УКРАЇНА ■ №49, 2018-12-09

В Україні ввели воєнний стан. Так сталося, що я зустрів його в Запоріжжі – тобто в регіоні, що безпосередньо межує з узбережжям Азовського моря. Читачам «НС» певно буде цікаво дізнатися, як введення воєнного стану виглядало на місці.

1. О шостій ранку після засідання РНБО у мене був літак до Києва. Звісно, в Україні протягом п’яти років війни готуєшся до різних ситуацій, я особисто весь цей час їжджу до родичів чи у справах із цілою течкою документів: довідками з військомату, підтвердженнями з реалізованих проектів, старим і внутрішнім паспортом тощо. В Україні, особливо східній, де мешкає моя мама, війна відчувається значно більше, ніж у Польщі чи навіть у Львові. Однак слова «воєнний стан» впливають на свідомість – це словосполучення вже не з гібридної, а з традиційної війни. Невідомо, що станеться найближчими днями й тижнями, а це штовхає на нераціональні вчинки. Коли немає потрібної інформації, особливо можна піддатися чуткам.

2. Зранку на летовищі чутки були різні. Ранковим літаком із Запоріжжя до Києва зазвичай летять дві групи людей – або ті, хто їде до столиці на ділові зустрічі, щоб повернутися вечірнім рейсом, або ті, хто пересідає в Борисполі на закордонні рейси. На стійці реєстрації пасажири питають: чи є впевненість, що зможу повернутися ввечері з Києва? Чи не закриється з години на годину повітряний простір? Чи не введене обмеження на пересування громадян? Врешті, чи в Києві не замкнули паспортний контроль і чи можна буде вилетіти з України? Паніки загалом багато, представники авіакомпанії заспокоюють. Пасажирів у черзі намагаюся заспокоїти і я, відтак разом сідаємо читати законодавство про воєнний стан. Спокій у такій ситуації потрібний найбільше. Однак відчувається, що люди навколо нервують. А це – хочете того чи ні – передається.

3. Українці після 2014 р. навчилися не лише ефективно боротися, але й хворобливо боятися. Про це соромно говорити, але це важливий чинник, котрий треба усвідомлювати про українське суспільство. Воно не лише героїчне. Воно теж у величезній фрустрації. У 2014 році, особливо на сході України, творилися не лише добровольчі батальйони, але й блокпости, межі, контролі. Раптово зникало те, що, вважалося, діятиме весь час: телефонний зв’язок, Інтернет, світло, банкомати, оточуючі, друзі і родичі. Київ, хоч і краще став діяти в інформаційному просторі в розмові з регіонами, усе ще робить замало для пояснення ситуацій і дій, на це накладається величезне незадоволення суспільства економічною ситуацією і шалений рівень недовіри офіційним особам. Ці речі для майбутнього України не менш важливі за героїзм і відданість українських вояків.

4. Із страхів і недовіри береться погляд на воєнний стан як на передвиборчий крок Порошенка. Між тим, загроза Україні перед виборчим 2019 роком – аж надто реальна. І тут не Порошенко є головним гравцем, ким би він не був і як би чого не використовував. Не в нього козирі. Козирі в тому, що Росія намагається скерувати фрустрацію українців у потрібному собі руслі. Як на фронті, так і в житті цивільних людей. Маніпулювати фрустрацією Кремлю значно легше, ніж Києву їй запобігати. Українці програють, якщо остаточно загубляться. А щоб не загубитися, мусять довіряти своїй владі, якою б вона не була.

5. Коли я повернувся до Варшави, подзвонив мамі. Воєнний стан уже набирав чинності, а мама тремтіла від усього, що чула від подруг і читала в соцмережах. Про комендантську годину, контролі, конфіскації майна і навіть в’язниці. Попри те, що в місцевих медіа влада спростовує ці речі, страх більшості українців усе ж є більшим. Це не менш небезпечно, ніж стрілянина.

6. Тому головне, що ми можемо зробити зараз для українського суспільства – допомогти йому заспокоїтися і зорієнтуватися. Подзвоніть до родичів чи знайомих в Україну і заспокойте їх, у жодному випадку не потурайте їхнім страхам! Що б вони не думали про свою владу, воєнний стан – це стільки
не для Порошенка, скільки для безпеки українського суспільства і території. Скажіть їм, що українці – сильні. Що Польща – із ними. Що у всіх незрозумілих ситуаціях мають питати пояснення, не піддаватися на емоційний шантаж і не втрачати власної гідності. Якщо стається щось підозріле – телефонувати в поліцію. Скажіть, що Кремль легко маніпулює страхом і плітками, а тому не варто їм піддаватися. Нашим приятелям в Україні варто показати, що поряд більше здорового глузду, а не ірраціонального страху.

7. Чергове, що варто зробити – у міру сил фінансово підтримати українських
вояків і суспільство. Ситуація з воєнним станом нагадала світові, що війна
триває, як би ці слова не «приїдалися». Можна підтримати фінансово осередок реабілітації «Добрий брат», що допомагає українським солдатам (рахунок: 23 8342 0009 0003 9563 2000 0001, tytułem „cele statutowe – rehabilitacja żołnierzy”, 83-221 Osiek, Dobry Brat 12), польсько-українсько-канадський фонд «Калина», що дає стипендії, зокрема, дітям війни (рахунок: 14 1600 1462 1879 9843 2000 0001, Polsko-Ukraińsko-Kanadyjska Fundacja Stypendialna KAłYNA, ul. Krasińskiego 5a/10, 43-300 Bielsko-Biała), Щецінський відділ ОУП, що веде акцію «Разом допоможімо Україні», рятуючи поранених і дітей з Донецької і Луганської областей (рахунок: 85 1140 2017 0000 4502 1308 9511, z dopiskiem: „dla rannych”, „dla dzieci”).

8. Нашою силою є впевненість, довіра і взаємна допомога. Силою Кремля – поділи, зневіра і розчарування. Пам’ятаймо про це і в Польщі, і в Україні.

Поділитися: