Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2011-11-10
{mosimage}
“Боднарка – округле селечко, як би не гори, то би било містечко”. Тоти романтични слова вказуют, яка велька любов жила і жиє в серцях боднарчан до свого села. Одкаль пам’ятам оповіданя наших люди, боднарчан, котри по 1947 році нашли ся на Лігниччині, знали будувати прив’язаня до рідной віри і традиції. Так, якби “акция Вісла” нич іх не знищила. Мали в собі гірскє кресило, відвагу до вказуваня правди про своє походжиня. Денекотри наши радили што ім лекше, бо більшіст села порозселювано недалеко себе (Росохата, Вонгродно, Пйотрувек, Домб’є.
Виганяни “акцийом Вісла” боднарчане пам’ятают о традиції, але і мают в собі жаль і зьвіданя: Чом? І за што? Бо до гнеска не лем они, але і ми не знаме відповіді на тоти зьвіданя. Чуєме лем тихеньки перепросини деяких урядовців. А час заберат свідків і живу пам’ят, і тих, яких треба перепросити найбарже.
Лишат ся лем пожовкнений папір переселенчой карти і сухіцка історія. Якби люде не терпіли, якби силзи розпуки ім не потекли – і так не є проблему з… “zapomnianą prawdą”. Може іщи думают, же чисто забудеме? Но лем, але вернийме.
Боднарчанки зас, як на лемкиню пристало, барз парадні зберали ся, коли виходили з дома. Кожна хтіва бити найгардша, зеркалом краси били ціж хустки “тебетівки” в квітки. Ім барже червени, то барже гарди.
І всяди видно таку лемкиню. Тоти звичаї плекувано і на вигнаню.
На свята і в неділю на автобусовим ци колейовим двірци можна било пізнати “наши лемкині” по хустках з квітками. То било тото тихе квіткове свідоцтво, што святкуєме, а іщи можна било почути рідну мову, потім святочні сьпіви в церкві. А по церкві люде зберали ся купками і тото свідчило, што іщи “зме”.
Церква є місьцьом, де сходят ся родини, села, наши люде. Навіт не прешкаджало ім, што молят ся в костелі Св. Яцка, хоц так чужо на них смотрили понімецькі святи з образів, бо іщи в серцях жиє свідоміст, ким ми є. Вшитки чуєме ся добрі, коли ми є разом – і найліпше неподілени. Мушу згадати єпископа кир Івана Мартиняка, якого тяжка праця і харизма з’єднала нас іщи барже. Тот час минув, але в тому світі боднарчане ціж мали своє почесне місце. Бо, як кажди лемко, вірили, што іх село найкраще.
А історія того села сягала віків. Перши сьліди в документах о Боднарці можна найти в 1401 р. Село льокувано на праві волоским, але то нияк не свідчит, што там скоріше не жили люде. З документів з ХVIII віку виникає, што найбарже знани назвиска в Боднарці то Цюпка, Поповчак, Когут, Пронько, Щерба. І же барз дуже люди за хлібом виїжджало до Гамерики. По ІІ Світові війні част боднарчан вивезли в Україну, а решту виганяли акцийом “Вісла” в 1947 році.
Боднарчане, як вшитки наши, барз хтіли вертати в рідни страни і писали листи до влад о згоду на поворот, а то є приклади: “Pisałem prośbę do województwa rzeszowskiego o powrót do swej rodzinnej wsi Bodnarki. Otrzymałem odpowiedź, że moją prośbę skierowali do rozpatrzenia do powiatu gorlickiego. Minął już miesiąc i nie mam żadnej odpowiedzi – pisał w 1956 roku do Zarządu Głównego Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego Seman Sokacz z Rogoźnika koło Legnicy. – Bardzo bym chciał tam powrócić i tam złożyć swoją głowę, a dzieci moje żeby były szczęśliwe i żyły w szczęściu dla dobra naszego narodu”.
З таким самим проханьом звертав ся тіж інши жител Боднарки: “Ja niżej podpisany Iwan Juszczak, syn Dymitra, zostałem przesiedlony w Akcji “Wisła” dnia 27 czerwca 1947 roku ze wsi Bodnarka, powiat Gorlice, woj. Rzeszów, ze swego własnego domu i gospodarki, tylko za to, że jestem narodowości ukraińskiej…Uważam, że z rodzinnej chaty i gospodarki wysiedlono mnie w sposób barbarzyński i bezpodstawny i zrobiono mi w ten sposób wielką krzywdę, z którą nigdy się nie pogodzę. Proszę przekazać moją sprawę odpowiednim władzom w celu rozpatrzenia i zezwolenia mi na powrót…”
Вернуло недуже лемків, але в серцях боднарчан то є далі лем іх село, хоц шануют гнесьніх мешканців. Для кожного лемка найважніша в селі била церква. Подібно і для боднарчан, хоц є дуже ориґінальна. Церкву в Боднарці побудовано в 1900 р. при велькій допомозі еміґрантів того села з Гамерики (ок. 360 мешканців виїхало на заробіток за океан). Вона стоїт під Покровом Божої Матері на місци колишньой дерев’яной. Церква тота не припоминат в архітектурі традиційной лемківской. Брак є бабінця, а заміст бань – дві вежі. Церква є збудована на взір наших церков по словацкій страні. Найстарші ікони є в іконостасі. І тут цікаве, што по правій страні, де повинна биті ікона храмова, є ікона Михаїла Архистратига. Найцікавійшій є пляфон на повалі церкви, на ним сут увічнени боднарчане з тамтих часів на процесиї великодні в парадних одягах. Зато боднарчане повідают, же не вшитких вивезли!
Коло церкви стоїт дерев’яний хрест на пам’ятку 950-літя хрещеня Київської Руси.
Село Боднарка є на Лемківщині, але можна сміло повісти, же боднарчан життя – то захід. Ту през долги роки переказувало ся прив’язаня до Боднарки. Родини боднарчан тримали ся разом, женили ся медже собом, штоб боднарчан било веце і так кус ім ся вдало.
Пан Андрій Клімаш на одпусті того року в Боднарці згадував, як давно під костелом Св. Яцка люде по Службі Божій долго стояли, єднали ся селами, родинами. Молоди малі свої справи. Старши споминали, але і радували ся, што хоц розшмарени, але глядаме до себе дороги ту на заході. А гнеска вшитки скоро втікают та всідают до авт і якнайскорше хцут виїхати спід церкви. Кус тратиме почутя зв’язку, стаєме ся для себе чужі, а колиси вшитки ся знали, бо хтілі ся знати, штоб творити єдну громаду. Слова п. Андрія, думам, добрі вказуют гнесьнє житя в Лігниці.
Не можеме забити о наших людях на Лігниччині, бо ту бют серця Лемківщини, Любачивщини, Перемищини, Бойківщини, для котрих рідна церква то зв’язок з традиційом предків на ґрунті особистої віри в Бога. І тоту віру наши люде шанували, як іх дідове сперед 1947 року.
Пан Іван Пецух родом з Брунар оповів мі таку історію, о нашим, котрий ішов на свято Воздвиженя Чесного Хреста до церкви на Службу Божу. По дорозі зишов ся з сусідом поляком, котрий зьвідав ся го, де іде. Наш подумав, подумав, але тяжко било му перетлумачити тото свято на польску мову, тай повів:
– Idę do cerkwi na mszę, bo mamy dziś Święto Dźwiga. – Сусід здивуваний повів, што николи не чув, же в церкві є таке свято.
Боднарчане вносили радіст, яка жила в свята і на щоден. По 1947 році світ не лем боднарчан ся затримав. Але то власьні боднарчане на ново може найскорше пробудили тот світ ту на Заході і за тото велька ім вдячніст.
“Наше слово” №46, 13 листопада 2011 року {moscomment}
