(пл) ■ ПОГЛЯДИ ■ №43, 2016-10-23
Мирослав Скірка, директор програми «Навчальні візити до Польщі», говорить про фільм «Волинь» Войцеха Смажовського
Як Ви сприйняли цю кінострічку?
Фільм як мистецьке явище цікавий і добре зроблений, але й викликає контроверзи. Його підзаголовок говорить «про любов у важких часах». Тут мене найбільше вражає саме контекст Волинської трагедії. Фільм про любов, очевидно, можна вписати в кожне місце. Натомість цей буде укріплювати не історію кохання, а польські стереотипи про Україну та Волинську трагедію. У такому розумінні він глибоко нечесний. Треба виразно підкреслити, що це – художня стрічка, а не документальна розповідь про трагічне польсько-українське минуле. Тому нема сенсу сперечатися, чи він правдивий в історичному плані. Чи представлені там події мали місце, чи ні? Було б також абсурдом сьогодні сперечатися про те, чи греко-католицькі священики святили ножі та сокири на Волині. Ми точно знаємо, що такого не було, тому це абсолютна фікція. Отже фільм напевно не є записом історії. Натомість він є дуже цікавим явищем для можливого культурологічного чи психоаналітичного розгляду. Я говорю це цілком серйозно.
Чим такі фахівці мали б зайнятися?
На мою думку, повинні зайнятись силою давно закоріненого «чорного міфу кресів» у польській літературі чи ширше – в культурі. У певній польській політичній традиції він базувався, в основному, на переконанні в цивілізаційній місії мудрого польського народу стосовно «темної української дичі». Для нас на сьогодні нема більш очевидного запису такого міфу, ніж те, що зробив Смажовський. Його елементи появлялися у спогадах, починаючи з часів козаччини, знайдемо їх у Сенкевича чи в Одоєвського, живиться ними й мемуаристика «кресов’ян». Цей міф показав українців як дику сп’янілу масу, яка носить у собі ненависть і зло. Зрештою, режисер при творенні фільму спирався на книжку Станіслава Сроковського «Ненависть». І підтекст цієї кінострічки становить не любов, а власне ненависть.
Сам режисер повторює за «кресовими» середовищами, що «не про помсту, а про правду йдеться».
Якраз правду цього фільму становить компіляція фактів, фікції та абсолютної брехні. Але така саме суть сценарію до художнього фільму. Представлені події могли, але й не мусили відбутися. То так, якби сьогодні пробувати фактами називати всю дійсність серіалу «Чотирьох танкістів і собаки». Але правдивість подій не має такого значення, як окремі абсолютно фальшиві картини, приміром згадуване освячення ножів. Смажовський використовує це свідомо. Чому? Тому, що така сцена є в «Гайдамаках». І про такі сцени в історії давній і не такій давній залюбки згадують різні розповіді – від козацьких часів аж по волинських «кресов’ян». Цей елемент увійшов у польську культуру як складова чорного міфу «кресів». Бо гайдамаччина, освятивши ножі, підняла їх проти добрих поляків, надаючи їм священний, сакральний зміст. Ця священність є запереченням християнства, тому, по суті, для цього міфу важлива також вищість релігійного характеру. Смажовський, показуючи такі сцени, цей чорний міф матеріалізує.
Як може резонувати ця продукція?
Я вважаю абсурдом з польського боку сподіватись, що цей кінофільм причиниться до якого-небудь кроку в напрямку примирення. Бо він говорить ось так: ви завжди були дикою і темною нацією, ненавиділи добрих поляків, за принесену просвіту постали проти них і почали мордувати. Такий міф існує в Польщі, і в такому розумінні фільм надається до певного суспільного психоаналізу. Він так насправді показує, що сидить у задній частині мозку багатьох поляків. Сподіватися, що це веде до примирення, це якби німці створили кінострічку про поляків, показуючи їх виключно як проституток і злодіїв машин, а потім закликали Польщу: ну, будуймо спільно примирення. На повторюванні й закріплюванні стереотипів примирення не збудуємо. Спершу необхідно вилікувати власну хвору уяву.
Чи існує можливість це змінити?
Фільм «Волинь» цього не зробить. Тому треба врешті полякам ставити запитання про їхній спосіб мислення про українців і про те, наскільки таке мислення здетерміноване абсурдним кресовим міфом. Наскільки в них тему реальної сучасної України прикриває націоналістично-шовіністичний погляд, збудований у минулому частиною шляхти, та мисленням на зразок Романа Дмовського. Отже, «Волинь» – це не проблема українців, а польської свідомості. Полякам треба чітко сказати: це витвір вашої хворої уяви. У такій дискусії нема сенсу зосереджуватись на тому, чи в картинах з фільму, які показують події Волинської трагедії, ужито п’ятсот серпів, двісті сокир і дві лопати, або чи можливим було те, що німці урятували польську дівчину, тільки на факті сучасної і тогочасної польської свідомості. Для міфу важливо, що українці були жорстокіші, ніж німці, і саме так маємо це запам’ятати.
Чи цей кінофільм, на Вашу думку, пробує якось представити українську позицію?
Парадоксально, але він демонструє правдиву причину трагедії на Волині. Це – ставлення до українців, як до тупої маси. У фільмі показано кривавий похід, очолюваний бандерівцями, але за ними йдуть тисячі селян, які не мали ніякого відношення до цих структур. Це звичайні люди, які вважали, що врешті прийшов час звести рахунки. «Волинь» показує, що це була масова акція, а не елітарна, у якій брали участь виключно партизани чи націоналісти. Вони, можливо, провокували і заохочували, але це саме селянство взялося зводити рахунки. Зробило це так, як уміло.
Наскільки жорстоке прореаґування українців на приниження може бути вловиме для глядача цього фільму?
Це питання інтерпретації кожного мистецького твору. Одна людина дивиться на картини Пабла Пікасса і бачить деформованих людей, інша – прекрасне мистецтво з багатьма контекстами. На мій погляд, у випадку «Волині» глядачам варто вміти знайти те, що в кінострічці сховане у словесній та образній площині, підтекстах і контекстах. Моя інтерпретація – лише один з можливих напрямків оцінки цього фільму. Я пробую вказати, що Смажовський укріплює міфи, які починають бути нищівними для сьогоднішніх польсько-українських відносин. Звичайно, якщо хтось захоче слідкувати в цьому фільмі за коханням, то й на цьому може зосередитися. Не забуваймо, що для багатьох єдиним джерелом уяви про ІІ Світову війну був і залишається серіал «Чотири танкісти і собака». Водночас я переконаний, що знімання фільму, який показує, що в усьому на світі винні українські націоналісти, у контексті війни з Україною, яку веде Владимір Путін, є ставанням на його боці. ■
