Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-08-21
{mosimage}Причини, мотиви та завдання конференції з українського питання – з участю делеґатів українських громадян РП, – що мала місце 24 липня 1945 р. у Варшаві в Міністерстві громадської адміністрації (поль. Ministerstwo Administracji Publicznej) досі не є цілком з’ясовані. У переломний момент вигнання українців з Польщі до УРСР, коли в липні 1945 р. хвиля “добровільних” виїздів занепала, ініціював її Прем’єр-Міністр Польщі Едвард Осубка-Моравський1. Роман Дрозд, який щодо характеристики механізмів виникнення даної події ужив формулу “з ініціативи”, схильний уважати, що “[…] влада намагалася усвідомити українській людності при помочі її делеґатів неминучість переселення та переконати її виїжджати добровільно”2. А. Щесняк та В. Шота визначили цей механізм дій Е. Осубки-Моравського як “розпорядження […]”3. Євген Місило формулював це як “доручення” президії Ради Міністрів Міністерству громадської адміністрації4.
Кількасот тисяч українських мешканців Польщі 24 липня 1945 р. представляло у Варшаві 10 осіб: Іван Візерук, Василь Войтович, Іван Губик, Михайло Донський, Петро Дудка, Ярослав Константинович, Микола Королько, Йосиф Масляк, Андрій Назарович, Іван Чолій. Територіальною одиницею, яку мав репрезентувати кожен з них, був повіт, проте навіть в угоді між Польщею та УРСР відзначено, що повітів з українським населенням у повоєнній Польщі було 17, а не 10…
Чи українських учасників конференції можна назвати делеґатами? Радше ні, тому що вони не обиралися українцями, не мали від них будь-яких повноважень і не представляли їхнього офіційного становища. Назву “делеґат” українцям- учасникам конференції надала урядова сторона, щоб імітувати демократичний характер конференції.
Також слово “конференція” не пасує ні до форми, ні до змісту зустрічі, механізм якої зводився до виконання державною адміністрацією урядової директиви: забезпечити участю українців урядову ініціативу щодо подальшого вигнання українців з їх батьківщини. Так і сталося: розпорядження з Міністерства громадської адміністрації пішло до воєвідських управ у Кракові, Люблині та Ряшеві, які передали його повітовим старостам. Старости подбали, щоб серед відоміших, а то й невідомих українців знайти таких, які б проявляли хочби мінімальні прокомуністичні чи угодові настрої, завезти їх до Ряшева і Люблина, а звідти, якнайшвидше, літаками (принаймні тих, кого завезли до Ряшева) – у Варшаву. Отож у конференції не брали участі дві рівноправні сторони: уряд РП та демократично обрані делеґати українців. З цієї причини даного заходу не можна називати конференцією.
Урядова “очна ставка” не мала нічого спільного з засадами демократії, правової держави чи свобідного волевиявлення українських громадян. Від початку до кінця відбулася як почин, запланований згідно з тодішнім польським державним інтересом. Він прямував до повного виключення українців з рамок закону, задля чого, хоч і дивно, владі було потрібне самозречення українських представників у формі чи то компромісу, чи згоди на невблаганне політичне насильство польської держави, чи просто зради. […]
Державне розуміння завдань цього засідання зустрілося з повним запереченням зі сторони українських делеґатів, які представили дуже широку, сперту на демократичні принципи низку вимог. Їх задоволення урядом забезпечило б вільний розвиток українського національного життя в Польщі на довгий час, імовірно, що й до наших днів. Довело б також, що слід відзначити, до… занепаду діяльності ОУН та УПА в Закерзонському краю.
Для делеґатів комуністів, як М. Королька, І. Візерука чи, імовірно, І. Губика це було важке зіткнення між принципами вірності комуністичній ідеології та обороною інтересу власної національної групи. Однак усі делеґати вирішили відстоювати насамперед національну справу. Їхня стратегія була така: визнаючи вигнання як доконаний факт, довести до пом’якшення його наслідків. Директор президіального бюро Ради Міністрів Жуняк у певну хвилину зустрічі навіть констатував таке: “Ви хочете, щоб дозволити українській людності робити те, що вона лиш схоче”5. Тільки М. Королько та І. Візерук згодом визнали політику урядів Польщі та УСРР “слушною”6. Не знати, яке було справжнє ставлення представників українства до ОУН та УПА, проте у звітах з конференції авториделеґати засуджували її діяльність, принаймні цим леґітимуючи свою “близькість” до ідеї нової Польщі (до речі, про варшавську спробу угоди з українцями звіти ОУН Закерзонського краю не згадують).
* * *
Варшавська зустріч, крім зрозумілих і завжди присутніх загальних різночитань щодо її завдання, має в літературі кілька помилкових стверджень щодо самих фактів. І так М. Григор, не знати на якій основі, написав, що її ініціатором були русини-українці, які відрядили свою делеґацію у Варшаву на чолі з М. Донським7. Натомість Іван Гвать запевнив, що то “Представники лемків почали клопотатися перед найвищими органами влади”8 (цей автор узагалі звів варшавську зустріч лише до лемківського виміру). Треба сумніватися щодо того, чи прем’єр міністр “поімненно”, як зафіксувала Альдона Хойновська, указував учасників зустрічі9. Щодо цього ж самого Тадеуш А. Ольшанський написав, що їх визначали органи безпеки10, проте документально доказати це поки що важко. Не можна погодитися з Є. Місилом, що перед приїздом у Варшаву делеґати були навмисне відокремлені один від одного11: адже більшість з них разом летіла літаком з Ряшева до Варшави, а ще важливіше те, що 20 липня, тобто перед польотом у столицю, п’ятеро з поміж них спільно виготовило список своїх постулатів12, які згодом вони представили польським чиновникам на самому початку зустрічі. Так само не можна погодитися з Т.А. Ольшанським, нібито представники українців після візиту в Варшаві були арештовані13 – це була б для уряду надто жорстока антиреклама. Арештований НКВД, побитий та насильно депортований до УРСР був тільки А. Назарович14.
* * *
Одним з “делеґатів” на варшавську “конференцію” був Іван Губик (1910-1981), русин з Зиндранової Короснянського повіту. Його ім’я та прізвище згадується тільки в “Дорозі в нікуди”, до речі, у помилковому написанні – як Іван Юбич (Iwan Jubicz)15. Зокрема, він відсутній в офіційному урядовому протоколі із зустрічі16, а також у звіті делеґатів від українців Краківського воєвідства, який підписали Михайло Донський, Іван Андраш та Петро Дудка17. Можна сумніватися щодо того, яку формацію українства мав би він репрезентувати: стару, русинську, про яку натякнув М. Донський у своєму виступі у Варшаві18, чи нову – українську. Найімовірніше, не репрезентував ні одної, ні другої – він, не маючи на полі політики та прилюдних виступів досвіду, на конференції мовчав. Після повернення у Короснянський повіт і в рідну Зиндранову “делеґат” Губик, на відміну від представників Люблинського воєвідства Королька і Візерука, найімовірніше, не доклав багато зусиль, аби представити русинам Дуклянщини урядовий план політики щодо них. Вона була ж бо неприйнятно страшна. По роках Федір Ґоч, Губиків односельчанин, у спомині про нього цілком справедливо схарактеризує причину браку його аґітаційного запалу як страх (див. спомин Ф. Ґоча “Про Івана Губика” в другій частині цієї публікації). […]
1 Drozd R. Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944-1989. – Warszawa, 2001. C. 42.
2 Там же. С. 43.
3 Szcześniak A. B., Szota W. Z. Droga do nikąd. Warszawa, 1973. С. 225.
4 Misiło E. Polityka narodowościowa wobec Ukraińców 1944-1947 // Polska – Polacy – mniejszości narodowe. Wrocław-Warszawa-Kraków, 1992. С. 399.
5 Protokół konferencji w Ministerstwie Administracji Publicznej z udziałem delegatów ludności ukraińskiej // Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946. T. I. Warszawa, 1996. C. 151.
6 Korolko M., Wizeruk J. Memoriał delegacji ludności ukraińskiej województwa lubelskiego opracowany po konferencji w MAP // Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946. T. I. Warszawa, 1996. C. 162-163.
7 Григор М. Нерозв’язана українська проблема в Польщі // Аннали Світової федерації лемків. Т. ІІ. Нью-Йорк, 1975. С. 135.
8 Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків // Лемківщина. Т. І. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1988. С. 245.
9 Chojnowska A. Operacja “Wisła” // Zeszyty Historyczne. Zeszyt sto drugi. Paryż, 1992. C.12.
10 Olszański T. A. Historia Ukrainy XX w. Warszawa, b.d.w. С. 228.
11 Misiło E. Polityka narodowościowa… С. 398.
12 Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946. – T. I. Warszawa 1996. C. 144-145.
13 Olszański T. A. Historia Ukrainy XX w. С. 228.
14 Бородач В. На грані двох світів. Брендфорд, 1970. С. 297.
15 Szcześniak A. B., Szota W. Z. Цит. праця. С. 225.
16 Misiło E. Repatriacja czy deportacja… C. 147-155.
17 Там же. С. 155-158.
18 Protokół konferencji w Ministerstwie Administracji Publicznej z udziałem delegatów ludności ukraińskiej // Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946. T. I. Warszawa, 1996. C. 152. М. Донський, зокрема, сказав тоді: “Хочу взяти слово щодо трьох повітів: Ясельського, Горлицького і Новосанчівського. Досі ці люди звали себе “руськими”. Щойно тепер, коли прибули українці зі сходу, вони почали поширювати свою пропаґанду”.
Іван Губик оправдав і не виправдав себе як “делеґат” української людності Короснянського повіту на “конференції” в Міністерстві громадської адміністрації в Варшаві 24 липня 1945 р., тому що його становище було подвійне:
1) як русина, що дорожить зв’язком з власною національною групою, зокрема в момент політичного лихоліття;
2) як русина, якому польське міністерство призначило роль засобу свого впливу на цю групу, щоб якнайбільше шкодити її національному інтересові.
І. Губик вибрав стратегію мовчання в обох випадках: під час зустрічі у Варшаві і потім, у Зиндрановій, серед своїх, де він мав схиляти русинів до виїзду. Не спромігся на явний і рішучий протест, як і всі інші репрезентанти українства, проте не став також русинським квіслінґом.
Публіковані нижче документи ясно показують механізм “обирання” Губика делеґатом: просто його призначив війт у відповідь на розпорядження повітового старости, а не обрали мешканці повіту чи навіть Зиндранової.
“Делеґат” не продав себе комуністичній ідеї, не хотів престижу особи, яка візьме участь у зустрічі в столичному міністерстві. Він, імовірно, представив війтові та староству певні попередні вимоги або староство само запропонувало йому бонус: допомогу у матеріальній скруті, тобто форму підкупу. Про те, чи він справді отримав матеріальну або фінансову допомогу, документи мовчать. Слід сподіватися, що влада таки заплатила за те, що він став фіґурантом у її нечесній грі щодо русинів українців. Однак узагалі, чисто індивідуально беручи, Губик переміг: його не виселили ані під час першої, ані під час другої депортації. (бг)
1
11 липня 1945, Ряшів – Телефонограма ряшівського віце-воєводи до повітового старости в Коросні щодо вибору делеґата української людності
Telefonogram
[a]
Do
Obywatela Starosty
w Krośnie
Dotyczy wysłania delegacji ukraińskiej
Z polecenia Ob[ywatela] Premiera należy wysłać do Ministerstwa Administracji Publicznej na dzień 20 lipca [19]45 [r.] delegatów ludności ukraińskiej celem przedłożenia postulatów tej ludności. Delegacja składać się będzie po jednej osobie od powiatu.
Punkt zborny Urząd Wojewódzki Rzeszowski, Wydział Społeczno-Polityczny, dnia 17 lipca najpóźniej.
Starosta dokona niezwłocznie wyboru delegata w porozumieniu z ludnością ukraińską i umożliwi mu przyjazd do Rzeszowa.
Nadała: Więckowska Podpisany:
Odebrała: Żwirówna Za wojewodę:
Wicewojewoda:
(Mirek)
[b]
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 133.
a Нерозбірливо дописане щось олівцем вручну.
b Штамп Повітового староства в Коросні з вписаною вручну датою отримання 11/VII 1945.
2
14 липня 1945, Коросно – Розпорядження повітового старости в Коросні війтові ґміни Тилява щодо вибору делеґата української людності
Krosno, dnia 14 lipca 1945 [r.]
Starostwo Powiatowe Krosno
L.SP/A/4/33/45
Do Obywatela Wójta
w [a]
Na zarządzenie Urzędu Wojew[ódzkiego] w Rzeszowie proszę o wyznaczenie delegata wśród ludności ukraińskiej z pośród ludności ukr[aińskiej] celem wyjazdu do Ministerstwa Admin[istracji] Publ[icznej] w dniu 17 bm. na zjazd delegatów w sprawie przedłożenia postulatów ludności ukraińskiej.
Proponujе się sołtysa [б]Gubika z Zyndranowej. Proszę o przyjazd wraz z Gubikiem w dniu 16 bm. do Krosna. Sprawa niezmiernie pilna, ewentualnie w dniu 17 rano wyjechałby z Krosna. O ile Gubik nie zgodziłby się, proszę o wyznaczenie innego delegata (popularnego).
Starosta Powiatowy:
/Tebich/в
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 137.
a Крапки, не подано назви населеного пункту.
б Кілька нерозбірливих літер.
в Немає власноручного підпису.
3
16 липня 1945, Коросно – Прохання повітового старости в Коросні щодо перевозу українського делеґата
Starostwo Powiatowe Krosno Krosno, dnia 16 lipca 1945 [r.]
L.SP/A/4/45
Zjednoczony Przemysł Naftowy
Krosno
Uprasza się o bezpłatne przewiezienie Gubika Iwana z Krosna do Rzeszowa autem tamt[ejszej] F[ir]my.
Starosta
[а]
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 139.
а Немає підпису.
4
16 липня 1945, Коросно – Посвідка повітового старости в Коросні про матеріальну ситуацію Івана Губика з Зиндранової
Starostwo Powiatowe Krosno Krosno, dnia 16 lipca 1945 [r.]
L.SP/A/4/33/45
Poświadczenie
Stwierdza się, że obywatel Gubik Iwan, ur. 17 VIII 1910 [r.], zamieszkały w Zyndranowej został na skutek działań wojennych materialnie zrujnowany.
Uprasza się władze i organa o udzielenie wymienionemu pomocy.
Starosta Powiatowy:
wz
/Gościński/а
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 141.
а Підпис власноручний і друкарською машинкою.
Krosno, dnia 16 lipca 1945 [r.]
L.SP/A/4/45
Zjednoczony Przemysł Naftowy
Krosno
Uprasza się o bezpłatne przewiezienie Gubika Iwana z Krosna do Rzeszowa autem tamt[ejszej] F[ir]my.
Starosta
[а]
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 139.
а Немає підпису.
5
16 липня 1945, Коросно – Посвідка повітового старости в Коросні про виїзд І. Губика з Зиндранової до МГА у Варшаві
Starostwo Powiatowe Krosno Krosno, dnia 16 lipca 1945 [r.]
L.SP/A/4/33/45
Zaświadczenie
Stwierdza się, że obywatel Gubik Iwan, ur. 17/8/1910 [r.] w Zyndranowej i tam zamieszkały, rolnik, udaje się do Ministerstwa Admin[istracji] Publ[icznej] w Warszawie przez Rzeszów jako delegat ludności rusko-ukraińskiej w powiecie krośnieńskim.
Uprasza się wszystkie władze i organa bezpieczeństwa o udzielenie wymienionemu pomocy w podróży i niestawianie wymienionemu żadnych przeszkód.
Starosta Powiatowy:
[a]
Оригінал, машинопис.
Повітове Короснянське староство 1944-1950.
Державний архів у Ряшеві – Відділ у Сколишині, с. 22, а. 143.
a Власноручний підпис.
ПРО Ваня Губика
Cпомин Федора Ґоча,
нар. 1929 р. у селі Зиндранові Короснянського повіту
Іван (Ваньо) Губик походив (народився 17 серпня 1910 р.) і жив ціле житя у Зиндрановій. З того села взяв собі жінку і тут мав свою родину. То була здібна, але скромна людина. Він провадив сільську харчову крамницю, не мав свого поля. Громада перед війною дала йому кусок землі посередині села. Мешкав у сільськім будинку, там дали йому помешканя і місце на крамницю. Він ще перед війною був якби комуністом, щоправда, не аж таким активним, був радше прихильником тої ідеї.
Під час війни далі провадив крамницю, німці його не зачіпали. Обійшов якось також комуністичну партизанку Григора Водзіка, Грица Явиляка, Андрія Завійського, хоч може і мав з нею щось спільне. Як прийшло визволіня, Гриц Явиляк в селі Дальова зголосився до совітської армії. І під Пряшовом загинув. А Іван Губик до армії сам не пішов, його до армії спіймали – а він утік, досить скоро то зробив, бо втік з Мєйсця П’ястового разом з 20 іншими нашими хлопами, котри виділи, як гинут вояки в боях на Дуклянщині.
Як настала народна влада, він явно виступив як комуніст, став солтисом Зиндранової. Як солтис і як, певно, комуніст, у 1945 р. був покликаний на зібраня до Варшави. Зібраня було присвячене тому, чи наш нарід має виїхати зі своєї рідної землі на радянську Україну, чи ні. Як ся вернув, сказав, що правдоподібно буде вигнаня. Не розповів того вшитким, бо ся бояв. Як було виселіня на схід, його лишили. Може якось оправдався? Може мав якісь документи?
Одного разу прийшли партизани з УПА й хотіли Губика знищити. Мій стриєчний брат Стефан Ґоч спіткався з ними при циганських хатах і відрадив, кажучи, що він нічого злого людям не робит, а смерть його напевно зле вплине на село. І Губик господарював далі, по войні отримав якусь поміч, певно, з УНРИ, і солтисував – аж до смерти.
В акції “Вісла” не був, залишився в селі.
Як розвалювала ся наша стара дерев’яна церква, він прийшов до мене і спитався, що робити. Ми врадили рятувати іконостас – дали сторожові в руку, перенесли іконостас та інші речі у школу, де переховували його майже рік. Потім перенесли в наш музей.
Як повстала виробнича кооператива, стягнув у село дві циганські родини. Причинився до поверненя також двох наших родин: Ванців і Ґойдичів. Був за тим, жеби люде вертали.
Він має також заслугу в тому, що в Зиндранові в 1985 р. поставлена була мурована православна церква. У той час був солтисом, у нього питалися за думку. Не перелякався. Під час наради старших зиндранівських господарів о. Левяр казав так: “Власти в Коросні сказали: або костел римо-католицький, або православна церква. Будувати чи ні?”. Губик підійшов до мене і каже: “Слухай, як ти думаш?” – “То залежит від вас, старших”. Тоді він сказав: “Чи буде називатися греко-католицька, чи православна, але буде наша, і треба її збудувати, бо ми не знаме співати домінус вобіскум”.
Помер Ваньо Губик 28 лютого 1981 р., похоронений у православному обряді на нашому цмунтери в Зиндранові.
Спомин авторизований 7.08.08
Записав Богдан Гук
“Наше слово” №34, 24 серпня 2008 року, №35, 31 серпня 2008 року {moscomment}
