Людмила Лабович ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2020-04-12

40 років тому вийшла важлива публікація, що мала фундаментальне значення для досліджень українських говірок Підляшшя – «Atlas gwar wschodniosłowiańskich Białostocczyzny» («Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини»). Ця книжка відіграла важливу роль не лише у вивченні говірок території, розташованої між річками Нарва та Буг, які відверто названо українськими (або з українськими прикметами). Вона мала також величезне значення у формуванні української національної ідентичності у підляшан.

Визначна діалектологічна праця

У 1980 році з’явився перший з кількох томів «Атласу східнослов’янських говірок Білосточчини». Це була суто наукова діалектологічна праця Інституту слов’янознавства Польської академії наук, у якій група науковців під керівництвом Станіслава Ґлінки, Антоніни Обрембської-Яблонської та Януша Сятковського представила результати своїх досліджень, у першу чергу – білоруських і українських говірок території тодішнього Білостоцького воєводства. «Атлас» став найвизначнішою працею післявоєнного періоду, в якій системно і послідовно, а головне – ретельно показано діалектну картину північно-східної частини Польщі.

У картах «Атласу» представлено матеріал зі 114 місць Білосточчини, причому мову аж 38 місцевостей, розташованих між Бугом та Нарвою, дослідники визначили як українські говірки або говірки з українськими прикметами. Окрім опису говірок, діалектної підляської лексики та мап, що показують головні фонетичні риси говірок описаних місцевостей, у публікації є історичний нарис поселення на Білосточчині, починаючи з XIV ст., авторства польського історика Єжи Віснєвського, разом із опрацьованою дослідником картою, що показує напрямки та обсяг осадництва у XIV-XVIII ст. на Підляшші. Переглядаючи «Атлас», ніхто не має сумнівів, де на території колишнього Білостоцького воєводства поширені білоруські та українські говірки, а також – звідки прийшли предки як білорусько-, так і україномовних жителів північно-східної Польщі.

Що про підляські говірки говорилося раніше?

Видання «Атласу» було важливою подією, оскільки в ньому дуже виразно прозвучало окреслення «український» у відношенні до говірок, які в наукових публікаціях називали найчастіше білоруськими або перехідними білорусько-українськими. Раніше вже з’являлися видання, у яких говірки околиць Більська-Підляського, Сім’ятич та Гайнівки однозначно звалося українськими. На увагу заслуговують, перш за все, надзвичайно ретельні та дуже високого наукового рівня праці польського мовознавця, професора Владислава Курашкевича. Проте найчастіше, зокрема після Другої світової війни, науковці уникали окреслення «український», що було пов’язано з офіційною ідеологією, яка стверджувала, що україномовні підляшани – це білоруси, а якщо вони білоруси, то їхня мова – білоруська або якась перехідна, але не українська.

Наприклад, згадана вже професорка Антоніна Обрембська-Яблонська ще в 1972 році в книжці «Teksty gwarowe z Białostocczyzny z komentarzem językowym» («Говіркові тексти з Білосточчини з мовним коментарем») писала, що на території Білостоцького воєводства існує чотири слов’янські мови: польська, білоруська, російська та – зовсім дивний курйоз – «білоруська перехідна до української» («język białoruski przejściowy do ukraińskiego»). «Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини» показав, що одна третина діалектів регіону – це не якісь мовні гібриди, а українські говірки. І хоча багато науковців, зокрема пов’язаних із білоруським середовищем, надалі пишуть про «перехідні білорусько-українські говірки» на Підляшші, проте вони не можуть обминути увагою «Атласу», як одну з основних праць про говірки на північ від річки Буг.

«Атлас» – своєрідна Біблія українців Підляшшя 

Перший том «Атласу східнослов’янських говірок Білосточчини» появився у той час, коли на Північному Підляшші в середовищі підляської молоді зароджувалася українська національна ідея. Молоді люди, що шукали відповіді на запитання «хто ми є?» і «яка наша мова?», сперлися на чітку наукову базу. В першу чергу, це була праця білостоцького соціолога Володимира Павлючука «Світогляд одиниці в умовах розпаду традиційного суспільства» («Światopogląd jednostki w warunkach rozpadu społeczności tradycyjnej»), а також діалектологічні публікації, зокрема перший том «Атласу». Тодішній молодий активіст, а зараз журналіст «Української думки» в «Радіо Білосток» Євген Рижик згадує це так: «Початки українського руху на Підляшші – це злам 1981-1982 років. Кожен із нас доходив до українства окремо. У моєму випадку все почалося з книжки професора Павлючука і праць мовознавців міжвоєнного періоду, передусім Курашкевича. Ми проводили тоді різні зустрічі. Юрій Місіюк мав примірник «Атласу», якого я раніше не бачив. Дякуючи цьому виданню, відкрилося багато і для мене, і для інших з нашого середовища. Ми мали наукові аргументи, що наші говірки – українські».

Початок 1980-х – це був час, коли почали відбуватися перші заходи, організовані українським середовищем Підляшшя, в основному молодіжні туристичні рейди. Тоді молоді підляшани вели багато дискусій про культурне, історичне та мовне надбання земель між Бугом і Нарвою, наслідком чого було поступове поширення української ідеї серед інших молодих людей. В результаті це призвело до появи на карті Північного Підляшшя українців як організованої національної групи.

«Це був воєнний стан, – продовжує Євген Рижик. – На початку квітня 1982 року ми поїхали в Бєщади, на Полонини. Юрко Місіюк взяв з собою «Атлас» і ми провели багато цікавих дискусій на тему говірок Підляшшя. Пізніше ми поширювали це видання, зокрема Юрій Гаврилюк робив у багатьох примірниках ксерокопії, і ми їх розповсюджували. У цьому «Атласі» про мову багатьох наших місцевостей на території між Бугом та Нарвою написано, що вона українська. Це дуже нервувало студентів білоруської філології Варшавського університету, де навчалося багато осіб з околиць Гайнівки і Більська, з якими ми вели тоді дискусії. Думаю, що ця збірна праця мала великий вплив на нас, тодішніх студентів, на нашу свідомість. А ми ці знання поширювали далі під час культурних заходів, вогнищ для нашого підляського народу».

«Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини» став своєрідною Біблією українства для багатьох підляшан не лише на початку 1980-х, але також для наступних молодших поколінь, які шукали відповіді на запитання про свою національну ідентичність.

«Я не був у тому поколінні, яке відкрило «Атлас говірок» і на цій основі почало замислюватися над власною ідентичністю, – пояснює Андрій Давидюк з Білостока. – Це робило покоління перед нами, котре якось відкрило для себе цю публікацію, що ж не була загальнодоступною. Я з «Атласом» зустрівся тоді, коли вже знав, ким є. Це було підтвердження моїх думок і думок моїх друзів. Для нас цінним було те, що це праця польського наукового інституту, людей з-поза українського середовища, зокрема науковців, які вважали себе білорусами. Тому це було об’єктивне джерело інформації. Я сканував цей перший том, давав знайомим, ми вели на тему українських говірок дискусії. Для нас, людей, що мають вищу освіту, шукають і критично до всього підходять, «Атлас» однозначно був дуже важливою публікацією».

Андрій Давидюк продовжує: «Зараз у нас є Інтернет, і все, про що ми думали у 80-х чи 90-х роках, є загальнодоступним. Я й сам маю величезну колекцію карт українських говірок, знайдених саме в Інтернеті. А тоді треба було добре пошукати, щоб знайти «Атлас» у бібліотеках. Усі такого роду книжки передавалися з рук в руки. Нещодавно вийшов репринт першого тому, я купив 20 примірників і дуже хутко розпродав його серед наших людей».

«Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини» мав велике значення не лише для вивчення говірок Підляшшя, але також став науковою базою, на яку сперся молодий український рух. Українська ідентичність у регіоні формувалася як результат усвідомлення, що не тільки історія й культура, але також і мова – це елемент загальноукраїнського надбання. Можна сказати, що поява цієї публікації стала певним культурологічним явищем, важливим з точки зору відродження української національної ідентичності на Підляшші. Для багатьох, сьогодні національно свідомих українців, також для авторки цієї статті, саме ця книжка була першим виданням, яке спонукало до пошуків своєї справжньої національної ідентичності, спертої не на стереотип «православний = білорус», а на наукові основи. Пишучи про українців Північного Підляшшя як про певний феномен, не можна не згадати цю публікацію, яка має не лише наукове, а й суспільне значення.

Фото авторки статті

Поділитися: