Василь Слободян ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-10-22
{mosimage}
До питання про внесення українських дерев’яних церков у Реєстр світової спадщини ЮНЕСКО
Дерево, як і камінь та глина, належить до найдавніших будівельних матеріалів, які людство застосовувало для зведення своїх жител, оборонних укріплень, храмів та інших споруд. Але недовговічність цього матеріалу є причиною того, що пам’ятки дерев’яного будівництва набагато молодші від споруд із каменю чи навіть глини. Тому в Реєстрі світової спадщини ЮНЕСКО переважають муровані пам’ятки архітектури. Першу дерев’яну пам’ятку Європи – церкву-став в Урнесі (Норвегія) внесено до реєстру 1978 р. Проте зростаюче зацікавлення дерев’яним будівництвом, особливо сакральним, поставило питання про внесення до реєстру ЮНЕСКО пам’яток і з інших країн.
Дерев’яна сакральна архітектура Європи ділиться за способом будування і формами святинь на кілька зон. Германська і романська частини Європи стосували стовповий (фахверковий) спосіб побудови, у якому дерев’яний каркас заповнювався або деревом, або цеглою, камінням чи глиною. Скандинавський спосіб – палевий, у якому основу будівлі творили вкопані в землю дерев’яні стовпи, а довкола них розвивалася споруда. Слов’янській Європі притаманна зрубна система, у якій стіни зводилися з горизонтально покладених вінців з брусів, з’єднаних між собою замками- врубками.
Ще на початку 1980-х рр. англійський дослідник Дейвід Бакстон опублікував працю про дерев’яне будівництво Східної Європи, вперше ввівши в науковий обіг у світовому культурному контексті маловідоме східноєвропейське сакральне будівництво. У цій праці підкреслена унікальність власне українського сакрального будівництва. Праця послужила поштовхом до внесення в Реєстр світової спадщини нових дерев’яних пам’яток, зокрема з Карпатського реґіону. Наприкінці 1990х рр. керівництво ICOMOS навіть запланувало проект подання спільного списку дерев’яних церков з теренів Словаччини, Польщі, України, Угорщини та Румунії. Але не завжди стається так, як планується. Румуни, маючи велику підтримку серед керівництва ICOMOS в особах вихідців зі своєї країни, розробили окремий проект і внесли подання на 16 дерев’яних церков марамороського типу до Реєстру світової спадщини, 8 з яких зараховано до нього 1999 р. (церкви в селах Бирсана, Будешти, Десешти, Єуд, Плопіш, Поєніле Ізей, Рогоз і Шурдешти).
З ініціативи європейського бюро ICOMOS 2002 р. у Львові сформувалася група спеціалістів, яка вишукала низку церков Карпатського реґіону для того, щоб опрацювати на них документацію і подати до реєстру. Був наданий ґрант на проведення досліджень та виконання обмірів 12 об’єктів, що мали репрезентувати повний спектр українського сакрального будівництва зазначеного терену – Львівщини, Франківщини, Закарпаття і Буковини. Вибрані церкви відображали всі основні типи сакрального будівництва українських Карпат та Підкарпаття XVI-XVIII ст. Давній галицький тип презентували церкви Святого Духа в Потеличі (1502), Святого Духа в Рогатині (1598), Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі (1613); новіший галицький тип – св. Юрія в Дрогобичі (1670), св. Архангела Михаїла в Ісаях (1663), Успіння Пресвятої Богородиці в Яворові (1670), св. Архангела Михаїла в Комарному (1754); гуцульський тип – св. Івана Милостивого в Ямній (1766); буковинський – Благовіщення Пресвятої Богородиці в Круп’янському (1772), марамороський – св. Параскеви в Олександрівці (1753), лемківський – св. Миколая у Сваляві-Бистрому (1759) та бойківський – Святого Духа в Рожанці-Вижній (1804).
Для подання цих матеріалів, що описують церкви Карпатського реґіону, до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО від України необхідне було звернення центрального урядового чинника з Києва. І тут виникли проблеми. Деякі спеціалісти зі Львова та Києва вважали, що вносити в реєстр необхідно найкращі церкви з усієї України, тобто, щоб були репрезентовані не тільки церкви карпатських типів, але й подільські, волинські, наддніпрянські, слобожанські тощо. Та опрацьовувати на них документацію не взявся ніхто, і питання зависло в повітрі…
Тим часом польська сторона опрацювала матеріали на малопольські костели XV-XVII ст. і 2003 р. їх внесли в Реєстр світової спадщини (Бінарова, Блізне, Дембно, Гачів, Ліпниця-Мурована, Сенкова). Водночас, поляки запропонували словакам опрацювати спільне подання на церкви лемківського типу, що знаходяться по обох схилах Карпат. Але словацька сторона відмовилася, а впродовж кількох років опрацювала і добилася (зусиль навіть доклали особисто президент і прем’єр) внесення в реєстр групи словацьких дерев’яних храмів (2008), серед яких опинилися два німецькі костели (Гервартів, Тврдошин), три протестантські збори (Кежмарок, Гронсек, Лештіни) та три дерев’яні українські церкви лемківського типу (Ладомирова, 1742, Бодружаль, 1658) і терезіанського (Руська Бистра XVIII).
Наприкінці 2008 р. польська сторона звернулася до української з пропозицією розробити спільне подання до реєстру церков з Польщі та України. У травні й червні група спеціалістів з Польщі (Варшава) та України (Львів, Київ) здійснила об’їзд і зробила огляд понад п’ятдесяти церков на території України та Польщі. Відразу хочеться відзначити переважно добрий, якщо не прекрасний, стан колишніх українських церков у Польщі, незважаючи на те, що більшість з них служать тепер вірним латинського обряду (власне це часто спричинило зміни в розташуванні іконостасу в просторі святині). Церкви мають охайний вигляд, переважно первісне ґонтове покриття, часто відреставровані іконостаси і навіть стінопис, збережене (дерева) чи відтворене (огорожі) оточення. Цього, на жаль, не можна сказати про церкви в Україні. Майже всі діючі святині мають нехарактерне зовнішнє покриття (бляха, часто пластик), спотворені богомазами стінописи й іконостаси, переважно знищене оточення (вирізані дерева, змінені матеріали огородження). Та все ж, часто після тяжких дискусій, вдалося підібрати й запропонувати по вісім церков з обох держав, над якими треба працювати, щоб повернути їм автентичність і сформувати пакет документів.
Це подання задумувалося під назвою “Церкви пограниччя Польщі та України”. Одночасно були поставлені певні умови. Польсько українське пограниччя охоплює Підкарпатське і Люблинське воєвідства Польщі та Волинську, Львівську і Закарпатську (частково) області України. Про церкви Холмщини (Люблинщини) і Волині навіть не йшла мова. Зате було висловлене бажання включити церкви Гуцульщини (Івано-Франківська область) та Лемківщини (Малопольське воєвідство). А ці два реґіони вже не є пограниччям. Довелося змінити назву на “Церкви Карпатського реґіону Польщі та України”, а повинно бути “Українські дерев’яні церкви”. Але й така назва не є повною. Карпатський реґіон в Україні охоплює не лише Галицьке Підкарпаття і Закарпаття, а й Буковину (Чернівецьку область). Спроби включення церков з Буковини в пропонований список викликали спротив польської сторони. Такий же спротив викликала і пропозиція включити хоч би одну церкву марамороського типу з Закарпаття. Мотивувалося це тим, що церкви цього типу представляють пам’ятки з Румунії. Практично, складено список з деяким перекосом на користь польської сторони.
Якщо взяти до уваги те, що в Карпатському реґіоні України збереглося майже 1600 дерев’яних церков, а в Польщі коло 160, то паритет вісім на вісім не може відобразити всієї багатогранності українського сакрального будівництва цього реґіону. Так, у списку домінують церкви лемківського типу з теренів Польщі, це святині в Поворознику (1600), Рихвалді (Овчарах, 1653), Квятоні (1811), Брунарах (1831) і Туринську (1801). Незрозумілою є така значна репрезентація цього типу, який уже є в Реєстрі світової спадщини на внесок словацької сторони. Церкви бойківського типу мають представляти храми з України – в Маткові (собор Пресвятої Богородиці, 1838) і в Ужку (1745); церкви давнього галицького типу в Польщі – Радруж (св. Параскеви, 1583) та в Україні – Рогатин (Святого Духа, 1598), Потелич (Святого Духа, 1502); церкви новішого галицького типу в Польщі – Хотинець (1615), Улюч (1649), в Україні – Дрогобич (св. Юрія, 1670), Жовква (Святої Трійці, 1720). Натомість неповно буде презентований гуцульський тип – Нижній Вербіж (1808) та Ясиня (Вознесіння Господнього, 1824), через небажання включити хоча б одну церкву гуцульського типу з Буковини (пропонована в Тораках, 1871), яка б представляла окрему характерну підгрупу церков. Ще одним дуже важливим питанням є необхідність включення в такий список церкви зі зламу XIX-XX ст., яка представляла б останній етап розвитку українського дерев’яного сакрального будівництва.
Але, незважаючи на певні непорозуміння, маємо надію, що це спільне, запропоноване польською стороною подання зможе врешті винести нашу національну спадщину на світовий рівень. Рівень, на який вона заслуговує.
“Наше слово” №43, 25 жовтня 2009 року {moscomment}
