Надія Калаш ■ КУЛЬТУРА ■ №32, 2019-08-11

На території Польщі бойки не мають окремих громадських організацій і не проводять такого грандіозного міжнародного свята, як лемки у Ждині. Великою мірою це пояснюється тим, що більшість бойківського населення було депортоване в 1946 році в радянську Україну. Крім цього, масові нищення сільських будівель під час переселень та після них ускладнили повернення бойків з Помор’я та Вармії на рідні землі. Незважаючи на все зазначене, бойківські пам’ятні заходи на терені Підкарпатського воєводства відбуваються щороку. І їхня популярність зростає з року в рік.

Бойківський Олімп під Устріками

Великою родиною відчули себе більше 200 гостей з України, Польщі та Канади, які прибули до Устрік-Долішніх, щоб запалити 28 липня традиційну Бойківську Ватру. Це свято вже 19-й рік поспіль організовує устріцький гурток Об’єднання українців і Польщі та суспільно-культурне товариство «Устріки» з міста Миколаєва на Львівщині. Незмінним очільником останнього є нащадок устрічан Віктор Козоглодюк.

Перша “Бойківська ватра” у 2001 році приурочувалася до пам’ятної дати – 50-х роковин від примусовго переселення бойків. Понад 32 тисячі мешканців Устріччини та шести сіл сусідніх районів були упродовж червня-жовтня у 1951 році в наказовому порядку виселені з рідної сторони. Необхідність переселення влада пояснювала обміном територій, який мав би покращити економічне становище УРСР і Польщі. Робітників і службовців, які складали незначну частину, переселили в межах Львівської і Дрогобицької областей. Селянам довелося пережити кількатижневу мандрівку на південь України. Відтак новою батьківщиною для більшості західних бойків стали причорноморські та приазовські степи. Розсіяні по чотирьох областях України, вони все ж не забувають дороги додому. Щороку з’їжджаються на Ватру та ходять стежками дитинства. Торік в Літовищах (гміна Лютовіска) встановили при дорозі пам’ятний знак, який нагадує, хто тут жив до 1951 року.

Останні роки локація Бойківської Ватри незмінна – це відпочинковий комплекс «Олімп» на теренах багатолюдного колись бойківського села Стряжик, а нині тільки вулиця в межах Устрік-Долішніх. «Олімп» розташований на пагорбі під лісом, а місце для ватри нагадує лісову поляну – звичний для кожного бойка ландшафт. Cаме тут збираються переселені 1951 року бойки та їхні нащадки з усієї України. До них охоче приєднуються місцеві українці. В колі гостей численною цьогоріч була і перемиська громада на чолі з Марією Туцькою, головою ради перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі. Представництво гостей з України, якщо розглядати його в географічній площині, розпочиналося долиною Кальміуса над Азовським морем і тягнулося аж до українсько-польського кордону. Відвідати села предків, вклонитися могилам приїхали навіть бойки з тимчасово окупованих районів Донеччини. Наступного дня вони вирушили до рідних сіл та відвідали околиці Солинської водойми, на дні якої – бойківські села Соколє, Хревть, Солина, Городок.

Три покоління на одному святі

На свято до Устрік-Долішніх, де народилася мама, Віктор Козоглодюк приїхав не з порожніми руками. Кожного з гостей він почастував рум’яним короваєм. «Від дня проведення першої нашої ватри минуло вже 18 років. За цей час виросло нове покоління, яке про Устріки, Чорну, Устянову, Коростенко і Жолобок чуло тільки від своїх дідів, – пояснює організатор свята. – Зараз для нас головне – утримати зв’язок поколінь. І ми радіємо, що до нас приїжджає щораз більше молодих людей, які хочуть бачити землю предків, знати і пізнавати свої корені».

Новим гостям радіє і голова гуртка ОУП в Устріках-Долішніх Стефанія Гаврилець. «Українці в наших околицях та вихідці з Устрік в Україні вже не один рік стараються, щоб у місті постав осередок нашого культурного життя. Спільними зусиллями наближуємо свою мрію. Хочемо щораз краще прийняти наших гостей, бо їх щораз більше», – зізнається очільниця устріцьких українців.

Греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці вщерть переповнена в дні бойківських зустрічей. Гості задоволено оглядають дбайливо доглянуту церковну споруду, милуються вишитими хоругвами, зворушено слухають проповідь архієпископа і митрополита Перемишльсько-Варшавського УГКЦ Євгена Поповича.

Від Ослави до Стряжа – «Сьпіванка» з Мокрого

Хоч самі Устріки-Долішні розташовані далеко від полонин, на Бойківську Ватру кликали цьогоріч бойківскі трумбети – сигнальні вівчарські інструменти. Веселим танцем-грою «Капелюх» гостей розважав фольклорний колектив бойківського товариства у Львові, який також виконував традиційні бойківські мелодії. Програму доповнили виступи народних колективів із Львівщини «Берездівчанка» та «Устрічани». Бойківські коломийки гості танцювали і вчилися танцювати під скрипку, цимбали, басолю та бубон.

Виконати гімн устріцької бойківської ватри «Бескиди рідні, близькі та далекі…», слова до якого написав невтомний Віктор Козоглодюк, уже третій рік поспіль організатори дійства доручають ансамблю українців з Мокрого. І тим вже нікого не здивувати. Колектив «Сьпіванка» вперше вийшов на сцену в 2014 році, а вже має численні відзнаки та суспільне визнання. Два роки тому вибороли перше місце в пісенному конкурсі у рамках Всесвітніх бойківських фестин у місті Турці на Львівщині. За словами Маріанни Ярої, художньої керівниці ансамблю, саме пошук і відтворення старовинних мелодій з місцевостей, де перетинаються впливи культур долинян, лемків та бойків, є головним завданням голосистих мокрян. Особливим попитом користується новий диск «Сьпіванки» із записами старовинних пісень з Мокрого та околиць «Як вода в Ославі…».

«Цього разу ми привезли до Устрік новий репертуар. Це пісні, які учасники ансамблю перейняли від своїх батьків і старших людей. Ми їх відновили і видали окремим диском», – говорить керівниця «Сьпіванки» Марія Білас. Для бойків мокряни виконали старовинні співанки «Як вода в Ославі ся зливає» та «Під кам’яним мостом». Зі сцени їх проводжали гучними оплесками і захопленими вигуками.

Тим часом над горішнім Сяном…

Трагедією 1951 року однак не вичерпується тематика депортацій із Західної Бойківщини. Кільканадцять сіл західної частини Турківщини та Старосамбірщини були примусово переселені в межах Української РСР вже наступного, 1952 року. Більшість цих сіл депортація заторкнула ще й 1946 року, під час останньої, найбрутальнішої хвилі переселень в рамках міждержавної угоди про обмін територіями між УРСР і Польщею від 1944 року.

Паралельно зі святом в Устріках-Долішніх бойківські урочистості відбувалися і трохи південніше, на самому українсько-польському кордоні. 25 липня мешканці Городоцького району Львівщини, нащадки переселених бойків із сіл Тарнава і Соколики (народна назва – Соколіка), відвідали свої рідні околиці. Кордон пройшов по цих селах по-живому: частина кожного з них розташована як на польській, так і на українській територіях.

Службу Божу греко-католицьке духовенство відправило для гостей в стінах частково відреставрованої церкви св. Димитрія Солунського в Соколиках. Це єдиний храм, який вцілів на прикордонній території, – не в останню чергу тому, що був не дерев’яним, як більшість бойківських церков, а мурованим. На жаль, внаслідок розташування в прикордонній зоні, вільного доступу до святині нема – так само, як і заборонено вхід на територію всіх сіл, відселених у зв’язку з проведенням нової лінії кордону. Отже, якщо переселені 1951 року бойки та їхні нащадки можуть вільно відвідувати рідні села, перетнувши українсько-польський кордон, то їхні сусіди з місцевостей над горішнім Сяном мають отримати на кожну подорож відповідні дозволи від польських та українських прикордонних служб.

Після богослужіння гості пройшлися долиною, де були багатолюдні села. Зараз на місці хат і садиб – пустка біля прикордонних стовпів. Особливо зворушені гості були зустріччю з рікою Сян, на берегах якої росли їхні предки. Завершилося свято урочистим концертом та частуванням, підготовленим місцевою владою Турківського району, до складу якого входили колись бойківські села Тарнава та Соколики.

Рівно за місяць після Бойківської Ватри в Устріках і зустрічі в Соколиках заходи із вшанування пам’яті про депортації з території Західної Бойківщини 1946–1952 років розпочнуться на терені неіснуючого нині села Дидьової над Сяном.

Фото надане організаторами

Поділитися: