БОГДАН Задура: Щось, що не є подібне ні до чого іншого, не існує…

Розмовляла Анна Коженьовська-БігунКУЛЬТУРА2011-07-15

{mosimage}

БОГДАН ЗАДУРА – польський поет, прозаїк, перекладач (з англійської, української, угорської та російської мов) і літературний критик. Автор 23 збірок віршів, 7-ми книжок прози. Дебютував 1962 р. на сторінках місячника “Kamena”. Багато років був редактором часопису “Akcent”, а 2004-го став головним редактором часопису “Twórczość”.

Як сталося, що Ви почали перекладати українську поезію?
-Це було досить випадково. Я працював у журналі “Akcent” у Люблині. У цьому місті було також “Wydawnictwo Lubelskie”. Ці дві інституції знаходилися на одному коридорі. То були часи, коли видавництва “обслуговували” певні сфери – якраз “Wydawnictwo Lubelskie” “займалося” українською й білоруською літературами. І колись мене попросили вибрати й перекласти вірші Дмитра Павличка.

Я зробив великі очі та сказав щиру правду, що я в житті слова не прочитав українською. Тоді мене спитали, чи я говорю російською і польською. Я відповів, що польською навіть непогано. “Отже, ти повинен собі порадити з українською! Спробуй”. І, може, це зазвучить не дуже політкоректно, але до української літератури в мене було зневажливе ставлення: Шевченко, Леся Українка, романтизм, народність, соцреалізм… Якщо вже займатися такою літературою, то цікавіша є та зі столиці або з великих міст імперії.

Україну Ви трактували як провінцію?
-Так, безсумнівно. Я думав, що краще займатися Євтушенком, Вознесенським, Аксьоновим. Цих письменників я читав уже як ліцеїст. Купував “Юність” у кіоску і щось там намагався перекладати. У мене виникло питання: чи серйозному польському поетові годиться перекладати українські вірші? Говорю, як на сповіді. Проте я почитав томики Павличка – і вони мені здалися зовсім непоганими. Була проблема ідеологічної натури, бо у віршах про Париж декілька разів повторювалося слово “Ленін”. У Будапешті 1977 р. я побачив Павличка і Тадеуша Новака. Зрозумів тоді, що вони товаришують. Я дуже цінував Новака як поета – тож і вирішив, що можу перекладати Павличка. Але це мало бути одноразове.
Коли вийшов польський переклад віршів Павличка – “Tajemnica twojej twarzy”, – я вперше поїхав в Україну. Саме для цього, щоб там зустрітися з Дмитром, з яким я раніше познайомився в Польщі, та це була розмова на вулиці, яка тривала, може, з 15 хвилин. На жаль, з Павличком не вдалося мені зустрітися, бо він виїхав кудись. Зате я познайомився з Миколою Рябчуком. Він дав мені багато книжок, розповів про тамтешній андеґраунд, узяв мене на зустрічі, виставки… І тоді моє бачення України змінилося на 180 градусів.

Розумію, що коли Ви бралися перекладати Павличка, Ви не говорили ані слова українською… Чи Ви навчилися мови, лише перекладаючи українські тексти?
-Так.

А котрий з українських поетів виявився найкращим учителем?
-Є такі поети, яких я до сьогодні не розумію… Навіть на лексичному рівні. Томик “Зима у Львові” Рябчука я розумів зовсім без словника – може, з одним словом я там мав проблеми, та коли пізніше взявся за Емму Андієвську, тоді з’явилися справжні труднощі. Але в її випадку навіть носії мови не могли мені допомогти.

Тепер Ви вже перекладаєте поетів нового покоління. Скажіть, будь ласка, яка є різниця між голосом покоління Дмитра Павличка і покоління Андрія Бондаря. В якому напрямку йде українська поезія?
-Це зазвучить парадоксально, але скажу, що в напрямку простоти. Вона перестає бути поетична, говорить мовою, яка не є піднесена, не є штучна. Чудовим прикладом цього є А. Бондар, але не тільки він. Також Остап Сливинський – зовсім інший, зате має власний неповторний світ.

М. Рябчук сказав, що українська культура поділяється на колоніальну, постколоніальну і нині – на неоколоніальну. Чи Ви такий поділ бачите також у поезії?
-Я не зовсім відчуваю себе компетентним, щоб відповісти на це питання. Але якщо йдеться про наймолодших поетів, тобто Андрія Любку, Іллю Стронґовського, Леся Белея, таких явищ я в них не бачу. Вестернізація, яка почалася в основному завдяки бубабістам, на мою думку, постійно триває. Характерні для такої поезії хоча б англійські назви віршів, наприклад, в Андруховича, Білоцерківець і Любки. Не оцінюю – чи це добре, чи погане. Напевно, в тому якийсь елемент моди. Але також свідоцтво того, що ми сьогодні вже не знаходимося за залізною чи за будь-якою завісою. Хоча ще Шенґен Україну трохи страшить.

Як виглядає рецепція української поезії в Польщі? Хто її читає?
-Мені здається, що, наприклад, мої друзі-поети. Дарек Фокс дуже любить українські вірші. Також вісімдесятип’ятиліт ній Генрик Береза. Коли останній прочитав мій переклад А. Бондаря, то попросив мене показати ориґінальний томик. Хоч він і не володіє українською, але хотів побачити, як ці вірші виглядають кирилицею. Його зацікавлення почалося, здається, з першого числа “Literatury na świecie”, присвяченого українській літературі. Тоді до Варшави приїхали Андрухович, Ірванець та Іздрик – і відбулася презентація в “Domu Literatury”.

А як Ви собі порадили з Галиною Крук? Це ж така суто жіноча література…
-З Г. Крук це тривало багато років, бо я знав, що маю з нею проблему. Я познайомився з Галиною, коли вона була на стипендії “Gaude Polonia” – і мені навіть так прикро було, що її не перекладаю. Я брався за ці вірші, але залишав, пізніше знову повертався до них. І, певно, з рік тому я знайшов спосіб опанувати цю поезію. Ось і стільки її віршів я вже переклав, що на томик поезії вистачить. Але Ви самі знаєте, як виглядає справа видавання книжок… Я переклав “Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі” Володимира Яворського. Вже якесь видавництво мало це видавати, то виникла криза і воно відступило… Надіюся, що може тепер, тобто через десять років після закінчення перекладу, ця книжка вийде у видавництві “Biuro Literackie”: бо почала друкуватися там серія перекладної прози – у травні вийшла книжка Андрія Бондаря, “Historie ważne i nieważne”, збірка його коротких оповідань, книжковий прозовий дебют (в Україні ті тексти були друковані тільки в пресі) і маю надію, що наступного року світ побачить “Роман про Батьківщину” Дзвінки Матіяш.

Якщо порівняти поезію українську з польською: якими вони є – подібними чи зовсім різними?
-Залежить, що читати. У Києві живе один з молодших поетів – Ілля Стронґовський. Він колись мені прислав листа з неймовірною кількістю віршів. Спочатку я хотів це проіґнорувати, бо переклад української літератури не є моїм основним заняттям. Це просто хобі, яке я дуже люблю, тільки не маю часу, щоб спостерігати за всім, що виходить. Але я подумав, що перш, ніж відповім на листа, гляну на ці вірші. Прочитав їх – і знайшов у них саме моє розуміння поезії. Ті вірші, з одного боку, гномічні, афористичні, але також можна знайти в Стронґовського довгі наративні поеми, як у Бондаря. І я переклав усе, що отримав від автора. Книжка вже готова, може вийде через рік, може через два у Вроцлаві…

Але чи існує якась різниця в сприйнятливості чи в досвіді між польськими та українськими поетами?
-Я маю враження, що в українській поезії має сенс те, що в польській уже ні: наприклад, суспільна й політична тематики. Бо однак після 1918 р. в Польщі трохи часу минуло. В Україні навіть елементи забави, карнавалу, як в Ірванця, завжди мають у собі щось дуже серйозне. Це не є гра для самої гри чи ґротеск задля самого ґротеску. Хоч у цих найновіших віршах Ірванця немає вже ліризму, який у нього був і то найкращої якості, трошки ламаний іронією і сарказмом. Коли я був у Києві на “Київських лаврах”, то якраз відбувався вечір іронічної української поезії. Я часто -густо такої іронії не вмів відчути, але я чув ґротеск і сарказм, публіцистику й сатиру.
Не знаю, чиє це речення, але я його в молодості почув і воно мені дуже сподобалося: щось, що не є подібне ні до чого іншого, не існує… І якщо українська література для мене існує, значить, що вона є трохи подібна до польської. Якби була така сама, то була б нецікава. Якби була зовсім інша, то була б незрозуміла. Те, що я люблю в українській літературі, а не люблю в польській, це опис попереднього режиму. Мені дуже до вподоби була, наприклад, ефемеридна книжечка, яка називалася “Бруслиновський календар”. Вона видана у формі стінного календаря, з листками, які можна відривати. Починалася з дати 28 квітня 1986 р. – і чергові дні подавалися без огляду на те, що в місяці є 28-31 день, тільки, наприклад, 361 квітня 1986 р., – тобто дні, раховані від чорнобильської катастрофи. А всередині був такий міш- маш: і вірші, й афоризми, і короткі оповідання, які переходили з однієї сторінки календаря на другу. Був тут і елемент забави, і правда тих часів. Такий смак деталі…

“Наше слово” №29, 17 липня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*