«БИЙМО у великий дзвін на тривогу!»

Роман ВисоцькийІСТОРІЯ2009-11-19

{mosimage} Українці на захід від Збруча перед трагедією Голодомору

Коли в 1932-1933 рр. примара голодної смерті шаленіла в Україні, поза її межами було небагато людей, які розуміли трагізм тодішніх подій. Ще менше їх спромоглося назбирати будь-яку допомогу жертвам, приреченим на терпіння й жахливу смерть. Безумовно, громадськість Західної Європи знала б набагато менше про Голодомор, якби поза межами СРСР не проживала п’ята частина української нації. Серед них понад п’ятимільйонна громада українців, тобто більше, ніж населення тодішніх Данії чи Швейцарії або дещо менше, ніж Болгарії, проживала на території Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся.

На фоні тодішніх подій українці, що проживали в межах Другої Речі Посполитої, відіграли важливу роль в інформуванні світової спільноти про ситуацію в Радянській Україні. Вони слідкували за подіями, але, з огляду на ізоляційну політику СРСР, перші вістки про голод, що досягли Галичини, Волині чи еміґрантських громад, були дещо запізнені. Проте вони викликали гарячу реакцію, розбудили інтерес до політичної ситуації над Дніпром.
Уже восени 1932 р. на захід від Збруча в церквах почали правити служби “за душі жертв більшовицького терору”. Про голод на Великій Україні інформували західноукраїнські політичні партії в офіційній та приватній переписці. Деякі установи і товариства почали звертатися (напр., до митрополита А. Шептицького) з проханням про негайне втручання. Голод та терор уже наприкінці 1932 р. стали темами численних зборів і нарад різноманітних товариств та організацій. Окремі середовища заговорили про це публічно, а згодом їхня діяльність перейшла в планове поширювання антирадянських й антикомуністичних настроїв та підготовлення матеріальної і юридичної допомоги потерпілим від голоду. Помітили це польські часописи. Особливо вдалою є характеристика видання “Справи народовосьцьове”, яке влітку 1933 р. писало: “Започаткування центральним радянським урядом нового політичного курсу на Радянській Україні та пов’язане з цим посилення репресій як політичних, так і економічних, викликало непомічений дотепер зріст антирадянських настроїв серед української громади в Польщі. Українська преса різної орієнтації, за винятком комуністичної, стала бити на сполох, у довгих статтях описуючи політичний тиск та жахливий голод у Радянській Україні. З усіх сторін піднеслися голоси, що підкреслювали необхідність влаштування акції допомоги для голодуючих та загального протесту проти радянського терору”.
Листи, які страждаючі від голоду надсилали за кордон, спричинили першу стихійну продуктову допомогу з боку українців, які проживали в різних куточках Другої Речі Посполитої. Відправлені посилки, однак, не завжди доходили до потерпілих, а деколи поверталися назад. Тому дехто погоджувався на користування послугами радянського торгового аґентства “Торгсин” та іншими шляхами, щоб тільки передавати родичам хоча б гроші. Писав про це автор надрукованого в “Ділі” у вересні 1933 р. листа: “Яка страшна іронія долі: ви посилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас, і так у безкінечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Краще би було, аби Ваша посилка прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося”.
З весни 1933 р. до весни 1934 р. в межах польської держави тривала організована українська акція протесту проти політики Й. Сталіна. На початку вона була пресовою кампанією проти терору та голоду в Українській РСР. В її ході депутат С. Баран у “Ділі” та на форумі польського парламенту повідомляв про ситуацію втікачів, що перетнули кордон, виглядаючи як “живі кістяки, бо голод там страшний”. Головною силою кампанії стали “Новий час” і “Діло”, а також решта некомуністичної преси. Саме тоді на знак протесту проти сталінського режиму припинив своє існування львівський комуністичний тижневик “Українська думка” та чільний діяч “Сельробу” С. Волинець, який опублікував відкритий лист.
Влітку 1933 р. головні політичні та громадські організації почали об’єднувати сили, скликати засідання, конференції та віча протесту. Важливу роль в активізації тодішнього суспільства відіграли звістки про самогубство М. Хвильового та М. Скрипника. З середини липня 1933 р. всі дії перетворилися на загальнонаціональний протест. Головні політичні сили проголосили свої резолюції, а Українське національно -демократичне об’єднання (УНДО) звернулося до Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП) з пропозицією скликати спільний комітет. Одночасно єпископат Греко-католицької церкви Галицької провінції видав відозву “Україна в передсмертних судорогах”. День пізніше Українська парламентарна репрезентація (УПР) скликала у Львові збори з участю 44 організацій. Хоч не було серед них представників обох вищезгаданих соціалістичних партій, проте в них взяли участь делеґати еміґрантських організацій. Саме тоді, 25 липня 1933 р., був заснований Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ), що став найпотужнішою установою, яка наглядала за допомогою жертвам Голодомору. У відозві “Биймо у великий дзвін на тривогу!” комітет закликав: “Український Народе! (…) Де б Ти не жив, чи на власній землі, чи на еміґрації, чи в Європі, чи за океанами, ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством”.
Керівництво УГКРУ прийняли політики з УНДО. Головою став Д. Левицький, а членами управи галичани (В. Мудрий, З. Пеленський, М. Рудницька, о. М. Блозовський) та вихідці з Наддніпрянщини (А. Жук і В. Дорошенко). З львівським комітетом спів працювали протестаційні комітети та українські товариства й установи в Австрії, Арґентині, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Великобританії, Німеччині, Румунії, Франції. Швейцарії, Чехословаччині, Югославії. Щоб поширювати інформацію, з’явилися брошури В. Мудрого та А. Жука.
УГКРУ покликав мережу територіальних структур, що організовували віча, збирали фонди та готували матеріальну допомогу. Однак влада рідко дозволяла йому створювати структури поза межами Галичини, тому інколи на Волині функції комітетів переймали партійні структури (напр., у Рівному). Велику підтримку УГКРУ в Галичині надали греко- католицькі священики, завдяки чому його діяльність ставала більш ефективною.
Перші декларації УГКРУ підготовлювали до влаштування загальних демонстрацій. До 20 жовтня 1933 р. ініційовані ним заходи охопили 68 населених пунктів Галичини та Волині. Дані ці не враховували низки менших вічей, скликаних іншими політичними силами. Кульмінацією віч мав бути загальнонаціональний протест. Повідомлено про це відозвою, опублікованою в пресі, в якій подано “до відома всього українського громадянства поза межами Совітського Союзу, що день 29 жовтня 1933 р. [Комітет] призначив днем національної жалоби і протесту з приводу голоду та інших жахливих подій на українських землях у Совітському Союзі”.
Того дня в греко- католицьких та православних церквах мали відбутися богослужіння та панахиди, виголошені проповіді про лихоліття українців у Радянській Україні, а після того – збори “в усіх наших громадських установах по містах і селах”.
Заклики про участь у допомозі збудили реакцію громадянства, яке стихійно збирало матеріальну допомогу. Проте перші символічні вантажі з продуктами, які відправлено з Галичини, були зупинені на радянському кордоні та не впущені на територію Української РСР. Через це УГКРУ більшу увагу почав присвячувати зборам грошей, а втікачів, що опинилися на території Галичини вже зимою з 1932 на 1933 р., намагався забезпечити матеріальною та юридичною допомогою: так, у Борщівському повіті опинилася група біженців, яким допомагало місцеве населення, а депутат Баран звернувся до тернопільського воєводи у справі надання їм права перебувати на території Галичини.

“Наше слово” №47, 22 листопада 2009 року {moscomment}

Поряд із Українським громадським комітетом рятунку України (УГКРУ) протестаційну акцію проводили колишні солдати Армії УНР. Посилаючись на ініціативу Українського центрального комітету (УЦК), 16 вересня 1933 р., на зборах представників десяти еміґрантських організацій у Варшаві засновано Український еміґрантський комітет допомоги голодній Україні. Через побоювання державної влади щодо його антирадянського спрямування, він не зміг зареєструвати своєї діяльності, тому діяв як секція УЦК. Комітет очолив Л. Чикаленко, а до його управи увійшли Є. Головінський, Г. Лазаревський, В. Завадська, В. Краснопільський, А. Лукасевич та В. Шевченко. Свою діяльність комітет зосередив на збиранні матеріальної та фінансової допомоги, яку висилав поіменно, весь час закликаючи до активної підтримки жертв Голодомору. Щоб знайти кошти, комітет організовував відчити, готував брошури, одночасно плануючи розробити інформаційну акцію в польській пресі для польського населення (саме його накладом польською мовою з’явилася брошура Г. Лазаревського). УЦК вдалося зв’язатися зі всіма комітетами, що підпорядкувалися Головній еміґраційній раді в Парижі, взяв він теж участь в інформаційній акції світової спільноти.
Найпізніше, на початку листопада 1933 р., був сформований на Волині Громадський комітет допомоги голодуючим в Україні. Якби не обмеження адміністративної влади щодо організування волинянами акції протесту в порозумінні зі Львовом, то, мабуть, він ніколи б і не постав. Волинську організацію ініціювали місцеві українські депутати, які вирішили активізувати населення. Очолена сенатором М. Масловим установа створила кілька повітових комітетів, видала заклик до волинських українців, намагалася організувати пропаґанду на Волині, а взимку з 1933 на 1934 р. почала збір збіжжя, яке готувала вислати до Української РСР.
Слід згадати, що окремими осередками акції протесту намагалися стати ще три інші галицькі середовища. Обидві соціалістичні партії, що не надали підтримки Українському національно демократичному об’єднанню (УНДО), координували свою діяльність разом із Українською соціалдемократичною робітничою партією в Чехословаччині. Хоч вони і не змогли конкурувати з УГКРУ, але це не завадило їм проголосити 5 листопада 1933 р. “днем антисовіцького протесту”.
Іншим середовищем був щоденник “Новий час” та діячі, згуртовані довкола його редактора Д. Палієва. Проте його діяльність – це майже винятково медіа кампанія. Середовище Палієва, позбавлене політичної підтримки, змогло організувати лише нечисленні віча та наради в галицьких містечках.
Найбільш суперечливі реакції викликала діяльність середовища, що офіційно виступало як згуртоване довкола тижневика “Наш клич”. Насправді це був орган Організації українських націоналістів (ОУН). Цей осередок звинувачував усі інші політичні кола, що вони борються лише проти політики Радянського Союзу, а не політики росіян і Москви в Україні. Оскільки воно конкурувало з іншими силами в Галичині, тому його провід в умовах еміґрації в Женеві зумів налагодити співпрацю з іншими середовищами. На вістку про проголошення дня загальнонаціональної скорботи ОУН підготувала замах на радянське консульство у Львові. Акт здійснив М. Лемик, який 21 жовтня 1933 р. вбив секретаря консульства О. Майлова. Наслідки замаху були трагічні для загальноукраїнської акції протесту. Після вбивства Майлова ОУН не тільки не перейняла морального керування акцією, але і спричинилася до невдачі протесту, проголошеного на 29 жовтня. Внаслідок убивства польська влада розпустила всі заздалегідь оголошені на цей день українські заходи та зачинила редакції комуністичних часописів “Боротьба”, “Ілюстрована газета” і “Гарт”, а також націоналістичних “Наш клич” та “Наш фронт”.
Замах, проведений бойовиком ОУН, був проявом радикально неприхильного відношення до СРСР та протестом проти сталінського терору. Він став також основою поразки відзначення дня скорботи та провалу чергових заходів. З огляду на вбивство секретаря радянського консульства, УГКРУ був змушений обмежити демонстрації та Богослужіння по церквах, однак число протестаційних зборів, проведених 29 жовтня, надалі могло вражати. Молебні відправлено в численних церквах греко католицьких у Галичині та православних не лише на Волині. Кілька днів пізніше Д. Левицький виступив у польському парламенті, де запротестував проти мовчанню польського уряду про голод в Україні, намагаючись безуспішно переконати польських депутатів до підтримки акції протесту.
Українці в Другій Речі Посполитій взяли також активну учать в організуванні протестів на міжнародній сцені. Рішення про залучення до міжнародної діяльності прийняв львівський УГКРУ. На цій основі він намагався зв’язатися з Міжнародним Червоним Хрестом, щоб просити Нансенівський комітет Ліги Націй допомогти голодуючим в Україні та щоб він ознайомився з ситуацією біженців у Галичині та на Волині. Виготовлено також звернення до західних політиків, у тому числі до президента США. За кордон львівський комітет відрядив делеґатів М. Рудницьку та З. Пеленського. Вони взяли участь у Конґресі національних меншин у Берні та здобули прихильність його співзасновника Е. Амменде. Галицькі делеґати були присутні теж на конференції у справі голоду, організованій кардиналом Т. Інніцером у Відні. Від імені 36 західноукраїнських організацій та еміґрантів з Великої України вони передали меморіал на руки голови Ради Ліґи Націй. Українські протести зустрілися з прихильністю Й. Мовінкеля, прем’єр міністра та міністра закордонних справ Норвегії, який, всупереч позиції західноєвропейського політичного світу, підтримав українців. Восени 1933 р. представники українського населення в Другій Речі Посполитій розуміли, що в тодішніх умовах масова допомога голодуючим була можливою лише на міжнародному ґрунті. Тому вони намагалися поборювати неправдиву інформацію щодо ситуації в Радянській Україні, а деякі збиралися навіть позиватися з французьким політиком Е. Еріо за його викривлені повідомлення про долю українців у СРСР.
Українці в міжвоєнній Польщі виявили небайдуже зацікавлення долею населення Радянської України та намагалися надати йому допомогу. Західноукраїнські політики зрозуміли, що трагедія над Дніпром була трагедією всіх українців, бо, як писали, для них “Велика Україна, (…) материк”, який “корчиться (…) в голодових муках і болях і терпить невиносний національний гніт”. Хоч і не вдалося їм розбудити європейських еліт, зламати їхню безпристрасність, все ж вони зробили чимало, щоб зацікавити світ українською трагедією. Міркували, як казала про це М. Рудницька, що “найгірше у цій справі є мовчання Європи, байдужість. Часописи не хочуть містити описів, а мовчати – це злочин”. Тому не слід забувати про те, що зробили українці в Другій Речі Посполитій для допомоги жертвам трагедії 1932-1933 рр., як і про те, що вже після Другої світової війни зробили у вигнанні їх нащадки для збереження та повернення пам’яті про Голодомор.

“Наше слово” №48, 29 листопада 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*