Де моя мала батьківщина, або Моє розуміння Акції «Вісла»*. Ч. ІІ

Петро Ярмола, ІІІ клас гімназії в Пєнєнжні ІСТОРІЯ№39, 2012-09-23

Жіночий хор, 1934 р., у ньому співала також моя прабабуся

А в неділю ранком до нашого села підставили фірманки, вози з інших сіл. Нас всіх з того млина випустили і сказали йти пакувати свої речі – то, що лишилося після вогню. Але не сказали, де нас повезуть, що будуть робити. Кожний біг, як тільки міг: одні за кіньма, другі – за возами, ще інші побігли там, де хто мешкав, і шукали, що лишилося після вогню. І ми прийшли на площу, де наша хата стояла; я з мамою і з дітьми, а мій свекор був ще в млині, його ще не пустили.
У той час до нас прийшло військо, питали, де УПА, але ми нічого не знали й нічого їм не сказали. Моїй мамі дали лопату й казали копати, але мама перекопала десь два рази – і поляки забрали їй ту лопату, викопали яму й кинули в ню мою маму. І знов питають, де УПА, а ми їм нічого не говорили. І втоди один з них стрілив у мою маму, але на страх, тобто при голові – і мама кинулася, він крикнув: «а то ку**а бандеровска єще жиє!» – і знов стрілили, але другий раз вже не кинулася. Я відізвалася: «Забилисьте мені чоловіка, забилисьте мені маму, то й мене забийте», – втоди забрали мені Василька, бо я його тримала на руках, і мене кинули на маму, почали нас бити…
А як вже над нами назнущалися, то дали нам фірманку й казали нам пакуватися. І почали ми пакувати: перину, подушки, одіж, трохa пшениці. Це все не згоріло завдяки моєму свекорові, бо він нашими кіньма розвозив ці могили, о яких я раніше вспімнула. І як вздрів, що горить, втоди витягнув ці речі з нашої хати й вивіз їх над ріку, і завдяки йому нам це врятувалося. Ми ці речі запакували – і вже в дорогу. Але ми не знали: де нас везуть? що буде? що з нами зроблять? Просто їхали в незнане. І як вже все ми мали спаковане, і були на возі, то пустили мойого свекора. Ми рушили в дорогу: моя мама вела корову, я з дітьми була на возі, а мого свекора поляки скинули з воза і казали йому йти. Він був уже старий, не давав ради іти, вчепився воза – і так ішов цілу дорогу аж до Белжця.
Там чекали на нас вже вагони, такі для худоби. В нашому вагоні було 10 родин, але без худоби, самі люди, худоба та інші звірята були в інших вагонах. Пам’ятаю, що потягом ми їхали цілий тиждень, але тільки вночі, а через день стояли. Очевидно, коли ми стояли, треба було назбирати чогось худобі – і ми ходили зривали траву, а то води носили. Раз, а може два військо дало нам суп з кукурудзи, але я його не їла, тільки діти їли. А я весь час задумувалася, де нас везуть, що будe? Мала-м великий жаль за чоловіком…
Привезли нас до Орнети і знов дали фірманки. Ми приїхали до малого села Первільти (ґміна Лельково), тут мешкали вже дві родини, також українці, приїхали скорше. Но і як ми приїхали, то ні дверей, ні вікон не було, сміття по вуха, смердить, брудно, просто не знати, чого вчепитися. Але треба було якось жити. Знайшли ми якусь бляху, якісь цегли, поклалисьмо бляху на цегли, розпалилисьмо вогонь, так варили якийсь суп або воду. В одній хаті ми мешкали в п’ять родин. Варунки були дуже тяжкі, першу ніч ми спали в такому поміщені разом з кіньма: ми з одного боку, а коні з другого. Ту одіж, що ми мали, то постелили і якось так спали.
І так через рік ми мешкали в цій хаті. А вже на Різдво в 1948 р. з в’язниці повернувся Степан Коць, голова однієї родини, з якою ми мешкали. І він виразно заявив, щоб ми ішли до іншої хати. Почав розділювати хату, а нам казав іти деінде. В тому селі була ще друга хата, але непорожня, замешкували там три родини. І ми прийшли до неї з мамою і з дітьми. Трохи позамітали, прибрали, побілили, почали мешкати.
Літом дуже тяжко було. Пам’ятаю, що моя мама ходила косити, бо чоловіка в нас не було. Свекор з нами мешкав до певного часу, а пізніше перепровадився до котрогось зі своїх синів. І так було: мама косила, ми то висушили, так трохи для корови ми сіна мали. Пізніше, як мої діти підросли, цей дім, в якому ми мешкали, трохи відремонтували, у цій хаті живемо й донині. А ці всі родини, які мешкали в нашому селі, пізніше просто виїхали – лишилася тільки наша родина й родина Коців.
На господарці лишився мій старший син Миколай, а другий, Василь, вибрав школу. Він вчився в будівельній школі, був нею дуже вдоволений і добре вчився. Коли йому сповнилося 18 літ, був травень: у п’ятницю писав, що вже в школі нема науки, тільки практики, а в понеділок я дістала лист, що він втопився. Для мене був це великий біль.
Пам’ятаю, що дискримінація нас, українців, була навіть у школі. Мій Василько належав до тих, які відверто потрафили заявити про свою національність. А в школі, коли довідалися, що він українець, автоматично обнижували йому оцінки: а то з польської мови, а то з інших предметів. Дотепер не знаю, чи він сам утопився, чи хтось до того причинився. Можливо, що його втопили за це, що він був українець.
Дуже тяжко було по переселенні, але ми перетривали. і вже тепер ми можемо відверто заявити про свою приналежність до української нації.

Коли Ви приїхали на Вармію і Мазури, як тоді до українських переселенців були наставлені сусіди-поляки, польська влада?
●Тоді в цьому малому селі, де мешкаємо, поляків не було, самі українці. А поляки, що мешкали в сусідньому селі Лайсах, то нам помагали. Коли настала весна 1948 р., треба було щось загорати. і власне солтис цього села призначив нам від них одного господаря, щоб загорав поле, а з ґміни признали трохи збіжжя, ми мали вже що засіяти. Отже сусіди-поляки не були до нас наставлені неґативно, а нам помагали.
Пам’ятаю: був такий Сіслицький, то він нам загорав поле, приніс нам навіть горнєтка, бо ми не мали, пили з пушок, поробилисьмо з них горнєтка. Шукалисьмо німецьких горнєток, слоїків, бо не було де подіти молока, а малисьмо корову. А там все розкрали, нічого не було. Але з часом ми мали вже збіжжя, бульби, якось помалу почали жити. Один з польських сусідів купив мені ровер, бо він був таким вищим в PGR (Рільничий державний кооператив, пол. Państwowe Gospodarstwa Rolne – ред.). І так то виглядало. Отже ставлення поляків до нас не було поганим.

Чи можете сказати, як Ви почувалися, коли Вас вивозили? Що Вас найбільш заболіло в Акції «Вісла»? Чого Вам найбільше шкода?

●Нам всього було шкода. Але найбільший жаль я мала за чоловіком. Ми виїхали, а він там лишився сам – і я донині не знаю, де він похований, де його кості. Цілу дорогу я думала, що зроблю сама з тими малими дітьми. Переселення було страшне, їдеш – не знаєш де, що буде. Я тоді взагалі не думала про життя, думала-м про мого чоловіка, про те, що поляки з нами зроблять, чи завезуть нас в якусь пропасть, заб’ють – і вже.

Чи Ви хотіли якимось чином попрощатися з рідним селом, з чоловіком?

●Там вже не було з чим прощатися. Село було спалене, а чоловік – вбитий. З того болю я й не знала, що думати. Діти плакали, треба було спішитися, виїжджати, а на прощання вже часу не було.

Чи Ви очікуєте чогось від теперішньої польської влади, польського уряду, якщо йдеться про Акцію «Вісла»?
●На початку, по Акції «Вісла», ми хотіли, щоб нам дали якусь добру хату, вікна, двері. А тепер – що ж я можу хотіти, як я вже стара, маю дев’яносто два роки. Від польського уряду очікувала-бим того, щоб заґварантував українцям можливість вивчати рідну українську мову, хочу, щоб не дискримінували нас і щоб молоде українське покоління не мусіло боятися того, що є українцями. Щоб існувала Греко-католицька церква, українські товариства. Щоб Польща не заборонювала існувати українській громаді, так, як то за моїх часів було.

Яким Ви бачите майбутнє української громади в Польщі?

●Думаю, що майбутнє нашої громади залежить від теперішньої молоді, вона вже підростає. Як буде підтримувала рідне, українське, як буде вірна Церкві, рідній мові, Україні – то ми перетриваємо. А як буде думала зовсім про щось інакшого, то ми пропадемо. Це все в руках молоді. Остаточно думаю, однак, що ми перетриваємо.

Що повинно зробити українське молоде покоління, щоб зберегти українську самосвідомість?

●Найбільше повинно триматися своєї Церкви, релігії, своєї мови, не забути її. Завжди пам’ятати про свою національність, щоб ті прадіди, – які воювали за волю України, за те, щоб українці не пропали, – втішилися на тамтому світі й побачили, що дійсно так є. Що наша слава не пропала і що українці в Польщі надалі живуть.

(В інтерв’ю збережено ориґінальний стиль мовлення з говірковими вкрапленнями – ред.)

Закінчення в №41 за 7 жовтня 2012 року

*Ця робота здобула І місце в конкурсі ОУП «Де твоя мала батьківщина? (Моє розуміння Акції „Вісла”)».

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*