Після низки не надто позитивних новин із Перемишля, які останнім часом потрапляли в медіапростір (наприклад, найсвіжіша – про скасування вул. Бл. Й. Коциловського), можливість написати про гарну і творчу подію, яка є щирим і невимушеним мистецьким жестом солідарності для української меншини, сприймається як подих свіжого повітря. Якщо додати, що ця подія стосується глибини, суті багатокультурної традиції цього міста, відкрито говорить про природну українську присутність над Сяном і була організована двома сучасними перемиськими художницями, за походженням – польками, то з’являється черговий аргумент, який доводить, що в Перемишлі не все так однозначно, як могло б здаватися.
13 грудня в міській кав’ярні «Лібера», що знаходиться напроти будинку Українського народного дому, відбулося відкриття виставки «Центр світів є тут» (пол. – «Centrum Światów Jest Tutaj»), інспірацією до якої стали біографії двох визначних перемишлянок – українки, художниці Ольги Кульчицької та єврейки, психоаналітика Гелени Дойч. Її кураторками є Ліля Каліновська і Ядвіґа Савіцька – дві артистки, мешканки Перемишля. Їхня виставка присвячує багато уваги мові емансипації жінки, її бажанню незалежності та дорозі до успіху у своїй професії. Це спільний чинник біографій Гелени Дойч і Олени Кульчицької, важливий у контексті епохи – як першої половини ХХ ст., так і сучасності.
Специфікою виставки було розміщення її елементів у міському просторі, а саме у вікнах декількох будинків, розташованих неподалік кам’яниці за адресою Ринок 26, у якій у різні періоди свого життя мешкали Олена Кульчицька і Гелен Дойч. До списку експозиційних місць потрапили, між іншими, вітрини Українського народного дому, у яких аж п’ятеро художників реалізували свої художні інсталяції. Кожна з робіт, які об’єднує приналежність до сучасного мистецтва, у свій оригінальний спосіб торкається проблем культурної спадщини цього міста та регіону.
Мотиви, що з’являлися в презентованих працях, – це виїзди й повернення, невід’ємні частини життя цього міста, ностальгія за минулим та доповнення історії новими елементами. Оскільки вернісаж вистави відбувся в грудні, у якості експозиційного елемента та художнього матеріалу авторки вирішили використати також ялинки. Артисти та студенти художніх напрямів вишів із Перемишля і Ряшева прикрасили їх власноручно виготовленими прикрасами. Усі ці дії у свій спосіб пов’язані з супровідною темою виставки – динамічним співіснуванням різних культур, релігій і націй, що в історії Перемишля уособлюють постаті Кульчицької та Дойч.
Як пояснюють кураторки, назва «Центр світів є тут» – це, з одного боку, перефразування слів Гелени Дойч, яка в одній зі своїх книжок писала, що для неї центр світів є саме в Перемишлі, а з другого – своєрідний діагноз життя тутешнього суспільства. Тут, у місті, протягом століть переплітаються між собою різні світи, проте, на жаль, спільні пункти між ними були і є певною мірою обмежені. Тому говоримо про багато світів, а не один об’єднаний.
Як це часто буває в сучасному мистецтві – роботи, презентовані на виставці, контекстуальні, інтердисциплінарні (створені в різних жанрах, за допомогою різних матеріалів і технік), а їхня інтерпретація вимагає глибшого аналізу. Проте ця недомовленість також вписана в концепцію виставки. Своєрідним доповненням мали стати лекції науковців – істориків та літературознавців, які відбулися 14 грудня в приміщеннях Товариства приятелів наук (TPN – Towarzystwo Przyjaciół Nauk) і згаданій раніше кав’ярні «Лібера». Вони стосувались історії Перемишля початку ХХ ст., коли місто переживало свій найдинамічніший розвиток, а різні артистичні та гуманістичні середовища (і українське також) були переповнені амбіціями зростання та ривалізації, щоб дорівнятися до найбільших метрополій Австро-Угорської імперії.
Саме про ностальгію за часами давньої імперії, за чимось, що безповоротно минуло, розповідає інсталяція Людомира Франчака «Діорама», яка знаходиться у вікнах Народного дому з боку провулка Бравого вояка Швейка. Це дуже ніжна, ледве помітна «художня інтервенція» в структуру, яка на перший погляд здається покинутою. Запилені вікна приміщень будинку, котрі зараз не використовуються, бо він знаходиться в процесі ремонту, навівають меланхолію, яка, здається, притаманна жителям Галичини.
Останнє вікно з боку провулка Швейка використала Едита Шульц для текстової інсталяції «Для людей», виконаної у стилістиці «типо-польо», яка відноситься до аматорської типографії, масово cтворюваної на початку 90-х років ХХ ст., коли настав капіталізм і людям почало здаватися, що тепер вони все можуть. Наприклад, самотужки творити яскраві реклами, вивіски, анонси. Цей час також став вагомим в історії міста. Перемишль був тоді столицею воєводства й стрімко розвивався. Зараз після того лишилася тільки згадка та не найкраща естетика публічного простору.
У двох великих вікнах Народного дому з боку вул. Костюшка з’явилися роботи Кароліни Нівелінської «Неустанний рух міста» та текст «Перший раз в Дрогобичі» Еви Зажицької, який також відносився до перформенсу цієї артистки. Відбувся він на завершення вернісажу 13 грудня у фойє Народного дому.
Останню невелику вітрину приміщення української установи, де колись була перукарня, а ще зовсім недавно знаходився офіс працівника ОУП у Перемишлі, використала для своєї роботи кураторка вистави Ліля Каліновська. Створила в ньому макет кам’яниці, у якій по сусідству знаходяться кімнати Гелени Дойч і Олени Кульчицької. У цей символічний спосіб авторка показала, як поруч могли жити ці дві жінки, а також як постійно живуть спогади – про місця, які існують і досі, і про час, який уже не повернеться.
