Олесь Левандович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2018-12-09
Осінь – це вже традиційно насичений новими книгами час в українській літературі. Адже восени маємо чи не найбільші в Україні літературні події: поетичний фестиваль «Меридіан Черновіц» («Meridian Czernowitz») і львівський Форум видавців. Багато новинок видавництва готують саме до цих фестивалів. Нова збірка малої прози Андрія Бондаря «Церебро» також прибула на форум «ще гарячою».
Зараз часто можна натрапити на думку, що епоха грубих книг, довгих романів вже відійшла. Сучасні люди прагнуть читати щось коротке, таке, що не надто перевантажувало би мозок; що заповнювало би короткий час чекання на щось чи когось або хвилини, проведені поміж зупинками у транспорті. Саме тому багато хто віддає перевагу гортанню сторінок в Інтернеті, де всі новини зазвичай можна прочитати у доступному та швидкому форматі. Або ж переглянути невеликі пости різноманітних блогерів на теми, які тебе цікавлять. І справді, у транспорті людей переважно можна побачити із електронними пристроями у руках, але часто вони читають і книги: як не паперові, то електронні. Мабуть, найзручнішим форматом для сучасного темпу життя є власне мала проза. Саме у цьому жанрі і працює поет, письменник, журналіст, перекладач Андрій Бондар.
Останніми роками в автора вийшли дві збірки малої прози: «І тим, що в гробах» (Видавництво Старого Лева, Львів, 2016) та збірка коротких фейлетонів «Nogami do przodu» («Ногами вперед»), яку переклав польською Богдан Задура (видавництво Warsztaty Kultury w Lublinie, 2017). Цікавинкою останньої книги є те, що кожне оповідання займає рівно одну сторінку. Обидва видання у своїх назвах у певному сенсі апелюють до смерті, письменник сам не раз зазначав, що ця тематика його неймовірно хвилює та притягує. Оповідання Бондаря з цих книг – це окремі уривки з життя письменника, їхнє переосмислення, часто іронічне, іноді ностальгійно-тужливе. Подекуди (особливо це стосується книги «І тим, що в гробах») виникає відчуття, що ситуації надмірно «висмоктані з пальця», що автору немає про що писати і він розповідає очевидні речі і думки, які не залишають після себе жодного враження. Але до таких відчуттів майже постійно додаються й інші враження: часто автору вдається вдало, дотепно, цікаво описати якусь подію, усім відомий факт чи ситуацію. Власне такі моменти і спонукають придбати наступну книжку письменника, щоби знову відчути ці хвилі звичайності та незвичайності, простоти і майстерності, нудьги та жвавості таких життєвих і водночас філософських оповідок Андрія Бондаря.
Ще одна перевага малої прози (а можливо, це також особливість прози Бондаря) полягає у тому, що, прочитавши книгу, ти все одно можеш ще не раз до неї повертатися. З одного боку, загальна суть оповідань запам’ятовується і так, але за якийсь час ти пригадуєш їх уже доволі розмито, і тобі хочеться відновити у пам’яті загублені деталі. Книгу «Церебро» можна трактувати цілісно, роблячи висновки з того, що автор хотів сказати у кожному окремому творі, розмірковуючи, яка логіка захована у саме такому порядку оповідок. Але можна також сприймати всі оповідання абсолютно окремо, відкриваючи збірку у будь-яку мить, на будь-якій сторінці. Адже, прочитавши один текст, читач не мусить неодмінно «проковтнути» відразу всі інші.
Мала проза Андрія Бондаря – дуже настроєва: читачі сприймають її порізному, в залежності від свого емоційного самопочуття. Один і той самий текст може викликати у нас неоднозначні думки та переживання. Тексти Бондаря – це Кубик Рубіка, все залежить від того, як ми його складемо.
Книга «Церебро» відрізняється від попередніх книг письменника тим, що в ній більше фантазії, реальне переплітається з вигаданим, усе неможливе може бути можливим, а звичайне раптом стає дивним. Сама назва збірки особисто у мене викликає якісь алхімічні асоціації, своєрідний ефект дежавю: назва начебто знайома, але я не можу пригадати її значення. Андрій Бондар також не пояснює до кінця назви книги, залишаючи читачам нагоду самим вгадувати її зміст. Отож, вгадуємо, розгадуємо і домислюємо. Як завжди, опісля прочитання нової книги письменника не йде з голови думка: як би виглядав повноцінний роман Андрія Бондаря і чи був би він Великим чи Малим?
