Христина Заник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №25, 2020-06-21

«Я її не читав і читати не буду», – каже мені роздратовано знайомий, молодий українець з Польщі.

«Чому?» – питаю.

«Бо назва безнадійна. Які останні українці? Я не погоджуюсь».

Джерело: teksty.org.ua

Ця книжка зачепила багатьох українців з Польщі. Тих самих, яких Олег Криштопа охрестив фатальним «останні». Я вже чула не одну скептичну оцінку. Сама лише назва налаштувала людей негативно.

У той самий час в Україні збірку репортажів оцінили доволі позитивно. «Останніх українців Польщі» презентували восени у Львові на найбільшій літературній події року – 26-му BookForum. 2019 року літературознавчий портал «ЛітАкцент» вніс книгу до короткого списку в номінації «Літературознавство, есеїстика та художній репортаж». І, попри те, що вона не отримала першу премію, літературні критики та письменники дуже позитивно про неї відгукуються. Звідки ж така суперечність?

65000 кілометрів через Польщу

Олег Криштопа – журналіст, письменник, сценарист – не новачок в темі українства у Польщі. Раніше він зняв документальний фільм «Незабуті», в якому показав складну ситуацію вояків Української Народної Республіки, які після поразки в боротьбі за незалежність України в 1921 році опинилися у Польщі. Про долі воїнів розповідають у фільмі їхні діти. Під час зйомок Криштопа тісно співпрацював з товариством «Чорні запорожці» з Перемишля, яке продюсувало стрічку. І вже у збірці репортажів один із героїв – Олександр Стець з цього товариства.

Разом з фотографкою Христиною Бурдим письменник вирушає до Польщі і проїжджає майже 6500 кілометрів. Вони мандрують на «рідні землі» на Сході: Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя, Любачівщину і Західну Бойківщину; потім Криштопа і Бурдим їдуть до Варшави та на Північ і Захід країни, куди в 1947 році виселили понад 140 тисяч українців (в книжці подана цифра 150 тисяч). Що спонукає автора подолати таку довгу дорогу? Як і в кожному гарному репортажі – життєві історії. Історії людей, що зробили свідомий, часто складний вибір, який визначив їхній шлях. Вибір бути собою, залишитись українцями.

На початку книги є символічна сцена: у Ґлембоцьку на ґанку в будинку Михайла Кертичака автор разом з господарем спостерігає за гніздом лелек на сусідньому стовпі. «Така ідилічна картинка, як лелека-мама дбає про дітей. Але знаєте, що буває, коли дитинча народжується кволим? – питає Михайло. – Мама своїм дзьобом, наче ножицями, хапає його за шию і… переламує. А потім розгойдує і жбурляє якомога далі». А загалом це дуже жертовна мати: у спеку весь день ходить навколо гнізда з розпростаними крилами, щоб створити для дітей тінь. Цей образ стає метафорою цілої книги.

Світ українства

Українці, які споконвіку жили на східних землях Польщі, були немовби «продовженням» України. За мовою, вірою, традиціями вони майже нічим не відрізнялися від своїх співвітчизників за кордоном. Проте все змінилося після 1947 року, коли ті, хто не погодився виїхати у Радянський Союз, були насильно виселені на землі, що перейшли від Німеччини (так звані «понімецькі»), за сотні кілометрів на захід та північ, і зрештою – розпорошені у різних населених пунктах. Для них тоді почався важкий і трагічний час: хтось мусив приховувати своє походження, хтось – визнати себе «іншим», чужим, з «чорним піднебінням».

Олег Криштопа відкриває читачам світ українства у Польщі. За понад 70 років зі 140 тисяч українців лише 30 тисяч досі вважають себе ними. Асиміляція – неминуча і природна для кожної національної меншини. У випадку української є ще й деякі особливі обставини. Окрім історій першого, а здебільшого – другого покоління потерпілих від акції «Вісла», Криштопа додає до книги історичний нарис про часи переселення, розповідає різні теорії вбивства генерала Кароля Свєрчевського. Це воно стало формальним приводом до депортації українців. Книга побудована так, аби, не особливо заглиблюючись в історичні факти, читачі могли зрозуміти тло подій 1947 року та їхній фатальний вплив на громаду.

Але головні тут – люди. Автор дозволяє нам заглянути в хату до типової сім’ї з меншини: «Україною тут просякнуто все. У кабінеті більшість книжок – про українську історію. Телевізор переважно показує українські канали: «5 канал», Еспресо, Громадське, Прямий, UA:Перший. Згодом переконуюся: тут так у всіх українців».

«Щоб написати книжку, мусиш нас полюбити»

Мандрівка Польщею – це особистий шлях до зрозуміння нашої громади. Через «окуляри» українця з України з його здивуванням, інколи – захопленням, інколи – нерозумінням. Криштопа розповідає, як одного разу ночував у Перемишлі в Олександра Стеця:

«…і нарешті сказав йому, що хочу написати книжку.

– Але для цього мусиш нас полюбити, – серйозно відповів Олько.

– Тільки не будь до нас надто суворим, – сказав він іншого разу.

І я таки їх полюбив, і намагаюсь не бути суворим».

Читач одразу зауважить прихильне ставлення автора до героїв. Цікавість, допитливість, інколи – трохи сумних передбачень, інколи – захоплення співучістю, душевністю та відданістю Україні. Але Олег Криштопа не лише їздить і мило бесідує з людьми, що впускають його до своїх прикрашених вишиваними рушниками осель. Він не тільки поїдає гарячі обіди та тістечка до кави, розпитуючи про шлях до українства. Автор також не боїться залазити людям під шкіру і роз’ятрювати незагоєні рани, допитуватися про минуле, самоідентифікацію. Можливо, саме це так роздратувало багатьох читачів? Можливо, вони відчули, що їхню інтимність виносять на загальний огляд?

«Що для тебе значить Україна? А що значить Польща?», – допитується Криштопа. Поки герой пояснює, відкривається і стає беззахисним, письменник дотискає: «То де ж твоя батьківщина?». Кожен розповідає щось інше, але всі історії у чомусь таки схожі: вони – про те, як бути чужим серед своїх і своїм серед чужих. І під час цих справжніх важких розмов відчувається, що Криштопа не збрехав – він справді полюбив своїх героїв, відчув, зрозумів. І хоче донести це розуміння до інших. Можливо, саме це дає право йому ставити болісні запитання, колупатися в минулому. Квінтесенцією книги є слова про відчуття дому: « – Нема в мене дому! – майже зі злістю відповідає Орест. – Духовний дім – це Україна, однозначно! Це прокляття! Я особисто не можу собі знайти місця!».

Орест – із другого покоління виселенців. У кінці книги з’являється одна із представниць третього покоління. Видно, що вона спокійніше ставиться до минулого, але зізнається, що завжди дуже складно відповісти на запитання про те, хто вона і звідки. Хоча дехто з героїв таки визначився з відповіддю.

Назва книжки – окремий тригер для української громади в Польщі, вона має подвійне значення. Тут закладений не тільки ймовірний песимістичний прогноз, але й щире захоплення  дещо наївним, ідеалізованим ставленням героїв до великої Батьківщини.

«Я намагаюся пояснити Орестові ідею книжки. Останні українці – як останні з могікан. Останні українці ще й тому, кажу, що таких українців, як ви, тут, у Польщі, і в Україні уже нема.

– Слухай, – перебиває мене Орест. – Напевно, шось у тому є. Нас виховували так… Для нас з братом Україна – це країна, де сонце світить інакше, ніж тут, у Польщі, де жодних злочинів нема, де найкращі люди… Пізніше, коли я потрапив у справжню Україну і почав стикатися з реальними людьми, то отримав величезне розчарування. Навіть роздратування. Сміття, шахрайство, проститутки…». Той же Орест трохи пізніше зізнається, що, можливо, Польща стане батьківщиною для його доньки: «Мабуть, це буде для неї батьківщина… А для мене… Це місце, де я народився. Так, це не моя батьківщина. І, мабуть, це спричинено тим, що я до сих пір отримую гусячу шкірку, коли говорять про українців».

Орест Стець з сім’єю. Варшава

Часом здається, що автор занадто поспішає. У Ґурові-Ілавецькому він приїздить у церкву, де знаходяться ікони Юрія Новосільського. Священника Івана Лайкіша якраз немає на місці, він – за кільканадцять кілометрів на похороні. Отець Іван з’являється у кінці глави, але часу на розмову з ним уже бракує. Такий поспіх часто помітний у розповіді. Читачі зауважили деякі дрібні неточності: так, у розмові зі Стефанією Лайкош складається враження, що в місцевості, куди переселили її батьків, діяла «Просвіта», церква та українські гуртки (а не в Дикові, як це було насправді).

Вступ до книги написав історик та журналіст Роман Кабачій. Він розповідає трохи про історію, трохи – про сучасне життя українців у Польщі. Дивно звучить його зверхнє ставлення до мігрантів з України: «…тепер ці українці (з акції «Вісла» – ред.) вже потопають в іншому морі – у морі української заробітчанської еміграції, вони воліють радше закриватися в собі, ніж асоціюватися з крикливими галичанками чи волиняками, зашуганими русифікованими східняками». Виникає логічне запитання: навіщо Кабачій повторює неприємні стереотипи, адже сам він жив у Польщі та відчув, ймовірно, цю зверхність на собі. А ще цікаво, до якої з цих категорії він себе відносить?

«Останні українці Польщі»: для кого книга?

В Україні дуже мало відомо про акцію «Вісла» та громаду українців у Польщі. Поляки теж назагал мало обізнані з цією тематикою. Ця книга – погляд українця, який приїхав у Польщу і дізнався про існування нашої громади. Вона – ідеальний динамічний репортаж для тих, хто хоче зрозуміти цих людей: дізнатися про їхні травми, почути про їхні болі, побачити віддане захоплення Україною та бажання залишитись собою. Переклад цієї збірки польською мовою став би дуже важливим для студентів українознавства, журналістів і просто поляків, які цікавляться суспільством у своїй країні та національними меншинами зокрема. Фотографії гармонійно доповнюють видання – це чорно-білі світлини.

Для читачів «Нашого слова» ця книжка – про своїх.

Тут ви знайдете правдиві неприкрашені розповіді, помандруєте від дому до дому, від сім’ї до сім’ї. Більшість героїв – ті, кого ви знаєте або про кого чули: громадські активісти, члени Об’єднання українців у Польщі, освітяни, серед них  – лемки, підляшуки,  а також відомі історик, політик, священник, поет. Тут розповіді про українську школу та її історію, про Пикулицьку ходу, про роль нашої газети, про Явожно, рідні землі та про місця пам’яті.

Щира, добра, трохи сумна книга про любов, іноді – крізь сльози.

Олег Криштопа, «Останні українці Польщі». Брустурів: Дискурс, 2019. – 224 с.

Поділитися:

Схожі статті

«Коли ті замовчать, каміння заговорять». Історія отця Хмільовського

Мирослава Олійник ■ ІСТОРІЯ ■ №25, 2020-06-21 Священник, військовий капелан, радник Митрополичої консисторії Української греко-католицької церкви Микола Хмільовський, 140 річницю народження якого ми відзначатимемо невдовзі,...

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*