Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №3, 2020-01-19

XIX століття – один із найбурхливіших і найцікавіших етапів розвитку української мови. Саме в цей період літературна мова стала на тернистий, але плідний шлях пошуку свого нормативного упорядкування. Одним із подвижників ідеї українського правопису був мовознавець, фольклорист, педагог, невтомний громадський діяч і патріот України Євген Желехівський.

Він народився 175 років тому – 24 грудня 1844 року в с. Хишевичі (нині Городоцький район) на Львівщині в сім’ї греко-католицького священика. Навчався у Бережанській гімназії, вищу освіту здобув на філософському факультеті Львівського університету. Родина жила у нестатках, свідченням чого є «довідка про убогість» і заява студента Желехівського з проханням звільнити його від оплати за навчання в університеті.

З документальних рукописних джерел, що зберігаються у фондах відділу рукописів та текстології Інституту літератури ім. Шевченка Національної академії наук України, можна дізнатися, що у 1871 році Євген Желехівський складав іспит з класичної філології до Краківського університету українською мовою. Це було вперше в історії цього навчального закладу. У листі до Михайла Драгоманова від 15 березня 1872 року Желехівський пише: «… Удалося в Кракові за моїм першим домаганєм виробити через сенат академічний краківський і міністерство поставленє екзаменатора до руського язика (т.є. мало- або южноруського)… Отже, в Кракові, хоть нема кафедри особної руського язика, найшло собі рідне наше слово привітний простір».

З 1872 року Желехівський викладав у польській гімназії Станіславова (нині Івано-Франківськ) українську та класичні мови. В іншому листі до Драгоманова він наголошує на необхідності вивчення рідної мови: «Великий жаль стискає моє серце, що навіть у Києві, у Харкові нема ні по університетах, ні по гімназіях особної науки малоруського язика з таким же викладом. Як не будуть пропадати наші душі, коли они під час цілих своїх студий нігде ніколи прилюдну не чули рідного слова? Мусять ся московщити!»

У другій половині XIX століття активізується діяльність таких світочів українського мовознавства, як Іван Франко, Михайло Драгоманов, Іван Верхратський, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Юрій Федькович та багатьох інших науковців і діячів культури. З ними Желехівський підтримував безпосередні зв’язки, активно листувався, гуртуючи та створюючи навколо себе середовище інтелігентіводнодумців. Він став одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові та головою філії цього товариства у Станіславові.

Упродовж свого короткого життя (прожив Євген Желехівський лише 40 років) він невтомно працював над запровадженням спільної мови і спільного правопису українців, національна територія яких була розділена між імперіями Романових та Габсбургів, а системи освіти абсолютно відрізнялися на Наддніпрянщині, Буковині, Галичині та Закарпатті. В цей період, окрім латиниці та церковної кирилиці, використовувалися різні системи правопису. Наприклад, існувала так звана кулішівка, драгоманівка, грінченківка, які свого часу запропонували відповідно Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Борис Грінченко. Тогочасні українці висловлювались одними й тими ж словами, а писали нерідко їх по-різному. Для написання українських слів використовувалися російські літери, адже у Російській імперії у всіх українських виданнях, які зуміли пробитися через суворі перепони цензури, обов’язковим було використання російського імперського правопису. Чималою перешкодою для систематизації української мови та уніфікації правопису було надзвичайне різноманіття говірок та діалектів на території України. Євген Чикаленко 1907 року так описував мовну ситуацію: «Знов і народня мова на Україні не однакова – полтавці не розуміють і обурюються словами подільськими, навіть київськими».

Найважливішою науковою працею Євгена Желехівського в царині мовознавства є «Малорусько-німецький словник», який з 1882 року почав виходити у Львові. Це був перший словник, який містив понад 64000 слів, що були перекладені одним або декількома словами-синонімами німецької мови. Борис Грінченко назвав цей словник «коштовним здобутком української лексикографії». У процесі роботи над словником Євген Желехівський використав понад 130 джерел: це лексика з творів українських письменників-класиків (Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Юрій Федькович), фольклорних збірок, етнографічних матеріалів. «Малоруськонімецький словник» Желехівського не тільки поширював рідну мову, але й допомагав через українську мову вивчити німецьку. Оскільки у другій пол. XIX – на початку XX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна) перебували в складі Австро-Угорської імперії, офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині – німецька.

Для словника Желехівський створив власний фонетичний правопис – так звану желехівку. Будував її на основі кулішівки, поширеної на сході України. Євген Желехівський уперше запровадив буквосполучення «йо» і «ьо» (йогонього), замість нічим не обгрунтованого російського «е», що вживали в так званій кулішівці. Також він запропонував за допомогою літери «ї» передавати не тільки йотоване «і» (їхав, мої), а й м’яку вимову «і» на місці м’якого знака (лїсліс, нїс-ніс), від чого пізніше відмовились. Це була спроба об’єднати галицький діалект з новою українською літературною мовою, розробивши загальні правила орфографії. У Галичині та на Буковині цей правопис офіційно запровадили 1895 року.

Функціонував він до 1922-го, а подекуди – до 1939 року, поки на зміну йому не прийшла нова система правопису Української академії наук. Словник мав величезне значення для тогочасної лексикографії і був найбільшим українським словником, до появи словника Бориса Грінченка.

Поділитися: