Ярослав Присташ ■ ГРОМАДА ■ 2010-04-02
{mosimage}
Пам’яті Тараса Шевченка
Т. Шевченко став ідеєю, яка об’єднує різних людей. Шевченківські дні стали нагодою для зустрічі 7 березня української громади, друзів поляків, росіян і навіть алжирця в лодзькій домівці. Зустріч вів голова місцевого гуртка ОУП Богдан Білецький. Про Шевченка як людину та про його вірші говорив сам господар, а також імміґранти з України. Олег Віюк, що родом із Рівного, розказав про значення для нього і його бабусь творів Т. Шевченка. Доповідач згадав, що обидві бабусі мали вишиті зображення поета, а одна з них щоденно читала його твори. О. Віюк зазначив, що закиди, мовляв, поет писав “мужицькою мовою”, – необґрунтовані, адже сам Шевченко говорив, що якби не писав мовою народу, то його б не зрозуміли.
А він звертався до людей з народу. Польськомовне видання “Кобзаря” в перекладі Петра Куприся розглянув Ярослав Лабич родом з Івано-Франківська (у Польщі проживає вже сім років).
Б. Білецький, крім суто презентаційної програми про творця, застосував також активну форму ознайомлення з творчістю Кобзаря. Одного з польських гостей попросив прочитати польською мовою вірш “До поляків”. Роздав слова пісні з нотами, деякі були транслітеровані польським алфавітом. Група з кільканадцяти людей у супроводі акордеона (пригравав сам Б. Білецький – на фото) заспівала найбільш популярні пісні на слова поета, а далі, коли “Шевченка вже відробили”, стихійно перейшли на народні пісні. За словами Б. Білецького, “хто прийде до клубу, мусить своє відспівати; танцювати – не конечно” – з огляду на вік постійних відвідувачів.
50 років на 70-ліття
Такий подвійний ювілей відзначає Б. Білецький. 50 років тому він приїхав до Лодзі й відразу поринув у громадське життя. Тепер йому виповнилося 70 – а він і далі безустанно веде місцевий гурток. Дивує мене його енергія. Він – хорист двох церковних хорів (греко- католицького й православного). Як греко- католик, підтримує своїм співом православну громаду. Крім цього, співає ще у вчительському хорі. Хоча й пенсіонер, проте знаходить сили і на додатковий заробіток. Це людина чи не найбільш заслужена для українців Лодзі. Б. Білецький родом зі Жнятина Грубешівського повіту, був виселений до Мазухівки біля Видмін. У Ґіжицьку закінчив педліцей за спеціальністю фізкультура. Рік працював у школі в Барчеві, потім поїхав до Лодзі підвищувати свою професійну кваліфікацію – “і як поїхав, то забув повернутися на Мазури”. Це був 1960 р. У Лодзі він закінчив учительські курси (SN) зі спеціальності “опіка за дитиною” та музика. 1970 р. закінчив російську філологію. Його діяльність у структурах УСКТ (потім ОУП) триває вже протягом 50-ти років., з яких довгий час він головує в гуртку.
У 60-і рр. українське життя в Лодзі, за оцінкою Білецького, було бурхливе. В УСКТ членами було 60 людей. Працювали самодіяльні гуртки – театральний, музичний, танцювальний, діяв також хор. 1959 р. лодзький гурток діяв у спільному приміщенні разом із греками та росіянами, і щойно 1995 р. отримав нову оселю лише для себе.
Коли питаю Б. Білецького, з яких коштів утримується приміщення, чую скромну відповідь: “спонсори”. Неофіційно знаю, що найчастіше таким спонсором є він сам. Голова гуртка сподівається, що естафету після нього перейме Оксана Ковальчик, теперішня заступник голови і тішиться, що знайшлася така людина.
Громада
Серед присутніх однією з найстарших виявилася колишня суддя Нонна Качоровська, донька полковника-петлюрівця Сергія Іванчишина (1893-1941), учасника зимового походу 1919-1920 рр. Після ліквідації табору в Каліші сім’я Іванчишинів переїхала до Варшави, а по закінченні II Світової війни вони подалися до Лодзі. Останки полковника, похороненого спочатку на православному кладовищі у Варшаві, були перепоховані в Лодзі, де лежать біля дружини. Інформацію про визвольний шлях батька Н. Качоровська дізналася від Олександра Колянчука та Омеляна Вішки, батько ж не розповідав про це малим дітям. Сама пані Качоровська майже не говорить українською, оскільки вийшла заміж за поляка і не вживала української мови протягом кількох десятиліть. Однак пані суддя від самого початку приходить до домівки і гуртується з українською громадою.
На зустріч прийшло також кілька імміґратнів з України – заробітчани, студенти з Дніпродзержинська, Житомира, Івано-Франківська, Рівного. Громадяни України стають помітною силою в Лодзі. Частина з них інтеґрується із щораз меншою старою українською громадою. Українська молодь приходить зрідка, а тут є можливість організувати цікаві зустрічі в домашніх умовах. Голова гуртка, людина старшого покоління, потребує однак допомоги, щоб вийти на студентську молодь з України. Питання в тому, чи четверта хвиля імміґрантів спроможна допомогти в розвитку вже немолодої громади? Громадяни України мають інші проблеми, головна їхня мета – заробіток, не конечно витрачати час на суспільну діяльність. Олег Віюк постійно проживає в Польщі півтора року, але перед цим бував тут дуже часто як спортсмен спідвею, потім – вболівальник, і, врешті-решт, протягом 15 років як заробітчанин (не тільки в Польщі). Він, хоча й бував “у світі”, але все одно його тягне додому в широкому розумінні, отож цій людині – подібно як і Я. Лабичу – незважаючи на щоденні турботи, хочеться співпрацювати з Б. Білецьким.
Специфікою лодзької громади є те, що тут майже немає виселенців з акції “Вісла”. Українці в Лодзі – це інтерновані з петлюрівських таборів, а також трудові міґранти з Галичини періоду міжвоєнного двадцятиліття. Це спеціалісти, яким у Галичині не давали праці і вони були змушені їхати за хлібом у центральну Польщу.
Хоч українська суспільність Лодзі, яка гуртується в домівці, невелика, то вона тримається стійко, мов острівець у морі. Як каже О. Віюк, видно “ядро громади”. На зустрічі з’являються нові обличчя, як от Людмила Васильєва з Дніпродзержинська, студентка Олена Женченко з Житомира. Проблема в тому, щоб затримати нових людей і залучити їх до спільноти. Це, здається, найважче і найважливіше завдання українців Лодзі.
“Наше слово” №14, 4 квітня 2010 року {moscomment}
