Іван Златокудр ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2020-04-12

Ювілей Івана Златокудра – 90 років

Без пера, думаю, легше людині жити. Кажуть, більше людей, які пишуть, ніж тих, хто бере в руки книжку, а тих, котрим у задоволення читати вірші, – зовсім небагато.

Іван Златокудр

Гадаю, що з мого поетичного доробку, звертаючи увагу на художню вартість творів, вдалося би скласти збірку з 90 старанно вибраних віршів. Тобто, один вірш на кожний рік життя.

Для мене поезія є метафорою краси, добра і любові; шукаю її в поетичних творах митців слова. Я – пантеїст, тому пробую знайти її також у природі, котра була і є першоджерелом натхнення для усіх видів мистецтва.

Я кохаю свій чудовий Винниківський ліс, він обдарував мене силою своїх дерев. Вікна мого дому, відверненого плечима до сходу, дивляться на цей близенький, подати рукою, ліс, що на трьох взгірках. Цей ліс був моїм другом, місцем забав з малими ровесниками, стежок до жовтоводних глинянок, де я вчився плавати, і до великого ставка на сонячній Забаві. В час війни ліс дозволяв мені підкрадати взимку дерево для хатнього тепла. В післявоєнні вже юні й молоді роки під зеленими кронами лісових дерев написалися вірші любовні і тут поцілувався з коханою.

Важливими для мене були вірші Остапа Лапського, друковані в «Нашому слові» в 60-х роках. Вони служили мені прикладом граматики і зразком живописності віршового твору. Я не «мавпував» його, але щось корисне з прочитаного залишалося в моїй підсвідомості. Він про це не знав, бо не був зі мною у частому листуванні, але якось прислав мені збірку своїх творів.

В перші післявоєнні роки, коли я був учнем української десятирічки у Винниках, були у нас вчителі, які прибули на Львівщину з-над Дніпра. Вони володіли й говорили гарною українською мовою. А сьогодні у своїй, не радянській державі українці б’ють у дзвони, на сполох, бо українську мову переважає російська. Мине ще пару десятиліть, і хто тоді, крім галичан, протягне руку по українську книжку? Перебільшення? Може й дійсно, це надмірний песимізм, але чи він не безпідставний?

Про місто Львів завжди говорилося тепло. Проте своє післявоєнне п’ятнадцятирічне на «ти» з обласним центром не згадую з приємністю. Люд, обдарований баладотворчим пісенним хистом і непідробним львівським говором, завжди творив чудову ауру міста. Ні влада, ні наган не могли примусити мовчати неприхильний радянщині львівський сарказм. Влітку 1941 року Львів опинився в німецьких руках – і львів’яни сміялися тепер з гітлерівців. Міняли переможці прапори на вежі львівської ратуші на свої, називали по-своєму вулиці і площі, а Львів зі своєю кунштовною архітектурою і старим бруком залишався собою. Аж настав кінець війни з німцями. Перед тим гітлерівці знищили усіх львівських євреїв, а після війни покинули Львів поляки, переселені до Народної Польщі. Львів втратив назавжди свій фасон, свою душу, свій говір. Залишилося холодне, птахами покинуте місто. «Поема різьблена у камені», як назвав Львів поет.

***

Іван Златокудр (Jan Wreciona) – поет, член Спілки польських літераторів Вроцлавського осередку. Народився 7 квітня 1930 р. у Винниках під Львовом. Живе у Польщі з 1959 р., з 1972 р. – в місцевості Куніце Лігницьке. Закінчив Львівський зооветеринарний інститут (1956 р.), отримав юридичну освіту у Вроцлаві (1970 р.). З 1960 р. працював спеціалістом із сільського господарства в адміністрації державних сільгосппідприємств, а з 1976 р. – юридичним консультантом. Видав численні збірки віршів, друкувався у «Нашому слові» (з 1961 р.) та інших виданнях, виступав як перекладач віршів польських поетів на українську мову та української літератури на польську мову. Вірші поета перекладали Тадеуш Хрусьцєлєвський, Зиґмунд Юзеф Рибак, Едвард Зих.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*