Іван Калина ■ Погляди ■ №49, 2018-12-09

Ситуація з православ’ям в Україні досі була дуже складною, а між самим духовенством доходило до конфліктів і ворогувань. Зокрема, після 2014 року і агресії Росії Українська православна церква Московського патріархату була помічена в ролі п’ятої колони країни-агресора. Але потреба впорядкування церковного життя в державі назрівала від довшого часу. Виявляється, що перші спроби й клопотання отримати автокефалію були зроблені під час президентства Віктора Ющенка, але, звичайно, на заваді стала Москва.

Рішення Священного cиноду та Вселенського патріарха про надання українській церкві томосу сильно вдарить по позиціях Української православної церкви Московського патріархату в Україні, а через це поразки зазнає також і Російська православна церква, яка втратить значну частину доходу.

На рішення Священного cиноду щодо томосу й надання українській церкві автокефалії відреагували деякі локальні православні церкви, в тому числі Польська автокефальна православна церква. «Особи, позбавлені єпископських і священицьких свячень, не можуть бути лідерами у встановленні миру в православній церкві України. Їхні дії викликають ще більшу плутанину та скандал», – читаємо в комюніке, яке оприлюднила канцелярія Священного cиноду єпископів від 15 листопада 2018 року. Томос – це легалізація. Ніхто потім не говоритиме, що ти не канонічний, неправильний. Це послужить для об’єднання українського православ’я. Я знаю, що багато священиків Української православної церкви навіть Московського патріархату мають українські настрої, але із-за певного тиску не можуть приєднатися до Української православної церкви Київського патріархату. Тому томос сприятиме об’єднанню української православної церкви в єдину помісну православну церкву. Вона буде більш впливовою, це дасть їй можливість бути повноцінною в ряді інших православних церков. Ніхто не зможе обвинувачувати у відсутності канонічності. (…)

«Священна Рада єпископів забороняє священикам Польської автокефальної православної церкви вступати в літургійні та молитовні контакти з «духовенством» так званого Київського патріархату і так званої „Автокефальної православної церкви”, яка в минулі часи зробила чимало зла», – читаємо далі в комюніке.

Яке зло згадує Святий cинод? Цього в документі вже не зазначено, але тут слід згадати про недавнє минуле єпископів польської православної церкви (…)? які навіть без будь-якого примушування як засекречені працівники співпрацювали з тодішнім комуністичним режимом і його структурни-ми установами. Така ганебна активність лягла чорною тінню на церковні структури, але приказка «Все розсудить Бог» у цьому випадку в очах вірних виправдала все і всіх. Неприємий післясмак однак залишився.

Цією заявою православна церква Польщі різко визначилася, на чиєму боці стоїть, якщо йдеться про надання автокефалії українській церкві. Тут теж доцільно звернути увагу на факт, що в Польщі перебувають сотні тисяч громадян з України, які можуть шукати душевного притулку саме в церкві. А ле з таким ставленням польська церква напевно не знайде серед них своїх прихильників, а навпаки, вони шукатимуть підтримки в інших конфесіях. Абсурдність цієї заяви ще й у тому, що свого часу православна церква в Польщі сама отримала автономію лише завдяки Вселенському патріарху.

А тепер коротко про історію польської православної церкви. Коли Польща відвоювала незалежність від Росії у 1918 році, а в Москві правили «діди» нинішньої кремлівської влади, польська православна церква сама отримала томос від онстантинопольського патріарха.

У той час патріарх московський був відправлений до в’язниці більшовиками. А ле вже в 1940-х Червона армія (колишня союзниця нацистської Німеччини, яка в 1939 році розділила з нею Польщу) увійшла як «визволителька», і багато хто з польських православних священиків був репресований, а сталінський московський патріарх «скасував» томос і «дозволив» автокефалію. Коли в 1990-х Польща відкрила комуністичні архіви, всі до єдиного польські православні ієрархи були «співробітниками» комуністичної служби безпеки (так званими донощиками). Тож робіть висновки щодо «заяви» польської православної церкви самі.

З давніх-давен Київська Русь, а потім Україна з їхньою столицею Києвом та Києво-Печерською лаврою була місцем, до якого прямували тисячі прочан з усього регіону. Ще й до сьогодні серед православного населення Підляшшя побутує приказка: «Язик і до Києва доведе». Хоча зараз вона втратила первісне значення, в давні часи вказувала якраз на те, що метою цих прощ був саме Київ. Згодом таким центром стала теж Почаївська лавра.

Прощі організовуються і донині, найчастіше самою парафією і священиком, а мета залишилася та сама: в основному Київ, Почаїв, по дорозі – Городок на Рівненщині – усі в юрисдикції Московського патріархату.

Рішення православного Синоду від 15 листопада 2018 року про заборону польським ієрархам «вступати в літургійні та молитовні контакти» стосується православних церков, які не визнають владу Москви та беруть участь у процесі об’єднання Української православної церкви за підтримки української влади.

Чи це не обмежить зв’язки загалом? Якщо українська церква стане помісною й отримає автокефалію, а цей факт не за горами, чи це не означатиме повне припинення паломництва вірян православної церкви з Польщі до святих місць України. Чи в такому випадку язик до Києва доведе?

Поділитися: