Фейлетон Григорія Cподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-04-09
{mosimage}Для висвітлення й поширення інформації (зокрема, про фашизацію – на його думку – сучасної України) священик Т. Ісакович-Залеський багато чого робить сам, але має також безліч помічників. Серед тих, кого він цінує й “просуває”, – польський журналіст Еуґеніуш Тузов-Любанський, який проживає в Києві та реалізується творчо в україноненависницьких матеріалах. Журналіст полюбляє складати схвальні памфлети на честь нового українського президента та його команди, зокрема, за те, що вони пообіцяли скасувати декрет про визнання Степана Бандери Героєм України.
Хтозна – можливо незабаром дочекається Тузов нагороди від нової влади, однак його майстерність маніпуляції треба би визнати вже тепер.
Непересічні здібності кореспондент проявляє майже в кожній статті, зокрема, в нещодавно опублікованому тексті “Спалювання книжок у Львові”, який, зрозуміло, знайшов своє почесне місце на інтернет- сторінці о. Ісаковича. Фактів від київського кореспондента годі чекати, отож, щоб зрозуміти суть справи спочатку їх уточнимо. Дійсно, молодь у Львові взялася за книжки й говорила, що їх спалюватиме, однак врешті-решт 15 березня на площі перед Львівським національним університетом було утворено пункт, де охочі могли здати радянські книги на макулатуру (наприклад, твори Леніна, “Капітал” Маркса тощо). Тим самим було започатковано “АнтиТабачну кампанію” – протест молоді проти переписування історії та акцію за звільнення з посади міністра освіти України Дмитра Табачника, який це переписування уособлює. Тузову -Любанському такий розвиток подій до тексту не пасував, тому він написав, що у Львові книжки все ж таки спалено, завдяки чому далі міг докладати про “українських фашистів” і нападки на Табачника – “знаменитого історика, який об’єктивно висвітлює злочини формацій ОУН-УПА”. Звичайно, Тузов не інформує, що “історична знаменитість” міністра Табачника – це досить суперечлива справа, чим допускається чергової маніпуляції.
Водночас київський коментатор ані словом не згадує, що день раніше, 14 березня, книжки спалено – але в Сімферополі. Зробили це люди, яких ворогами міністра Табачника назвати ніяк не можна. Там у вогонь пішли підручники з сучасної історії України, української та російської літератури, а на транспарантах видніли лозунги “Рідній російський – статус державної”. Вандалізмом цю справу назвали українські видавці, протест висловили різні середовища, на акцію відреаґувала також заступник глави Адміністрації президента Януковича Ганна Герман: “Боротьба з книгами, хоч якими ці книги були б, в усі часи вважалася варварством”, – говорила вона. Пан Тузов мусив це почути, адже в українських мас -медіа зробився з того приводу величезний гармидер. Проте це знову не укладалося в його схему з поділом на “правильний” схід та “ненависницько фашистський” захід України. Зате однодумця в такому способі висвітлення справ журналіст знаходить у міністрі Табачнику, якого величає званням “знаменитого та об’єктивного історика”.
Ознайомившися вже з “об’єктивізмом” самого Тузова, можна тепер відзначати, що тут знову щось приховується. Щоб не говорити порожніх слів, варто навести приклад історичного “дослідження” міністра Табачника, який у вересні минулого року в російській газеті “Ізвєстія” у статті “Від Ріббентропа до Майдану. Парадоксальні наслідки сталінської зовнішньої політики” викладав такі тези: “…галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Більш того, наші союзники і навіть брати – їхні вороги, а їхні “герої” (Бандера, Шухевич) для нас – вбивці, зрадники і прибічники гітлерівських катів. (…) Якщо гіпотетично Москва офіційно денонсує радянсько німецький договір про ненапад (до речі, що і так фактично втратив силу 22 червня 1941 року) і секретний протокол до нього, а також усі подальші двосторонні договори і міжнародні угоди, які фіксують і закріплюють територіальні зміни, що випливають з даного протоколу, то Росія не зазнає практично жодних територіальних втрат. Зате українській державі (якщо, звичайно, бути послідовним) доведеться відмовитися від всіх територій за Збручем (які повинні повернутися до Польщі), від Північної Буковини і Південної Бессарабії (необхідно повернути Румунії), від Закарпаття (до 1939 року входило до складу Чехословаччини, в 1939-1945 роках належало Угорщині)”, – писав Табачник- історик, наголошуючи водночас, що “в 1945 році її [Галичину] можна було б безболісно повернути Польщі”. Захищаючи автора цитованих тут слів, а його противників називаючи “фашистами”, Тузов посередньо підтримує розкол українського суспільства. Та навіть якщо соборність та єдність України не мусить бути життєвим інтересом польського журналіста, проте він повинен врешті побачити, що таким чином стає на бік російської пропаґанди і тих, хто виправдовує Сталіна та його політику. А може, він усе це вже давно помітив? Цікаво, як би прореаґували читачі Тузова в польському “Нашому дзєнніку”, якби почули, що їхній київський кореспондент захищає людину, яка виправдовує пакт Ріббентропа- Молотова, згідно з таємним протоколом до якого німці й росіяни за кілька днів перед початком Другої світової війни поділили між собою території кількох держав, у тому числі – Польщі?
“Наше слово” №15, 11 квітня 2010 року
