Петро Ярмола, ІІІ клас гімназії в Пєнєнжні ■ ІСТОРІЯ ■ №38, 2012-09-16

Цього року – 65-та річниця злочинної Акції «Вісла». Варто задуматися, чим вона була насправді, що мала на меті і якими є її наслідки. Щоб більше дізнатися про цю трагічну подію, я вирішив провести інтерв’ю з моєю прабабусею Параскеві­єю Ярмолою. Вона народилася 26 квітня 1920 р. в селі Вербиці. Дитинства майже не мала, бо мусила допомагати своїй матері на господарстві. Батько моєї прабабусі рано помер, коли їй було 10 років. Сім’ї було дуже тяжко, а до того в них 1930 р. згоріла хата, але завдяки вуйкові Параскевиної матері (Катерини Смик), який мав столярню, поставлено новий дім. Моя прабабуся Параскевія 1940 р. вийшла заміж за Михайла Ярмолу. У них 1941 р. народилася перша дитина – до­чка Ольга, пізніше, 1943 р., син Миколай (мій дід), а 1946 р. – наймолодший син Василь. Мій прадід Михайло Ярмола від 1942 р. належав до УПА, де став командиром. Усе село з родиною моєї прабабусі 1947 р. виселено на північ Польщі. Для моєї прабабусі Акція «Вісла» була часом жалю й болю: перед самим виїздом вона довідалася, що вбили її чоловіка.

Історична довідка
Село Вербиця належить тепер до Томашівського повіту Польщі, а колись це була частина Рава-Руського повіту. Як подає автор книжки «Село Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті» Петро Левко, 1848 р., коли в Галичині скасовано панщину, Вербиця нараховувала 120 господарств. Населення розподілялося так: 1 756 українців, 28 поляків, 32 євреї; за віросповіданням було 1 800 греко-католиків, 24 римо-католики, 32 юдеї. У селі наприкінці ХІХ ст. діяли однокласна державна школа та українська греко-католицька церква.
Вербиця була одним з найбільш національно свідомих сіл околиці. Тут уже 6 лютого 1894 р. відкрито читальню «Просвіти». На основі затвердженого львівським намісництвом статуту, у Вербиці з 8 березня 1900 р. розпочав свою діяльність гурток гімнастичного пожежно-охоронного товариства «Січ». При читальні 1910 р. був теж утворений хор, в якому дириґував учитель-поляк, що одружився з українкою з Вербиці.
У центрі села на висипаній могилі 1914 р. поставлено пам’ятник Тарасові Шевченку. На відкриття в селі Товариства руханкового (гімнастичного – ред.) і вогневої сторожі «Луг» Львівське воєвідське управління дало дозвіл 5 вересня 1926 р. Варто згадати про один факт: у ніч проти 16 травня 1930 р. (з нагоди річниці знесення кріпосного права) з ініціативи секретаря читальні «Просвіти» Миколи Тимчини і керівника товариства «Луг» Григорія Гузія у Вербиці прикрашено великими синьо-жовтими хоругвами Народний дім, де містилися обидва товариства, пам’ятник Шевченку, церкву й фіґуру на цвинтарі. Ця подія спричинилася до ліквідації товариства «Луг». Гурток Союзу українок у Вербиці почав діяти від 9 березня 1937 р., згідно з дозволом Рава-Руського повітового старости. Керівником гуртка стала Катерина Пушкар.
У Народному домі, побудованому після Першої світової війни, розміщувалися всі українські установи: читальня «Просвіти», гуртки «Рідної школи» і «Сільського господаря», Союз українок, споживча крамниця кооперативу «Надія». Крім того, у селі існувала ОУН, а після закриття «Лугу» – товариство «Сокіл». До останнього належали також мої прабабуся Параскевія та прадід Михайло. Загалом членами «Сокола» було в селі майже 100 осіб. Серед переважної більшості української громади Вербиці панував дух патріотизму з давніми традиціями, запал щирої любові до України та всього українського.
Перед Другою світовою війною в селі жило 2 110 осіб – українців, поляків, євреїв. Поляками були власники двох фільварків Ромери і Ґеперти, їхні службовці й учителі школи. Серед місцевих селян поляків не було. Євреями були піднаймачі млина, що його збудував напередодні Другої світової війни місцевий поміщик Ромер.

Коли я запитав мою прабабусю Параскевію, чи погодиться вона, щоб провести з нею інтерв’ю про Акцію «Вісла», то відповіла, що радо відповість на питання про події 1947 р. і допоможе мені, як тільки зможе.

Петро Ярмола: Розкажіть мені про події 1947 року. Про Акцію «Вісла». Як вона проходила у Вашому селі?
●Параскевія Ярмола: 6 червня, то було в середу, приїхало Військо польське, зробило ревізію; походили, пошукували партизан з УПА – вони називали їх «бандеровци». Військо тоді нічого не знайшло і від’їхало в сторону Корнів – сусіднього села. У той сам день на вечір приїхало більше війська – і вночі з 6 на 7 червня обступили ціле наше село.
Рано, 7 червня, почали знов шукати партизан з УПА і ОУН. Втоди зігнали всіх господарів, які мали вози й коні, і казали їм розвозити могили, пам’ятники, які стояли біля церкви – один з них присвячений був знесенню панщини, а другий поставлено на честь вільної України. І почали нищити й розвозити ці могили. Особливо зле поступили з нашим священиком Юліаном Криницьким та його сином: військо вбрало їх в такі старі лахи, і також казало їм нищити ці пам’ятники.
У той час у селі появився вогонь. Так десь напроти церкви, при читальні. Втоди ми, селяни, побігли до своїх хат, почали рятувати свій маєток, речі (що далося ще врятувати), a поляки почали кричати, щоб виходити з села. Я взяла свої діти і якісь дрібні речі. І ми всі пішли над річку. Поляки стали нас гнати не через село, а через корчі, аж до млина. У млині нас поділили: діди пішли до одної кімнати; жінки, які не мали дітей, лишилися надолі і там пішли до другої кімнати; жінки, які мали діти (такі, як я) пішли нагору. А чоловіків, які служили при війську, – ті, які повернулися з фронту, і всі ті, яких військо вважало за співробітників УПА, – разом з нашим священиком заарештували й повезли їх до Явожна. Хлопців віком 14–16 літ взяли з собою, дали їм свою одіж, мундури – і возили їх з собою по селі: поляки хотіли, щоб ті хлопці показували їм, де бункери, де УПА. Хто сховався у своїх криївках, особливо партизани, під час вогню просто згоріли. І власне тих згорілих, але також інших вбитих чоловіків, звозили на одне місце. І так то було: ми і плакали, і боялися, і мовчали – бо що ж було говорити. І так було в тім млині.
8 червня, близько 10 години, привезли мого чоловіка, але вже мертвого. До млина прийшло військо, кличуть: «Параскевія Ярмола!» Я ся не взивала, бо з таким прізвищем були ще інші жінки. Але коли вони крикнули «Параскевія Ярмола, дружина Михайла!» – втоди я озвалася, вони казали іти за ними. Я взяла малого Василька і трилітнього Миколая – і пішла-м. Вийшла-м надвір, а там вже стояв батько Михайла, а мій свекор – Василь Ярмола. І ще батько того другого забитого (бо їх там двох привезли) Григорій Зрада. Навкруг повно Війська польського. І як я вийшла, то не знала-м, що робити маю: чи плакати, чи кричати, чи мовчати? Мала-м такий великий жаль і страх, що стояла-м і ся не відзивала-м. Вони мене питають, котрой з них (з убитих) – мій чоловік. Я не взивалася, втоди вони крикнули: «Старий признав, що його син, а та ку**а не хоче признатися! Таких то тільки взяти і вистріляти!» Як вони це сказали, то я підірвалася й кажу: «Стріляйте: тому батькові, мені й тим дітям вже не до життя!»
Але вони того не слухали, тільки вигнали мене назад до млина. Я пішла, взяла-м зі собою Миколая й Ольгу (Василька я лишила в млині з мамою) і проваджу показати дітям батька. Коли вже зійшла з дітьми надолину, при дверях стояло двох жовнірів, то підходжу до них, а вони мене питають: «Що, ідеш показати батька дітям?» А я кажу: «Якщо можна – то так». Втоди один з них сказав: «Ні, не можна». Але той другий на те: «Нехай іде, бо діти будуть востаннє бачили батька, а вона – чоловіка». І мене пустили. Я вийшла, але там, надворі, вже нікого не було, мого чоловіка відтягнули в рівец, він там лежав у самій сорочці й штанах: цілий був збитий, чорний, але нігде не було видно ран, тільки був цілий збитий. Постояла ще трохи над ним, але діти боялися. Миколай каже: «Мамо, ходім назад до млина!» – і я повернулася.
За якийсь час кличуть мене на слідство. Там питають мене про мого чоловіка, про те, ким був, що робив – головно питали про його підпільну працю в УПА. Де я могла знати про те, що він там робив, ким був? Я мала малі діти, то думала про господарство і про те, щоб ми не ходили голодні. А про партизанку я нічого не знала. Сказала їм тільки те, що він був шевцем, що робив чоботи для себе, для родини й тим, які нам помагали. І тільки те їм сказала-м.

Продовженя в №39 за 23 вересня і в №41 за 7 жовтня 2012 року

*Ця робота здобула І місце в конкурсі ОУП «Де твоя мала батьківщина? (Моє розуміння Акції „Вісла”)».

Поділитися: