Степан Міґус ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №50, 2019-12-15

Віктор-Марек Лейк про 25 років на посаді уповноваженого в справах національних меншин.

Віктор-Марек Лейк працював журналістом, був засновником квартальника «Студії та екуменічні документи», а також щомісячного часопису «Євангелістський огляд – слово та думка». Пізніше став депутатом Сейму, відновив польську Спілку християнської молоді. Від вересня 1994 року Віктор-Марек Лейк працював спершу уповноваженим Oльштинського воєводи у справах національних меншин, а потім – уповноваженим маршалка Вармінсько-Мазурського воєводства. За свою діяльність для рівноправності національних меншин у 2016 році Лейк отримав відзнаку – Хрест заслуги зі Стягом ордену заслуги Федеративної Республіки Німеччина. Наприкінці 2018 року голова Ольштинського відділу ОУП через українське посольство у Варшаві звернувся до президента України з проханням також нагородити Віктора-Марека Лейка державною відзнакою. Однак відповіді немає досі.

Віктор-Марек Лейк. Фото Степана Міґуса

Степан Мігус: 25 років на посаді уповноваженого у справах національних меншин – як ви оцінюєте цей час?

Віктор-Марек Лейк: Насамперед – він промайнув дуже швидко, наче один день, як співається в одній пісні. Коли я починав працювати на цій посаді, умови були зовсім іншими. Ще існувало Ольштинське воєводство – набагато менше, ніж теперішнє Вармінсько-Мазурське. І, що важливо, – що би там не казали, це був початок демократії у Польщі. Тоді все ще формувалося, а деякі з національних меншин тільки починали організовуватися: маю тут на думці німецьку громаду, одну з найчисельніших у нашому регіоні. Але й українці від 1990 року переформатували свою організацію під іншою назвою – Об’єднання українців у Польщі.

Це був також час формування національної ідентичності меншин. Важливо, що вони – в міру об’єктивно – змогли зробити перепис своїх громад. Раніше-бо часто траплялося, що з політичних причин люди приховували свою національну приналежність, виявляючи її тільки у «своєму колі» – храмах, світлицях, серед рідних.

У цей же період польські мешканці регіону почали звикати до того, що навколо них живуть представники національних і етнічних меншин, люди інших віросповідань, які мають свої мови, традиції, культуру. Часто траплялося, що чимало поляків лише у той час дізнавалися, що їхній сусід – українець чи німець. Самі представники нацменшин також знайомилися між собою, почали цікавитися діяльністю одне одного, планувати спільні заходи. Хочу підкреслити, що завдяки цьому почали налагоджуватися контакти, а потім – і співпраця між окремими національними меншинами. Життєвий досвід німців, українців, ромів чи білорусів був досить схожим – комуністична влада ставилася до національних і етнічних меншин формально, як до усіх інших громадян, але насправді планово велися щонайменше асиміляційні заходи. Є, мовляв, однорідний польський народ, і жодної «іншості» ми не сприймаємо і не будемо толерувати. Такою була раніше політика держави. А якщо це не приносило бажаних наслідків, використовували різні способи тиску – попередження, погрози. Чверть століття тому це почало відходити в минуле, а національні меншини ставали суб’єктами і партнерами державної влади, самоврядування різних рівнів та – у першу чергу – нашого сеймику.

Людина ще попередньої епохи, тодішній ольштинський воєвода Януш Льоренц запросив вас на посаду уповноваженого у справах національних меншин. Якими були обставини цього рішення?

Ранньої весни 1994 року я відвідав воєводу Януша Льоренца як директор польської Спілки християнської молоді. Ми говорили про діяльність нашої організації, яка мала свої представництва в Ольштині і Щитні, опісля перейшли до мазурської тематики, а потім розмовляли також про мої плани. Я, маючи тоді 43 роки, вирішив відмовитися від керівної посади, вважаючи, що нашу молодіжну організацію повинні очолити набагато молодші люди. Раптом досить несподівано, у жовтні того ж 1994 року, я довідався, що Януш Льоренц призначив мене воєводським уповноваженим у справах національних та етнічних меншин. Він одразу ж заявив мені, що наш регіон – розмаїтий національно та етнічно, що треба проводити інтеграцію, а я «відчуваю меншини, бо сам вийшов із цього середовища». При цьому воєвода дав мені повну свободу в цьому питанні. Хто добре знає Януша Льоренца, тому відомо, що в його голові ініціативи народжувалися миттєво, і він сам добирав людей, яким доручав завдання. Ось так, чверть століття тому, все почалося.

Якими ви бачили національні меншини тоді, а якими вважаєте їх сьогодні?

У нашому воєводстві і тоді, й нині особливу роль відіграє українська національна громада, яка гуртується у ланках Об’єднання українців у Польщі (раніше – в Українському суспільно-культурному товаристві – ред.). Українці активні не лише у своєму середовищі. Вони сприяли зміцненню німецької національної меншини. На початку своєї діяльності німецька громада «закривалася», боялася виходити назовні, аби зберегти ідентичність, мову та культуру. Українські діячі натомість запрошували їх на свої відкриті заходи, а потім – і до спільної організації проектів. Це допомогло німецькій меншині вийти зі світлиць і почати відкриту активну діяльність. Найвагоміший приклад співпраці між українською, німецькою, ромською громадами – Міжнародний музичний фестиваль «Під спільним небом», який був ініціативою Ольштинського відділу ОУП. Участь у ньому можуть брати будь-які колективи.

Чому, на вашу думку, інші регіони Польщі не йдуть шляхом партнерської співпраці між своїми громадянами різних національностей, як це відбувається на Вармії та Мазурах?

По-перше, це питання уповноважених при воєводах. Спосіб призначення цих людей, випадковість добору кандидатур, обсяг їхньої діяльності – усе це спричинює, що вони не мають достатніх знань, аби займатися цією справою, а через це – й бажання. Але є рішення центральної влади, тому такі посади принаймні теоретично при воєводах існують. Основне завдання цих людей – реалізовувати програму допомоги ромам, і це вони роблять добре. А щодо інших меншин – їм бракує компетенції. Наше воєводство – найбільш різноманітне з національної і етнічної точки зору; окрім цього, після війни більшість наших мешканців прибула з інших регіонів, з багажем позитивного і негативного досвіду, власних переконань. До прикладу: українці з акції «Вісла», з Віленщини чи Поділля до війни жили в багатонаціональних, полікультурних середовищах. У зв’язку з цим «інший» – німець, литовець тощо – не був для цих людей кимось гіршим, а просто сусідом. Це мало вплив на взаємини з автохтонним населенням регіону. У моїх родинних переказах зі Щитна розповідається про людей, які мешкали на одній вулиці та першими приїхали з Волині – вони дуже добре знаходили спільну мову зі своїми новими сусідами, мешканцями Мазурів. Українці, переселені в рамках акції «Вісла», також дуже позитивно запам’яталися місцевим мешканцям, хоче вони прибули сюди як вигнанці. Тодішня влада трактувала мешканців Мазурів як людей другого сорту. Отже, правду кажучи, «доля чужого серед своїх» була їм знайома. Усе це мало і має значення для стану суспільства. Але треба підкреслити ще одне – влада регіону працює над питанням національної різноманітності спільно з усіма громадами, а не приймає рішення «згори». Важливо усвідомлювати, що представники меншин є рівноправними мешканцями нашого воєводства.

Меншини вдячній вам за 25 років спільної роботи і сподіваються, що ви ще довгий час працюватимете на цій ниві.

Я дуже дякую за таку високу оцінку і компліменти. Хочу сказати, що українська і німецька меншини пам’ятали про мій ювілей; дуже зворушливими були побажання та подяки, які я отримав у вщерть заповненому українцями театрі ім. Стефана Ярача. Для мене особисто таке визнання національних громад – найважливіше. Я не очікую жодних почестей від центральної влади, бо роблю те, що вважаю за потрібне. Наразі все вказує на те, що ми і далі співпрацюватимемо з національними меншинами. Я особливо ціную роботу з українцями, серед іншого й тому, що ми налагоджуємо контакти з різними регіонами України, а підтримка цього середовища у Польщі у такій ситуації – дуже важлива. Так ми можемо допомогти мешканцями земель, де триває війна. Напрями, які я вважаю наразі найважливішими – допомога в організації роботи місцевого самоврядування у Рівненській області, вишколи та майстер-класи, програми обміну для дітей та молоді, співпраця нашого університету зі львівським, над чим працює моя дружина – Тереса Астрамович-Лейк. Нещодавно відбулися перемовини про співпрацю з Острозькою академією. Це все дозволить нам поглибити польсько-українські відносини, побудовані на історичній правді. Наша мета – спільнота інтересів. Тільки разом Польща і Україна можуть подолати небезпеку, яка століттями загрожує нашим країнами зі Сходу.

Розмовляв Степан Мігус

Фото автора

Поділитися:

Категорії : Розмова, Політика

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*