Кася Комар-Мацинська ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №2, 2020-01-12

Розмова з кураторками виставки «Центр світів знаходиться тут», візуальними художницями, перемишлянками – Лілею Каліновською та Ядвіґою Савіцькою.

Polskojęzyczna wersja tekstu – tutaj.

Виставка відбулася у міському просторі Перемишля на околицях вулиці Костюшка (де знаходиться Народний дім), у грудні 2019 року. Це – авторський проект Лілі Каліновської та Ядвіґи Савіцької, реалізований завдяки фінансовій підтримці Ґете-Інституту та співпраці з Товариством покращення міста, Товариством приятелів науки, Об’єднанням українців у Польщі, Спільною ініціативою «Разом на 100» та кав’ярнею «Лібера».

Фото з facebook.com/Kawiarnia.Libera

Деякі мешканці нашого міста полюбляють говорити, що в Перемишлі нічого не відбувається. Ваш проект доводить, що це неправда, хоча тематичний акцент виставки – це моменти з минулого. Чому?

Ядвіґа Савіцька: Дійсно, коли ми говоримо про Перемишль, складається враження, що все хороше тут уже сталося – приблизно на зламі XIX-XX століть. Тоді місто було успішним економічно та культурно, до його розвитку долучалася місцева інтелектуальна еліта. Однак ті часи вже минули, контраст між тодішнім і сьогоднішнім Перемишлем видно неозброєним оком. У нашому проекті ми повертаємося до минулого, аби зрозуміти динаміку змін, особливо в контексті різних національностей, які колись тут мешкали. Звісно, ми не вернемо тих часів, не хочемо архаїзувати сучасність. Проте можемо спробувати самостійно створити таку ситуацію за допомогою доступних засобів.

Ліля Калиновська: Ми хочемо замислитись над тим, звідки береться це враження – що зараз усе погано. Ідеться про те, щоб відчуття «важливого моменту» перенести з минулого в сучасність. Не втрачаючи з поля зору того, що не змінюється – «центр світів» залишається тут.

Чому «Центр світів знаходиться тут»?

Ліля: Гелен Дойч, психоаналітикиня та одна із постатей, яка надихнула нас на створення виставки, у своїх спогадах писала, що центр світу – у їй рідному Перемишлі. Однак цей вислів ми знайшли тоді, коли вже вигадали назву заходу.

Ядвіґа: Головне значення має тут множина: світів. Вона підкреслює, що ностальгічне, динамічне минуле складається з багатьох культур та людей. Тепер, дозволяючи собі говорити відкрито про різні справи, ми творимо це відчуття центру. Бо він знаходиться там, де діється щось цікаве, навіть якщо це не триває довго. Є багато різних місць, але, почавши робити щось саме тут, ми творимо свій центр. Отож він – там, де ми і наша активність.

Ліля: Ця назва говорить також про те, чим була і є багатокультурність. Не в тому банальному значенні, коли маємо один великий та різноманітний Перемишль, де всі тримаються за руки. Ми не прагнемо сентиментального та ідеалізованого уявлення про минуле. Зосереджуємося на тому, що тут був центр різних світів і культур, які жили поруч, але кожна з них була окремою. Звісно, вони перепліталися, але цей світ не був монолітним. Співіснування серед різноманітності ніколи не є легким.

Чому «Центр світів» розмістили біля вулиці Костюшка?

Ліля: Все почалося від кам’яниці на вулиці Ринок 26, де колись мешкали дві знамениті персони: Гелен Дойч та Олена Кульчицька. Їхні біографії, а також цей момент – в якому вони могли зустрітися, хоча зовсім не мусили – створив ідею виставки. Центр перенісся, одначе, в напрямку вулиці Костюшка: це природне сусідство Ринку та цієї кам’яниці.

Ядвіґа Савіцька

Ядвіґа: Ми хотіли, аби мистецька подія була прив’язана до цієї вулиці. Ідучи від кам’яниці на Ринок 26 у напрямку Сяну, ми дивилися, що могло би бути корисним для експозиції – особливо вікна та вітрини. Із цього почалися роздуми про мистецьке втручання в закинутий простір.  Кав’ярня тут також мала велике значення, адже початок ХХ століття – це інтелігенція, яка засиджується в кав’ярнях.

Ліля: Для нас важило те, що на вулиці Костюшка знаходиться Український народний дім та Товариство приятелів наук. Перенесення історичних пунктів з минулого в сучасність, щоби нагадати про неперервність їхнього існування, було для нас дуже важливим.

Чому ви вирішили зосередитися на історії Гелен Дойч та Олени Кульчицької?

Ліля: В основному через те, що пам’ять про жодну з них досі не була вшанована в публічному просторі Перемишля. Про Гелен Дойч часом згадують, що вона була ученицею Фройда; Олена Кульчицька, хоч має свій музей у Львові, у Польщі залишається невідомою. Якби не докторка Ольга Соляр, яка почала розповідати про них в контексті кам’яниці, де жили обидві жінки, ми б і далі нічого про це не знали. А це були дві непересічні постаті, своєю незалежністю вони випередили епоху, у якій жили. Дойч тікала з хати, поки батько не дав її письмової гарантії, що дозволить скласти іспити на атестат зрілості. У свою чергу, Кульчицька ніколи не була одружена, не вписувалася в жодні рамки, які були обов’язковими для тодішніх жінок. Важко знайти біографії, які могли би дати краще уявлення про емансипацію. Вони та їхня кам’яниця – це суть багатокультурного Перемишля.

Ядвіґа: Перспектива Гелен та Олени дозволила нам говорити про Перемишль у спосіб, який ще не використовувався. Ми знаємо, що в місті були ініціативи з встановлення їм пам’ятної дошки, але чомусь вони не реалізовуються. Це також віддзеркалення минулого в сьогоденні – ніби є бажання, але нічого не виходить. Художній вимір Кульчицької та Дойч у центрі нашої діяльності дозволив розвинути також мотиви поїздок та повернень: Гелен Дойч мусила виїхати з Перемишля на навчання, Олена Кульчицька приїхала сюди саме для того, аби навчати інших і займатися своїм мистецьким салоном, який став осередком життя української інтелігенції. Це був час динамічного творення нової національної свідомості – і польської, і української, і єврейської.

Чи художники, з чиїх робіт складалася виставка, пов’язані якимось чином із Перемишлем?

Ядвіґа: Переважно ні. Ми запросили художників, які працюють з темою пам’яті в міському просторі, готові до ризиків і до того, що те, що вони зроблять, може пройти зовсім непоміченим або навпаки – сприйматися як провокація. Ми шукали людей, для яких це перевага – виставляти свої роботи на вулиці, а не в галереї, куди публіка приходить спеціально і де не треба боротися за увагу. Важливою була також присутність місцевих творців – тому ми подумали про студентів.

Ліля Калиновська

Ліля: Ми думали, що місцевим студентам будуть близькі теми, про які ми говоримо – у перемиському виші навчається багато громадян України. Ми проводили майстер-класи у Перемишлі і в Ряшівському університеті. Думки студентів були дуже цінним, хоча й не настільки численними, як  ми сподівались. Щодо митців з-поза міста – ми дали їм можливість приїхати сюди раніше, вслухатися в Перемишль, побути в ньому. Вони мали нагоду походити вулицями, порозмовляти з людьми, пошукати цікаві речі на блошиному ринку. Їх дивував галицький сентименталізм та ностальгія за часами Австро-Угорської імперії, інтригував захват часами заборів, неволі.

Перед виставкою у місті можна було помітити велику суспільну мобілізацію. Звідки цей ентузіазм в ексклюзивному просторі сучасного мистецтва?

Ліля: Наш проект показав суспільний потенціал того, як можна сприймати мистецтво. Виставка була дуже нестандартна: вона не відбувалася в галереї, де всі відвідувачі одне одного знають. Ми були на вулиці і, можливо, саме тому прийшло чимало людей, які переважно не ходять на виставки. Окрім традиційного художнього середовища, нам вдалося відкритися для людей вразливих на суспільні події.  Для мене це дуже важливо. За нами не стояла жодна інституція, тому ми потребували багато допомоги – й отримали її. Цей проект відбувся завдяки тому, що прийшли люди, «закатали рукави» і почали працювати, допомагати.  З’явилася дуже добра енергія та сила.

Це щось, чого Перемишль потребує…

Ліля: І що потрібно його мешканцям. Я не раз чула від людей, що їм хочеться більшого, бо вони відчули силу спільного творення. Я бачу, що вони дуже цього потребують– разом брати участь у якійсь діяльності. Сама ідея виставки була важлива, але найвагомішим стало те, що кожен міг допомогти, бо проект був відкритий.

Чи завдяки таким ініціативам, яких, сподіваємося, буде більше, Перемишль має шанс будувати новий імідж – міста, що розвивається завдяки мистецтву?

Ліля: Не знаю. Я намагаюся творити такий простір, бо з багатьох точок зору мені не зовсім комфортно в Перемишлі. На жаль, не думаю, щоб влада Перемишля була зацікавлена у цих справах і в тому, аби створити з їхньою допомогою головний імпульс для розвитку міста.

Ядвіґа: З іншого боку, беручи до уваги реакції художників, які взяли участь у нашій виставці, люди охоче приймають запрошення до Перемишля. Місто має потенціал, але його не можна шукати серед «зношених» тем. Тому не Швейк, не Перемишльська фортеця.

Ліля: Я, звісно, погоджуюся – місто має потенціал. Воно гарне і різноманітне, має багату історію. На жаль, сучасний контекст і складна історія спричиняють, що насправді ми щодня заново приймаємо рішення – чи хочемо тут жити. 

***

Ліля Калиновська – художниця, активістка, членкині Товариства покращення міста Перемишль. Докторантка на Відділені Мистецтва Ряшівсього університету. Сценографка та дизайнерка інтер’єру, закінчила магістратуру в  Академії мистецтв у Кракові.

Ядвіґа Савіцька – художниця. Навчалася на факультеті живопису в Академії мистецтв у Кракові у Юрія Новосільського. Створює у публічному просторі картини, фотографії, текстові інсталяції, виставки. Працює в Інституті Мистецтва мистецтв Ряшівського університету.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*