з дочкою подався на еміґрацію. 1948 р. дочка познайомилася з д -ром М. Навроцьким в Інсбруку і з ним одружилася. Разом родина переїхала до Філадельфії, де о. Іван почав працювати в церкві Св. Миколая, а згодом перейшов до церкви у Форт- Ситі та Чесабі. Крім цього, о. Іван активно включився в суспільно-громадську та наукову працю в українських організаціях. Він працював у НТШ, “За Український Патріархат”, земляцтві “Перемищина” та інших українських організаціях. Діти створювали йому сприятливі умови для праці. Він почав творчо працювати над українською тематикою, досліджувати релігійно національне життя. Отець Іван є автором численних статей та книжок. Вистачить назвати його видання “З мартирології духовенства Західної України – матеріали до історії”, “Бірчина – страждальна земля”. Однак до найбільш популярних його книжок належить науково -дослідницька “Полеві духовники Української Галицької Армії”, що вийшла друком у Вінніпезі 1963 р. У ній автор віддзеркалив великий вклад 38 капеланів, які боролися за волю Ук раїни в 1917-1921 рр. Отець Іван Лебедович належить до найславнішої когорти наших душпастирів, які своєю невтомною релігійно- національною чесною працею прославляли ім’я України в широкому світі. Він помер 24 червня 1981 р. у Філадельфії і там був похоронений. Нехай ця стаття стане китицею квітів на могилу славного сина України.

“Наше слово” №32, 8 серпня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*