Спогад і фото з сайту www.los.org.pl ■ ІСТОРІЯ ■ №10, 2014-03-09
Восени 1943 р. певно вже ніхто не мав сумніву, що Гітлер війну програє. Навіть у Грубешеві з’явилися ознаки наближення фронту. (…) Ціле літо мешканці надбузьких сіл копали, очевидно з примусу, окопи та землянки для війська. В околицях Скригичина і Матча, а на півдні від Городка до Крилова, розташувалися частини дивізії «Галичина».
Одного гарного вересневого пополудня на вулицях Грубешева гучно залунали українські пісні. Я разом з товаришами побіг у напрямку, звідки нісся спів. На вулиці Wermachtstrasse побачили марш війська. Довга колона була поділена на окремі відділи, попереду яких ішли старшини. Ми відразу зорієнтувалися, що це частини дивізії «Галичина», бо хто ж міг співати по-українському. Підійшовши ближче, побачили і нашивки з левами. Ми так утішилися тією несподіванкою, що йшли тротуаром побіч війська аж до казарми, у якій їх розквартирували. Все військо було вбране, як мені здавалося, у нові парадні мундири, та й гвинтівки на плечах вояків полискували, як нові. Усі відділи марширували однаковим рівним кроком у такт пісень, яких співали окремі відділи: коли один відділ закінчував пісню, то другий починав іншу, отже, здавалося, що весь час співає уся колона. Їх бадьорий марш та спів, свіжі поголені обличчя і чисті не зім’яті мундири засвідчували, що вони прибувають не з фронту, а правдоподібно з відпочинку чи вишколу.
До Грубешева, як пізніше довідався, приїхала частина дивізії «Галичина». Усю цю частину розквартирували в досить великій грубешівській казармі, а пізніше розіслали у вже згадані сектори.
Серед грубешівських українців запанувала радість: думали, що «українське» військо боронитиме їх перед польським збройним підпіллям. Натомість поляки перелякалися: як повідомляла наша розвідка, багато поляків, особливо молодших чоловіків, виїхали з Грубешева. Але помилялися і українці, і поляки – адже було це військо, а не жандармерія чи поліція, якому не вільно було ставати на оборону населення чи окремих осіб та воювати з польським законспірованим підпіллям. З їх присутності виникала лише одна утіха: свідомість, що в Грубешеві є «українське» військо, і що поляки все-таки бояться цього війська. І дійсно, у той час, коли СС-івці (дивізія «Галичина» – ред.) стояли в Грубешеві, поляки в самому місті боялися проводити будь-які збройні акції, але в терені не тільки далі вбивали поодиноких українців, але й почали організовувати збройні напади на деякі села. У кількох селах вбили по кільканадцять осіб, а в Мірчі – понад тридцять, з них половину становили жінки. У Ласкові (біля Мірча) вбили тоді батька мого товариша, однокласника і члена юнацької ОУН, Івана Бориса («Граніта»). (…)
Ми, юнаки, хотіли тоді покинути школу і вступити до збройного підпілля, щоб боронити українські села, але організація далі відповідала так само: «Прийде пора і на вас, а тепер вчіться». І ми вчилися: і в школі, і на зустрічах. Ще в листопаді організація повідомила усіх членів шкільної ОУН, що в грудні відбудуться підпільні екзамени з історії України й ОУН та правил конспірації. Екзамени організували в селі Богородиці, у хаті Степана Телемона. Сім’я Степана на ціле пообіддя йшла до сусідів. В одній кімнаті сиділи юнаки, а в другій – екзаменатори. Першого дня екзаменували ланкових. У цій комісії головував Петро Балко («Святослав»), членом був якийсь незнайомий, а секретарював М. Савинець («Марко»). Передовсім треба було сказати напам’ять Декалог (10 Заповідей Українця-Націоналіста), а потім відповідати на питання з історії визвольних змагань українського народу та історії ОУН; задавали також питання про славних і видатних українців, а зокрема про значення літературної творчості Тараса Шевченка для українського народу. У друге пообіддя такі самі іспити складали рядові юнаки, але вже перед іншою екзаменаційною комісією. Головою комісії був М. Савинець, а двоє ланкових – членами. Встановили правило, що жоден ланковий не може екзаменувати своїх підпорядкованих, а оцінки рядових юнаків були подекуди й оцінкою праці їх ланкового.
На найближчій «зустрічі» ланкових «Марко» поінформував, що всі здали екзамени, хоч не всі з однаковими оцінками. «Відтепер усі ми стали справжніми членами юнацької ОУН», – заявив урочисто. (…)
У кінці 1943 р. німці не дуже цікавилися ані польським, ані українським підпіллям, а тільки думали про власну безпеку, отже, наше підпілля перестало боятися німців і вийшло з глибокої конспірації. Вже під час екзаменів усі члени нашої юнацької організації розконспірувалися, а ми, ланкові, довідалися, що Петро Балко є провідником принаймні грубешівської ОУН. (…)
Замість заступництва у цілому районі, Магерко запропонував мені самостійне провідництво у двох волостях – білопільській і дубенецькій. Подав мені адреси і псевдо всіх членів організації та написав до кожного таємну записку, в якій наказував їм підпорядкуватися мені. Всі підпільники – станичні були старші від мене і дивилися на мене якось недовірливо. Я щойно закінчив вісімнадцятий рік життя та й виглядав на підлітка.
Була це моя перша самостійна робота у справжньому підпіллі. Усі мої підпільники були господарськими синами і не навчалися в українських школах, але хоч і не знали історії України, були патріотами свого середовища, отже й України. Моя організаційна діяльність зводилася до роздавання їм підпільної літератури і часто до спільного читання й обговорювання її змісту. У свою чергу вони мали вести таку працю зі своїми симпатиками. Крім цього, до обов’язків станичних належало збирання інформації про цікавіші події в околицях, про поведінку місцевих поляків, про настрої серед українців та про різні німецькі акції. Звіти передавали мені усно, а я лише деякі пересилав грипсами для Мегерка. Під час кожної зустрічі станичні запитували, чому ОУН не організує тут, на півночі Грубешівщини, збройних відділів. Адже це тут, на півночі, поляки вперше на Холмщині у травні 1943 р. спалили українське село Стрільці і вбили кільканадцять осіб.
Станичний зі Селища звітував, що сам бачив, як уночі до місцевих поляків приходять озброєні люди, а це свідчило про те, що існували польські банди, які могли нападати на навколишні українські села. Натомість білопільський станичний сказав мені, що в селі голосно говорять про мене. Кажуть, що мене прислали для охорони війта і що я маю зброю. Була це, очевидно, важлива інформація – якщо про це говорили українці в селі, то значить, що так думали і поляки. Котрогось дня пополудні прийшов до помешкання війта поляк, лісничий, певно зі села Березовець. Казав, що зайшов відвідати війта. Говорив про програну німцями війну та про те, що тут напевно буде Польща. Весь час приглядався до мене і навіть пробував нав’язати розмову про типи зброї. Після цього візиту війт був певний, що лісничого прислала якась польська організація на розвідку, отже, нам обом грозить небезпека. Цю інформацію я, очевидно, передавав проводові. Відносно організування боївок, я отримав лише короткий наказ без коментаря: «Поки що не можна творити жодних збройних відділів». Зрештою, на території між Грубешевом та Холмом і пізніше не зорганізовано жодних збройних відділів та не проведено великих збройних акцій.
Десь у третій декаді березня грянула страшенна вість – на півдні Грубешівщини поляки спалили кількадесят українських сіл та вбили тисячі мирного населення! Серед українського населення запанувала тривога. Декотрі станичні прийшли до мене порадитися, що робити. Я, очевидно, був такий же безпорадний, як і вони. Війт поїхав до сім’ї у Грубешів, приїжджав до волості один-два рази на тиждень. Я боявся сам ночувати і просився на нічліги в поліційній станиці. Щоправда, комендант не хотів мене приймати, бо боявся німецького контролю, але Володимир Бабій (походив з Томашівського повіту, поліцай і водночас станичний у Білополі, пізніше служив у сотні «Карпа») переконав його, що німці вночі не контролюватимуть, та й в разі нападу буду їм допомагати боронитися, адже мають запасні гвинтівки. Станиця містилася в мурованому одноповерховому будинку, обгородженому високим щільним дерев’яним парканом, але шість поліцаїв навряд чи могли б оборонитися перед добре озброєною бандою, адже вся зброя поліції – то бельгійські гвинтівки та трохи ручних ґранат. Натомість поляки мали кулемети і ґранатомети, але, як виникало з інформації про їх «діяльність», вони ніколи не атакували навіть найслабкіших укріплень, а до того ж взагалі уникали збройних сутичок – адже були це звичайні вбивці, грабіжники та підпалювачі, які «діяли» тільки вночі. Очевидці, яким удалося врятуватись, оповідали, що першими до хат вбігали бандити, озброєні вогнепальною зброєю, або лише сокирами чи ножами і вбивали мешканців, а за ними приходили неозброєні, грабували майно, а потім підпалювали всі будинки. Майно вантажили на підводи, причіпляли до них корів і все це вивозили на етнічні польські землі.
В суботу я пішов додому. У Степанковичах також усі були стривожені. Люди закопували харчі та деяке майно. Я також поміг батькові закопати трохи збіжжя. Відвідав і свого провідника. Повторив йому питання станичних: як чинити? З віддалі часу знаю, що тоді ніхто не знав відповіді. Адже і тодішній провід ОУН на Холмщині був приголомшений цією несподіваною трагедією. До сьогодні задаю собі запитання: «Чи можна було запобігти цьому жахливому злочинові поляків?» Очевидно, сам не зможу відповісти на це питання, але, на мою думку, самооборону на Холмщині треба було організовувати одночасно з творенням УПА на Поліссі і Волині. ■
Степанковичі, 1943 р. Автор книжки «Спогади» Олександр Попко (ліворуч) та його друг Євген Несторук («Крилатий»)
