ІСТОРІЯ ■ №52, 2018-12-30

Який це був рік Божий? Точно невідомо – орієнтовно десь середина XIV століття. Тоді, після смерті Юрія ІІ, на теренах Волинського князівства утвердилися литовські Гедиминовичі – у Луцьку Любарт, зрущений та хрещений під іменем Димитрія, а у Бересті Кейстут, що мав свою столицю у Троках та дотримувався «богомерзкої» для християн язичницької віри литовських предків. Однак і йому не спала би на думку єретична гадка написати своє розпорядження литовською мовою.

Для цього потрібна була мова книжна, отже руська. Так писар, ймовірно саме в Бересті, створює грамоту «от князя от Кестутя и от князя от Либорта у Торунь к мѣстычемъ». Ідеться в ній про це, що купці зі своїми товарами отримують вільну дорогу на контрольованій обома володарями руській території – «через Дорогычинъ, чересъ Мелникъ и черес Берестие до Лучьска».

Звісно, торуняни подорожували Віслою та Бугом. У середньовічну добу, коли дорога суходолом, із важким вантажем, зокрема у весняну й осінню пору, перетворювалась на справжнє «ходіння по муках», саме сплавні ріки були шляхами найбільш вигідними, отже, містоутворюючими. Тому й не дивно, що половину з шести волостей-повітів, які у першій чверті XVI століття стали основою для утворенння Підляського воєводства, складали саме округи, центрами яких були вищеперераховані міста на березі Буга. У княжу ж добу була тут, за словами польського історіографа Яна Длуґоша, «брама Русі» – на схід ішов шлях у напрямку Києва, на південь – у сторону Волині й Галичини.

Ніщо однак не вічне й сьогодні, в добу комфортного та швидкого залізничного й колісного транспорту. Свою «вагу» зберіг лише Бересть – зараз це 350-тисячне обласне місто у Республіці Білорусь, що разом зі своїм «передмістям» на польському боці Бугу – Тересполем, залишається важливим пунктом на Європейському транспортному коридорі № 2. Натомість два інші надбужанські міста, по суті, повністю маргіналізувалися, зокрема – Мельник, кількість мешканців якого не досягає навіть тисячі, і який до того ж втратив міські права (у ході адміністративної реформи 1934 року). Однак забувати про нього було б гріхом, адже у князівську – як руську, так і «литовську» – добу відбувалося тут чимало цікавих та важливих подій. У наш же час, у 1991-1992 роках, саме в Мельнику починалась історія великомасштабних українських культурних заходів у пленері – спочатку з назвою «Музичні діалоги над Бугом», а на рік пізніше «Фестивалю української культури на Підляшші».

Мельник: початок існування

Перша особливість Мельника – це незвичайний для назагал рівнинного Підляшшя, горбистий ландшафт. Сформувала його кінцева морена льодовикового щита, який насунувся сюди 170-120 тисяч років тому. Отже, центральна частина оселі розташовується на своєрідному натуральному амфітеатрі над Бугом. Над ним ще підноситься гора заввишки 204 м над рівнем моря. Можна сказати, що підноситься не лише до фізичного неба, але й до духовних небес, адже її назва – Вшестя (у місцевій говірці Вшестє, в офіційному записі польською – Uszeście). Утім, чи найменували узвишшя від церкви або каплиці присвяченій Вшестю (Вознесінню Господньому), що колись могла стояти на цьому особливому місці? Це, звісно, лише здогади, у які, однак, дуже хочеться вірити.

Найдавніший документальний слід історії Мельника залишив нам холмський літописець, який вів лицарську оповідь про життя та вчинки Данила Романовича.

За 1260 рік він розмістив у літописі розповідь, з якої виникає, що цей видатний персонаж давньоукраїнської історії, у тому числі засновник Холма, перебував тоді у Мельнику та «помолився Богу святому, Спасу Ізбавнику» перед іконою «во церкві святої Богородиці», що «і нині стоїть в великій честі» та яку «обіцяв Данило король украшенням украсити». В оригіналі стилізація цих рядків дещо неясна, тому, на думку одних істориків, Данило молився Богу перед іконою Богородиці, адже саме її зображення оточували особливим культом. Інші переконані, що йшлося про моління до ікони Спаса, отже, з представленням преображення Господнього. Та гадають, що з цією іконою, згодом, мовляв, перенесеною у монаший скит в урочищі Сумінщина, пов’язані початки підляського Фавору – Святої Гори Грабарки, куди 19 серпня, на Преображення Господнє, сходиться багато людей. Скит, звісно, мали б заснувати монахи з київської Печерської лаври, що тікали від татарського нашестя, адже всі тутешні легенди, позаписувані у ХІХ столітті віддзеркалюють традиційну орієнтованість саме на Київ і культ печерських чернців, зокрема преподобного Антонія.

Далі з літопису можемо вичитати, що при поділі «вотчини» між обома Романовичами, Мельник з Дорогичином опинився саме у волостях Данила (старшого з братів; молодший, Василько, тримав волинський Володимир та Берестя й Більськ), відтак його синів Шварна і Льва та онука Юрія Львовича. Чергове джерело походить аж з 1366 року, коли між сторонами, що воювали, був укладений мирний договір за галицько-волинську спадщину. Мельник тоді, разом з Берестям, Кам’янцем, Дорогичином і Більськом, увійшов до складу Троцького князівства, яким володіли Кейстут Гедиминович, а потім його син Витовт. Після укладення унії у Креві, унаслідок якої краківський королівський трон опинився у руках Ягайла та його нащадків, Мельник став «станцією» на одному з відгалужень шляху монарших мандрівок поміж Вильном та Краковом. Зокрема, 1501 року тут перебував, чекаючи на результат старань про польську корону, Олександр Ягайлончик (з 1492 року – великий князь листовський, руський і жомойтський). Платою за неї було затвердження ним «Мельницької унії», що заново визначала відносини між Великим князівством Литовським і Короною Польського королівства (литовський сойм її не ратифікував) та «Мельницьким привілеєм», який у цій же Короні, з одного боку, обмежував прерогативи королівської влади, а з другого – мав гарантувати утримання переваги магнатів над рядовою шляхтою.

Для самого ж Мельника наслідком півторамісячного перебування «господаря» (великого князя) Олександра стали привілеї на магдебурське міське право. Це був черговий етап у створенні новітнього міста поряд із замком, який служив монархам та старостам, що управляли справами Мельницької землі. Проведені останніми роками дослідження вказують, що міський ринок, який зараз перетворили на парк, був облаштований поміж другою половиною XV та першою половиною XVI століть, а багатий археологічний матеріал дозволяє зробити висновок про тодішній інтенсивний розвиток міста. У шарах з XVI століття – початку XVII століття, які опинилися на глибині півтора-двох, а місцями й чотирьох з половиною метрів під сучасним рівнем ґрунту, знайдено, зокрема, залишки дерев’яних та мурованих цегляних будівель імовірно публічного призначення. Однак нашарування з пізнішого періоду вказують на економічний занепад Мельника, викликаний воєнними катаклізмами середини XVII століття, зокрема «шведським потопом». Тоді також були знищені муровані й дерев’яні будинки мельницького замку, споруджені у XV-XVI століттях. Цього разу розташування на шляху притягнуло не багатих гостей, а лихо.

Давня історія, що сягає сьогодення

В одному з шурфів (шурф – вертикальна, рідше похила гірнича виробка, прокладена з поверхні землі для розвідування та добування корисних копалин, вентиляції шахт тощо, – ред.) на міському ринку археологи докопалися до цілинного шару крейди. Імовірно, саме цей мінерал, у княжу добу відомий під назвою «мѣлъ» (слово крейда запозичене з німецької), дав назву місту. Звісно, в українській історичній та географічній літературі її записують як «Мельник». Така форма виправдана, адже саме вона постійно вживалась у писаних руською книжною мовою літописах і офіційних документах з часів приналежності Підляшшя до володінь великих князів литовських, руських і жомойтських (у транскрипціях латинкою «Melnik»; польською, зрозуміло, з пом’якшенням – «Myelnik», «Mielnik»). Це здається підказкою про те, що початок городові над Бугом дала якась оселя мельника – людини, яка була власником або працівником млина. Коли однак зазираємо у так званий Галицько-волинський літопис, що вівся у Холмі та волинському Володимирі, знаходимо в ньому написання, що вказує на походження назви від м’якого білого каменю («ко Мѣлнику», «из Мѣлника»).

Отже, насправді був це «Мільник», місто, яке, як і Холм, розташоване на крейді (це, до речі – одна й та ж сама смуга мінеральних родовищ). Видобування крейди та виготовлення з неї будівельного матеріалу відоме тут з середини XVI століття, коли згадуються «міловник» й «копач вапна». Із дещо пізнішого часу маємо згадки про випалювання вапна як мельницькими міщанами, так і селянами. Цей промисел розвинувся, зокрема, у XVII столітті, коли в регіоні стало популярнішим муроване будівництво магнатських резиденцій та храмів.

Саме ж місто залишалося майже повністю дерев’яним. Поза тими мурованими спорудами, які існували у середині ХІХ століття, воно обмежувалося трьома такими ж храмами – церквою Різдва Пречистої Богородиці (друга парафіяльна церква і каплиця на цвинтарі були дерев’яними), костелом, який залишився з давнього замку (був ще й «костелик дерев’яний») та збудованою саме в цей час гебрейською синагогою.

Ручне видобування крейди збереглося до післявоєнного часу, але у 1950-х тут створили державне підприємство, яке почало видобувати її у більш-менш промислових масштабах. Зараз це – єдиний у Польщі відкритий крейдяний кар’єр, який надалі діє (на східній периферії Мельника, його можна роздивитися зі спеціальної вежі). Вапна тут ніхто вже не випалює, адже крейдяний порошок – це перш за все добриво для рільництва, яке зменшує кислотність ґрунту. А ще років 40 тому, в торгівельні дні, можна було хоч би й на більському ринку купити мельницьку «глинку», якою дехто надалі білив хати та печі.

Ще століття тому в білених хатах з битими глиняними печами жили й мельницькі та інші підляські селяни. Цю первісну, для сьогоднішньої молоді – екзотичну, мальовничість уже стер час. Однак, паралельно зі зниканням матеріальної «старовини» з міського і сільського краєвиду, наші зацікавлення давниною постійно зростають. А Мельник, зі своїм літописним минулим й оригінальним природним та культурним ландшафтом, – одне з таких місць, де до давнини легко доторкнутись.

Поділитися: