Олександр Хоменчук ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2018-10-28

З мешканцем Варшави, ветераном Армії крайової Владиславом Толишем ми були знайомі більше двадцяти років. Його родинне коріння тягнулося з волинської землі. Тут він народився в багатодітній сім’ї в серпні 1925 року. Звідси юним пішов у світ, який рано став для нього жорстоким. Коли розпався Радянський Союз, клопотався  блаштуванням могил польських вояків на українській землі. Села Засмики Ковельського району, Гайове (Пшебраже) Ківерцівського, Римачі Любомльського, Янові Долини на Рівненщині – це все адреси його гуманітарних місій. «Пам’ять про полеглих має шануватися всюди, хоч і воювали вони під різними прапорами», – любив повторювати при зустрічах.

Незадовго до смерті, а відійшов Владислав Толиш у вічність у грудні 2012-го, розповідав мені, що були випадки, коли українці воювали спільно з поляками. Разом боролися за польську ідею й разом вмирали в окопах під кулями ворогів. Згадав при цьому долю українського генерала Марка Безручка.

Як відомо, на початку 1920 року за дорученням Симона Петлюри тодішній полковник Безручко сформував 6-ту Стрілецьку дивізію Січових стрільців. Вояки цього з’єднання показали дива героїзму при обороні Замостя від червоних полків Будьонного. Саме полковник Безручко тоді очолив оборону міста, яке стало нездоланною перепоною на шляху більшовицьких орд. За посередництвом Польщі кремлівські вожді планували роздмухати «світову пролетарську революцію». Та їхнім намірам не судилося здійснитися, населення Польщі не підтримало химерної комуністичної ідеї.

Разом з українцями обороняли Замостя польські підрозділи: два курені, неповний 31-й полк піхоти, два бронепотяги й дивізіон артилерії. Місто було оточене червоними. Начальником штабу оборонців став полковник Всеволод Змієнко. Це старий друг Марка Безручка ще з років навчання в Одесі. Загалом під керівництвом командуючого було близько шести тисяч вояків. Коли Безручко прибув до міста, за чотири дні до наступу, взявся будувати надійну оборонну лінію. Сапери поставили 18 км дротяних загород, подекуди у 3–4 ряди. За ними змонтували кулеметні гнізда, опірні пункти з’єднали глибокими траншеями. Ґрунтовно підготовленими були міські фортеці, в одній із яких розміщувався штаб дивізії.

29 серпня 1920 року передові частини кавалерії Будьонного атакували Замостя. Та взяти його в лоб не вийшло. Щільний зустрічний вогонь зруйнував їхні плани. Наступного дня повторили атаки з різних позицій. Ворогу таки вдалося пробитися під стіни міста. Але в його тилах раптово з’явилася 16-та бригада дивізії під командуванням полковника Романа Сушка. Її стрільці, а це були переважно галичани, стрімко атакували кіннотників й допомогли вистояти оборонцям Замостя. Переконавшись, що подолати опір 6-ї Січової дивізії й захопити місто не вдасться, Будьонний зняв облогу й відвів свою кавалерію.

Приклади бойового братерства українців та поляків у боротьбі зі спільним ворогом мали місце і в роки Другої світової війни. Як свідчать історичні хроніки, частини армії Владислава Сікорського (а це понад 50 тисяч осіб), виведені з території СРСР, були реорганізовані в 2-й польський корпус британської армії. Тут служило чимало українців. Скільки тисяч насправді – досі невідомо. Багато наших співвітчизників несли службу в 5-й Кресовій дивізії. На жаль, ставлення до них з боку окремих поляків було підозрілим, а іноді зневажливим. Дехто їх таврував як зрадників і германофілів. Тому наші земляки боялися декларувати свою національну приналежність. Та в рішучу мить, коли виникала небезпека, українці забували про кривди й першими йшли в атаку проти німців. Саме українець Михайло Паньківець першим здобув ворожий бункер під італійським Монте-Кассіно. Сталося це 12 травня 1944 року. «Відчайдушний і відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся під самий бункер і вийшов на нього із в’язкою гранат. На четвертому бункері загинув, там його і поховано з написом на могилі „Міхал Паньківець”. І ніхто не знає, що лежить тут син України, якого доля кинула в обійми смерті», – так описав подвиг бойового побратима Микола Козій.

Чимало українських вояків корпусу заслужили високі польські нагороди. Наприклад, Володимир Янів урятував життя п’ятьох офіцерів, за що був нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Великих втрат у цих боях зазнала якраз 5-та Кресова дивізія. 2-й її корпус воював в Італії аж до капітуляції німців у цій країні (квітень 1945-го). Були українці, які боролися з німецькими окупантами і в лавах інших польських з’єднань. Наші співвітчизники проливали кров разом із поляками й під час Варшавського повстання (серпень–вересень 1944 року). У перший день боїв за польську столицю загинув Орест Федоронько (підхорунжий Форт). Він був сином православного капелана Війська польського Семена Федоронька, розстріляного радянською владою в Катині. Брат Ореста В’ячеслав (підхорунжий Славськ) також брав участь у повстанні й загинув у Варшаві 18 серпня 1944 року.

У лавах польських партизанів воював сотник 2-го кінного Запорізького полку армії УНР Іван Митрусь (лицар Ордена Запорізького Хреста за зимовий похід і бої з червоними). Під час війни (1.09.1939) він служив у 7-му полку люблінських уланів. У ході операції «Буря» ескадрон, яким командував поручик Іван Митрусь, здобув німецькі казарми в Мінську-Мазовецькому. Тоді рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Доля Митруся досі невідома. Очевидно, загинув під час Варшавського повстання.

У числі варшавських повстанців був і син консула уряду УНР Андрій Гітченко. У боях за польську столицю його
двічі поранено, потрапив у полон до німців. Доля відважного сина України досі невідома. Останнім часом образ українця в польських мас-медіа змальовується переважно чорними фарбами. Відбувається це після відомих політичних заяв і прийняття нових законів, які ускладнили українсько-польські стосунки. Хочеться вірити, що хмари над прикордонним Бугом тимчасові. Навіть маленька правдонька всі неправди переважить…

…Стою перед могилою генерала Марка Безручка на православному цвинтарі на варшавській Волі (на фото). Поряд
поховання міністра освіти УНР Петра Холодного, учасника бою під Крутами Якова Рябоконя-Розанова, генералів-побратимів Безручка. Прикро, що в польський історіографії («Наше слово», 9.02.2014) про одного з творців «чуда на Віслі», як і про інших українців, мовчать. Їхній внесок у розгром полків маршала Тухачевського, які дійшли до Варшави, замовчується. Лише в 1938 році у своїй книзі «Wyprawa Kijowska» колишній польський офіцер Тадеуш Кутшеба згадав про роль Безручка в обороні Речі Посполитої.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*