Бойки на бендерському шляху

Наталя КляшторнаРЕПОРТАЖ2012-03-02

{mosimage}

Колись давно шлях від молдавського міста Бендер до Центральної України назвали Бендерським. Кажуть, ходили ним чумаки. І навіть Карл ХІІ саме ним утікав після поразки під Полтавою разом зі своїм військом у Туреччину. Але жоден бойко 60 років тому не йняв віри, що шлях називається саме так – Бендерський. Адже відразу в голові появлялося слово “бандерівський”, за яке вивозили тоді на Сибір! Та, як би той шлях не називався, тоді, 1951-го, ніхто з бойків не хотів вірити, що топтатиме його до смерті. А таки довелося…
Червонознам’янку не оминути, коли їдеш з Києва до Одеси. Стара назва – Катаржино. Саме тут сходяться русла двох рік – Середнього і Малого Куяльників.
Понад 200 років тому село заснували болгари – втікачі від турецької неволі. “Історія мого села – це історія болгар, які переселилися з рідних земель на землі поміщика Іллі Катаржина на початку ХІХ ст., та історія українців, які прибули сюди 1951 р. з Нижньоустрицького району, зі села Поляни. Відтоді долі болгар та українців неможливо розділити”. Так написав болгарин Олександр Візіров у вступі до краєзнавчого фотоальбому “Катаржино”. Цілий розділ у ньому так і називається – “Бойківщина”.
На Одещині бойків стільки, що вони жартома називають свій край південними рубежами Бойківщини. Вони проходять уздовж Бендерського шляху – Роздільнянським, Великомихайлівським, Іванівським, Березівським районами. Дашівка, Дверничок, Лобізва, Михнівець, Поляна, Росолин, Середнє Мале, Сикавець, Телешниця-Сянна й Ошварова, Устянова, Хміль – вихідці з цих 12-ти сіл живуть там, за тисячу кілометрів від Устриків. Долю цих людей, як і долю всіх 42 розсіяних по степах бойківських сіл, визначили у Варшаві й у Москві без їхньої згоди.
Наприкінці 1950 р. польський уряд звернувся до Кремля з проханням “про поступку” – обмінятися прикордонними територіями. Увагу поляків привернула гірська ділянка на схід від Сяну з 12-15 млн. тоннами нафти і 12-15 млн. м3 газу. Польща відповідно поступалася ділянкою у Люблинському воєвідстві у районі міста Христинополя (нині Червоноград), де були поклади кам’яного вугілля. Договір про обмін ділянками державних територій радянські та польські урядовці підписали 15 лютого 1951 р. Про людей в документі навіть не згадали. За домовленостями, усі мешканці терену, який підлягав обміну (а отже, ставав частиною Польської Народної Республіки), без огляду на походження чи соціальний статус підлягали виселенню туди, “куди партія скаже”. Цього разу партія наказала “трудові резерви” – понад 32 тисячі бойків – спрямувати в бідні колгоспи південної України. Від травня до жовтня 1951 р. понад 10 тисяч мешканців переважно Нижньоустрицького району в чотири “етапи” везли в телячих вагонах на Одещину. А їхніх родичів з сусідніх сіл розкидали по Донеччині, Миколаївщині, Херсонщині.
Вечір пам’яті про 1951 рік відбувся в переповненому вщерть сільському клубі в Червонознам’янці саме в середині жовтня – рівно 60 років після того, як зі станції в Устриках виїхав останній ешелон з бойками. “Переселення – традиційний спосіб нищення народу”, – пояснювала письменниця Галина Могильницька з Одеси. До напівосвітленої зали з запаленими свічками виходять діти в скорботному одязі. “Ці свічки ми запалили в пам’ять про тих, хто помер на порозі рідної хати. Хто навіки залишився на залізничних станціях. Хто не витримав переїзду і загинув у дорозі. Хто передчасно помер, не призвичаївшись до степових умов. Хто упокоївся на нашому цвинтарі”. У залі мерехтять свічки. І сльози на очах трьох ґенерацій. Отак, на повен голос, зі сцени, у Краснознам’янці про це сказали уперше. Про полювання з вівчарками на дівчат з Поляни, які ховалися від виселення в лісі; про Павла Дороша, серце якого зупинилося під час прощання з хатою; про старих жінок, котрі не хотіли залишати своїх домівок, а під ними запалювали матраци; про Івана Гавдана, убитого на залізничній станції під час виселення…
“Хроніка 1951 року: важка праця, приниження і злидні. Приїхало 1230 осіб із бойківської Поляни. Найстарші померли протягом перших років життя. Дівчата пішли працювати доярками, хлопці – скотарями. Усі важкі й брудні роботи в колгоспі виконували переселенці”. А після цих слів – вшанування переселенців-орденоносців. Ледве всіх перелічили за 5 хвилин. Директор Одеського обласного архіву, уродженець Устянової Іван Ніточко наголошував: 1951 р. переселяли переважно у відсталі колгоспи! Щоб 14-річні бойкині сапали під палючим сонцем і непритомніли, щоб ложкою проріджували цукровий буряк. А за десяток років більшість колгоспів, у яких працювали переселенці, стала передовиками.
Головами сільради в Катаржині-Червонознам’янці традиційно були болгари. Навіть зараз сільський голова – болгарин Іван Войников. Болгарську знає з колиски, російську – зі школи, а українською говорить з бойківськими вкрапленнями. От вам і реалії за 70 км від Одеси! Відколи почув, що в селі Мариновому в сусідньому районі в травні встановили пам’ятний знак про виселення 1951 р., утратив спокій. В Одесі знайшов ініціатора цього починання Івана Ніточка, особисто поїхав до сусідів. Почав радитися з громадою. Василь Попович, Михайло Дуда, Михайло Павелко, Руслан Лукашов підтримали – а вже до них долучилися й інші. Відтак прийшли до думки, що крім відкриття пам’ятника варто провести заходи з ушанування пам’яті.
Проект пам’ятного знаку народжувався в колективних муках. 50-річний художник Іван Беца, який має корені з Сикавця, оформлював сцену: “Батьки постійно згадували про життя вдома. Тож малювалося мені тривожно: бачив перед собою свою бабу Марисю з тіткою Анцею на руках”.
Сикавська чи телешницька доля – вона ще гіркіша, як полянська. Бо Сикавець і Телешниця-Сянна лежали обабіч Сяну, який 1939 р. став прикордонною рікою. Перший раз людей з цих сіл совєти виселили ще 1940 р. Потім поверталися додому під час німецької окупації. Тільки-но відбудували господарства, як вже 1948 р. у зв’язку з делімітацією кордону людей знову вигнали подалі від Сяну. Цього разу вже ближче, у Поляну. Не всі полянці тоді розуміли, чому до них привезли аж стільки народу, і що то таке – бути вигнаним. Через три роки вже всі разом сидітимуть на клунках – у степу на станції Мигаєве. Місцеві приходитимуть на них дивитися, як на якесь диво, і називатимуть “лісовими людьми”. А для них самих степовий край після зелених гір видаватиметься не дивом, а пеклом – спека, пил, брак води.
На той час, як привезли бойків, болгари жили в Катаржині-Червонознам’янці вже 150 років і почувалися місцевими. Пасли овець, робили вино, готували свої страви і розмовляли болгарською. Кожен місцевий куточок мав болгарську назву. Стосунки між переселеними і місцевими складалися так, як і всюди. Довелося тулитися в хатах болгарських родин, поки не збудували житла. Спочатку було протистояння і навіть ворогування. Потім – конкуренція. А тепер у селі залишилося лише 7 болгарських родин, бо всі решта – болгарсько-українські.
На Одещині, у старій болгарській хаті мене вразила фотокартка – може, так само сильно, як колись бойків назва шляху повз село. Чотири дитячі фіґури на фоні безкрайого степу. Перший невідомий, степовик Твердохліб, бойко Бащак, болгарин Іванов. Удалині – старий шлях, названий Бендерським. Його лінія на фотокартці проходить вище рамен хлопців, просто на рівні горла. Фото 1962 р., коли степовики ще говорили степовою говіркою, бойки – бойківською, болгари – по-болгарськи. Минуло півстоліття: і помічаємо, як щось невидиме, але гостре, наче лінія Бендерського шляху, пройшлося по горлі всіх, хто живе в долинах двох Куяльників, – їхні діти і внуки вже російськомовні. Хоч всюди синьо-жовті прапори.
Усе почалося з того, що в радянські часи болгари бажали навчатися російською, а не українською. Потім у селі стояв військовий гарнізон, а діти військових українську не вивчали. Тепер українську вивчають у школі – але молодь спілкується російською. Болгарську ж колись вивчали у школі, потім був факультатив. Тепер нема і його. І розмовляють нею хіба що люди старшого віку. Власне, як іі по-бойківськи…
Болгари традиційно тяжіють більше до російської культури, аніж до української. “Так історично склалося”, – зітхають у Червонознам’янці, де болгари і бойки ще й тепер однаково твердо-твердо вимовляють своє “ы”, готують страви з бриндзи, а може, ще й крутять танці в колі (коломийку і хоро). З працями польського етнографа Романа Райнфуса про балканські елементи в культурі карпатських бойків та лемків там ніхто не знайомий. Аж страшно собі уявити, скільки роботи мав би славетний професор у Катаржині! Її вистачило б на цілу кафедру Вроцлавського університету.
Завідувачка сільським Будинком культури Неля Юрдик теж уперше почула про карпато-балканські зв’язки, але спостережливості їй не позичати. “Діалект з Поляни має значно більше спільного з болгарською, аніж літературна мова”, – говорить, і тут же наводить приклади. Частину вечора пам’яті болгарка Неля пропонувала проводити полянською говіркою. Та ідею не підтримали. Зі сцени тільки співали тужливо: “Поговоріть зі мною по-бойківськи, я так давно живу на чужині, і погляд ваш неначе материнський, і щось на серці стиснулося мені”. Ще болгарський жіночий колектив виконав болгарською пісню про чужину – “для усіх переселених”. Наталя Габер, теж нащадок бойків і болгар, а тепер балетмейстер в Одесі, привезла дитячий танцювальний колектив “Мозаїка”, виступ якого і відкрив вечір пам’яті. Місцевий акордеоніст Віктор Габер на льоту схоплював мелодії бойківських співанок, коломийок, ладканок… І навіть уперше почутої “Подай, дівчино, руку на прощання, може, вже в останній раз…”, яку виводив Федір Олексів, а йому підспівував увесь зал…
Перед входом до Будинку культури в Червонознам’янці 15 жовтня красувалася виставка старожитностей. У центрі експозиції – стара скрипка Франка Пєха, який не дожив до відкриття пам’ятного знаку. Колись у Поляні були аж три скрипальські капели, а слава полянських скрипалів доходила далеко за Устрики. Ще десять років тому Франко грав для мене на ґанку своєї хати так, що сходилася вся вулиця. Від старої слави залишилася скрипка Пєха з порваними струнами і підбірка фотокарток: Гонимар, Писарський і Конопельський зі скрипками, молоді й дружби з палицями, дружки в бойківських строях… Минулося і це. Але ж мусить хтось дві струни на старій скрипці поправити!
“Та кобы ни та колєя, та ни ті колеса, мы бы были і ни знали, де тута Одесса!” Так, як 60 років тому, співали того ж дня, 15 жовтня, уже в Агафіївці, теж на Одещині. Село Михнівець було розсіяне аж по двох областях – Одеській та Миколаївській, тому скрипалю Андрієві Дубею довелося їхати до своїх земляків аж із Врадіївського району. На вечір пам’яті до Агафіївки з Кривого Озера приїхали й уродженці Скородного. Поспішали до своїх і хмеляни, та не вийшло… Саме в той час, коли в Краснознам’янці й Агафіївці згадували про виселення, у Миколаївці, де живуть люди з Хмеля, вмирала 86-річна Стефа Глух (з Малишаків). Ще одне бойківське прізвище на цвинтарі в степу, ще одна могила пов’яже бойків з одеською землею.
Як би не згадували про гори, але й степ уже не чужий. Нині в Червонознам’янці понад 1600 дворів. Інфраструктурі може позаздрити навіть райцентр. Товарів і послуг – очі розбігаються. Десятки крамниць і кафе, сім перукарень, аптеки, майстерні, філії банків і навіть банкомати посеред села. Можу засвідчити, що всім іншим селам на півдні, де компактно мешкають виселені 1951 р. (а вони не живуть у передмістях!), до такого добробуту ще далеко. “Керівниками в нас традиційно були болгари, – не приховує голова Войников. – Тому ініціативні переселенці стали підприємцями і на них тримається місцевий бізнес”.
Не знати, чи це тому, що повз село проходив Бендерський шлях, але тут не почуєш звичних для переселенського вуха: бандерштрассе, бандерштат, бандерланд. Колись усіх західняків без розбору називали просто бандерами. А їх сюди привезли з краю, де ходили бандерівські сотні – просто на Бендерський шлях. Як виявилося, назавжди… “Шлях до рідного краю згубився в імлі”, – останні слова, викарбувані на пам’ятному знаку.
– Та якщо я вже стільки зробив, хіба я не організую поїздку в Поляну, до Польщі?! – вголос міркує сільський голова І. Войников.
– А як ми поїдем у Поляну, та чи не поставим і там пам’ятний знак?! – реаґують бойки.
Думали-придумали, що в селі має бути вулиця Полянська на честь Поляни, звідки виселили, інформаційна таблиця в центрі з історією села в ілюстраціях і фотокартках, що на весіллях за бойківською традицією будуть ладкати свашки. Так пам’ятний знак на вшанування пережитого померлими предками став сиґналом для живих…
В останні дні бабиного літа бойки на Бендерському шляху глядали шляху домів.
…За старим бойківським повір’ям, якщо людина вмивається водою, де сходяться дві ріки, вона починає бачити краще від інших.


“Наше слово” №10, 4 березня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*